Вірші
Мантра снайпера
Із циклу "Вислови мудреців"
Той, хто вміє ходити -
Не лишає слідів,
Хто величнеє здатен вчинити -
Багацько не говорить слів.
Той, хто бачити вміє -
Дивиться, ніби не бачить нічого,
Хто уміє чекати - той розуміє -
Що саме все приходить до нього.
Коли ти на позиції - лунає звідусіль:
- Кожен в житті свою знайти повинен ціль!
3
4
296
Найтяжча битва в житті
Із циклу "Вислови мудреців"
Найважча битва - протистояння з віком,
Бо старість - суперник для людей непереможний;
Будь двічі мудрий ти, тричі великий -
Боги лиш тільки старість перемогти спроможні!
7
0
311
Яблуні, що відцвітають
Мов пір'я біле, облітають пелюстки з квітучих яблунь,
В природі все вмирає швидко, але і швидко ожива;
Тріпочучи крильми, співає шпак невгавний,
Віщуючи: надія є - життя постійно тчеться нитка вікова.
Хай білі пелюстки осипалися - зав'язь стигне,
І спілі яблука порадують нас восени;
Хоч відлетять у вир птахи, коли настане скипень*,
Весною вернуться знов - співати нам свої пісні.
Скипень - діал. холод, холоднеча
4
0
334
Що не так з цим світом?
Я - цинік, що мені до світу сього,
Пасуть цей натовп пастирі - нехай собі пасуть;
Але мене втомили злочини, що творять в ім'я Бога,
І вся та маячня, що іменем його несуть.
А щоби індивід не вештавсь сам по собі -
Його обстригши, в стійло загоняють, роблячи безликим...
- Дивись, вівця, ми пастирі є добрі!
Худобу приносимо у жертву тільки по святах великих!
Мільйони тих овець життя позбавитись готові
І йдуть туди - куди ведуть сліпі поводирі;
Це ж честь - бути зарізаній вівці або корові
Й чекати мовчки - поки тебе розпнуть на вівтарі.
Якби Отець так довго не терпів,
Якби не панькався, немов з дітьми, із нами -
Давно б вже світ цей у вогні згорів
Із вівцями безмозкими, і пастирями, й псами.
Других же інша дурість насочила до кісток:
Царі природи - ми, галактики кумири!..
Людина - це маленький, завжди чимось незадоволений бог,
Який відповідальності не має і ні в чім не знає міри.
Ці боги все руйнують тільки без упину,
Як тії, що не знають в щоб іще пограти, діти;
Загадили уже одну планету ці тварини,
Лишилось - тільки Космос засмітити!
Людяність - нуль, духовність теж відсутня, мов навмисне,
А рівень розвитку - ну трохи стада вище;
Ви наведіть спочатку лад в своїм суспільстві -
А потім грайтеся в богів та ріші!
Ти дивишся на них, немов на стадо віслюків,
І чи то сльози, чи то сміх тебе готові розібрати;
Нащо Отець вам дав свободу вибору й мізки -
Щоб ви могли між Гіршим і Найгіршим обирати?!
І стадо буде мекати весь час: - Ну де той шлях?
Нам треба пастиря найліпшого - щоб путь вказати!
Творці незграбні кричатимуть: - Не треба нам того Поводиря!
Самі собі ми зможем раду дати!
Як завжди, помилятимуться ті і ті -
Не варто шлях якійсь невідомий шукати;
Шляхів для розвитку - як зір на небі золотих,
Потрібно тільки вміти кращий з них обрати!
Отець - тут Бог
Ріші - мудреці в індуїзмі
6
6
259
A non-classical sonet
The version in the English language
I will be listening to songs of birds -
So sadness will be drowned by a river's flow;
Then suddenly I will remember face of yours,
And all would go back to the way it were - in my soul.
Your image - desired and blessed -
Won't hurt me - when I think of you;
Though it for me - an uninvited guest -
We've spent together moments not a few.
I do not ask you in my fantasies to fly,
But wonderfully - as though on somebody's whim,
When I am sad or when retire for the night -
You're coming up in my thoughts and dreams.
The time is flying, quickly passing by -
But often love doesn't let us go - who knows why?
4
0
301
A Havaiian legend about a red flower
The version in the English language
Ohia - is the first tree, breaking through the solid lava,
The red floret - lehua is blooming on its twigs;
But, please, don't pluck this haematic flower -
At the Havaii - it is a symbol for those, who in fidelity and love believe.
Ohia was the strongest of all men and very handsome
And Lehua was the most beautiful among the girls;
But when Pele saw Ohia, goddess of fire wished to know the answer -
If the strongest of all men fancies to merry her.
The warrior denied her - he loved Lehua only,
Pele got angry and turned him into tree,
Gods felt pity for the girl and not to leave her lonely -
They changed her into flower - for lovers forever together to be.
Until red flowers are blooming in the silence -
The weather always will be warm and mild;
But when you pluck a flower - wait for weather violence -
In such a way Lehua misses being apart with her beloved.
2
0
314
Весняний сплін
Великим планам, що був колись задумав,
Не справдитися ні в житті, ані в мистецтві;
Любов висока - який чудовий гумор -
Навряд чи вже мого торкнеться серця.
І сенс життя давно вже не шукаю,
Життя - це вирок, це - невивчений урок;
Вже не цікавить, що далеко там - за небокраєм,
Мені лишилось тільки слухать спів пташок.
Мене ще радує ранкове ясне небо,
Я з насолодою повітрям дихаю після дощу;
Мені б почати все з початку, мені б змінитись треба -
Але міняти вже давно нічого не хочу!
8
0
243
The moon sonata
The version in the English language
Having waited for the weekly scoutship
She showed up into the bar of spaceport once a week.
Her name was Isabel - I think -
She had a look of goddess, in who's eyes you'd see extreme fatigue.
And having ordered a wineglass of Vin Santo*
She was waiting for the news about her honey;
She didn't finish drink and having left a blue banknote on a counter
She went quietly, though barman didn't want to take her money.
And everybody knew, she's waiting for Jose,
She couldn't have slept soundly for three long years;
He has being flying still somewhere in a starship's cell,
But lass couldn't forget him - she would not dare.
As other stalkers - he was wandering the worlds,
And his star life to time on earth he wouldn't change;
She hated all that cosmic mess - in other words -
La chica* wanted to breed the Martian horses on the ranch.
He didn't fly from his distant trips -
You wouldn't tie a space explorer like a trotter.
That's why a melancholy moon sonata sounds every week
For so many waiful planets' daughters.
Vin Santo - a kind of the Italian wine
La chica - a girl in the Spanish language
4
0
311
Inscription on a knight's grave
Forever age of valiant heroes ceased,
And time of bravery is not more known.
If you refused to play this role amiss,
My sword is buried under my tombstone.
Then dig him out and give the iron name,
The blade will shine as dew in rays of sun;
Put all at stick and you'll win the fame,
Thus sacrifice to Honour will be done.
Saddle your horse and ride to the West,
You are a minister of fearlessness today;
And let your ardour never know rest
At this so hard, thorny, boundless way!
4
1
327
Toxic relations
Your so-called fellows-friends
Try every time to invite you to the party;
And all we know - how it ends -
You'll burst - if you are not a party hardy.
Boys always tell about fishing and football,
About drugs, sex, politics - whatever;
And who of them can drink more alcohol,
Deciding then - who of 'em is most pitiful forever.
Girls always talk about frocks, make up, money abuse,
Headdresses, new shoes and their crazy pets;
They would narrate how their men have stolen their youth,
How many lovers they have beside their husbands' back.
You look in these philistine eyes - they look down -
Nobody understands the links between...
These dimwitted burghers have crowned the Clown
And there's nothing in those souls within.
So when your mates another time
Try to invite you to the party -
Decide for yourself - if is it worth a dime?
And don't come at all or just become a tardy!
3
1
417
Хоробре серце
Удигейська легенда
У селищі ліснім жили два брати:
Один був Індига, другий - Соломдига;
І якось вдвох вони відправилися полювати -
Можливо стрінеться в тайзі олень або хоч кабарга.
Пів дня даремно в лісі проблукали,
Аж от - назустріч вибіг олень із хащів;
Ловці із сагайдаків луки витягали-
Мисливець не проґавить такий момент нізащо.
Молодший - Індига, гарячий і завзятий,
Був дуже нетерплячим у свої літа,
Він першим випустив стрілу крилату,
Але не влучив - тож і здобич не дістав.
Хотів Соломдига тварину застрелити,
Та той олень, мов птах, кущі перелетів,
Чагарниками дременув - лиш захитались віти -
Мисливець свою здобич упустив.
І раптом поблизу почулося гарчання тигра -
Хижак оленя того ж само скрадав;
Тож полювати у мисливців пристрасть зникла,
Тепер обом було не до забав.
Соломдига утік до скелі кам'яної,
І спис згубивши, на гору заліз;
А Індига побіг бистріш кози лісної-
У ліс дрімучий страх його заніс.
Тигр брата старшого вловив у пастку вміло,
На поміч звав Соломдига - докликатись не зміг;
А Індига - наляканий і очманілий -
В оселю батьківську з'явився на поріг.
- Де брат твій?! - гнівно запитала мати.
- За нами гнався тигр...- син тихо відповів.
Та мати мовила: - Іди його шукати!
Бо викликає боягуз лише презирство й гнів!
Від сорому додолу очі опустивши,
Відправився шукати брата Індига:
Здавалось - ліс гіллям презирливо колише -
І охопили його розпач і туга.
Ідучи стежкою серед ялин дрімучих,
Побачив брат молодший їжака,
Спитав: - Чи ти не бачив мого брата, їжак колючий?
Той відповів: - Спитай у білки, їй видно ліпше звисока!
Тож запитав невтішний Індига у білки:
- А чи не бачила ти брата десь мого?
І відповіла йому вервиця з гілки:
- Спитай в орла, ніхто не бачить краще за нього!
Побачив Індига - як в небі високо орел літає:
- А чи не бачив брата ти мого, орел?-
Спитав мисливець птаха, що усе і завжди знає,
І відповів орел, який крилом торка небесних сфер:
- Літаючи удаль, я бачив твого брата,
Його в облозі й досі ще тримає тигр,
Багато труднощів тобі прийдеться подолати,
Щоб страх - врага одвічного перемогти!
Я дам тобі з крила свого пір'їну,
Яка і в темряві тобі укаже шлях,
Іди за нею, де та не полине,
Й здолаєш все, й побореш власний страх!
Перо орлине завело героя у болото,
Той дерся, стрибаючи з купини на купину,
Та ось узрів якогось водяного чорта -
Пеньок з очима, що в болоті не тонув.
Чудовисько болотяне сказало:
- Іди сюди до мене в глибину!
В героя мужності від страху враз не стало;
По слову з себе Індига тягнув:
- Ти - Бока, що людей у вир втягає,
І перш ніж ти мене в болото забереш,
Давай в одну цікаву гру зіграєм,
Як вище стрибнеш за мене - життя моє візьмеш!
Болотний цар на гру цікаву зголосився:
- Чи високо стрибнеш, ну ж покажи мені?!
Підстрибнув Індига - ледь ноги із багнюки витяг,
Сміявся голосно над дійством водяний.
Підскочив Бока - ледь не торкнувся неба,
Ніхто в житті стрибка такого не видав,
- Я переміг!- кричав, бив в груди себе,
А Індига в той час п'ятами накивав.
Болотний цар на баговиння приземлився,
Але побачив - син людський підступно з ним вчинив;
Ногами тупотів, махав руками, злився
Та обіцяв втопити людство все в трясовині.
Перо орлине досягло гірського перевалу,
Його долаючи, набрів герой на Карзаму,
І була зустріч з чоловіком-каменем невдала:
Людину ухопивши - на камінь ледь не обернув саму.
Герой заголосив - (бо ж лячно стало):
- На камінь обернуть живе - от дивина мені!
(Багато статуй кам'яних навкруг стояло.)
- Ти спробуй камінь на людину оберни!
А Карзаму, прийнявши від невдахи виклик,
Напівкаміння на людину обернув-
Тож скам'яніле тіло раптом зникло,
Та більшу хитрість Індига утнув:
- Ти голову схили до мене, Карзаму,
Бо щось важливе маю я тобі сказати!
Той голову схилив, і перець Індига сипнув
Йому в обличчя, сам же кинувся тікати.
Довірливість свою кляв довго Карзаму
І в слід людцю жбурляв важке каміння.
- Я весь ваш рід- кричав - на камні оберну!
Не буде жодному від мене більш спасіння!
Радів мисливець, що так вдало втік;
Життя він спас - та поруч із наступною горою
Увесь запал його одразу зник -
Бо він представ перед рікою вогняною.
Колись на місці протікала цім ріка -
Та звідкись стала враз вогню стіна;
Переборовши страх - герой мотузку в'яже до древка
Й метнувши спис - вірьовку напина.
І по мотузці Індига поліз сміливо,
Та не дрімали феї вогняні -
Вони вірьовку швидко запалили,
Але на інший бік порив відніс героя вітряний.
А вогняна ріка ізнов потоком стала,
Щез мить тому вируючий вогонь;
Та Індигу, мов від пропасниці, тріпало -
Від переляку пітніли кінчики долонь.
І от добу лісами проблукавши,
Знайшов мисливець згублені сліди,
І втечі шлях ганебної одразу відшукавши,
Помітив тигра, що ходив туди-сюди.
В бій кинувсь Індига, узрівши брата,
І хоч хижак готовий був і бився теж відважно -
Поніс тигрячий рід сьогодні втрату,
На спис тигр нахромивсь й затих назавжди.
Живі-здорові повернулися брати додому,
Їх на порозі радісно зустріла мати...
Хоробрим серцем названий потому -
Мав Індига спис батька вспадкувати.
Кабарга - представник родини оленів
Вервиця - білка
Пропасниця - лихоманка
8
4
253
Діва з Давнього Єгипту
Не сумуй, о сонцелика діво Кемету,
Витри клафтом заплаканії очі ясні,
Говори зі мною мовою Осіріса та Сета,
Тисячоліть забутих віршем древнім і прекрасним.
Розкажи, як з півночі ідуть каравани до Гізи
З вантажем дорогоцінним ладану і смирни,
Як вертаються священні гуси й ібіси
На розливи могутнього Нілу.
Ти повідай мені, чорноока,
Про величні сіді піраміди,
Про храми розкішні, обеліски високі
І землі твоєї радості і біди.
Зранку випливе на небо Ра в човні -
Ти лиш сон - в реальність повертатись час мені.
Кемет, Та-Кемет - так називали свою землю давні єгиптяни
Клафт - хустка, що носилася і чоловіками, і жінками в Давньому Єгипті
Осіріс - бог воскресіння та загробного світу в єгипетській міфології
Сет - бог зла
Гіза - місце, де знаходилися піраміди, храми та некрополі фараонів
Ладан та смирна - ароматичні смоли, що використовуються в ритуалах богослужіння
Ра - бог сонця
10
3
288
Хазяйка мертвого лісу
Шепоче вітер в лісі, монстри завивають,
Прилегла пустош негостинна - потвор тут сонми;
Між переплетених, покручених дерев у формі друз й коралів
Стоїть висока до небес помпезна башта чорна.
У вежі чорній, магічним куполом накритій,
Вік коротає ув'язнена ельфійська відьма:
Волосся чорне, зелені очі, погляд гордовитий,
Що було і що буде - все чарівниця віда.
У Вічнім пралісі - серед дубів та тисів
Ельфійське королівство процвітало - величне й велике;
Ним мудро правила Хазяйка лісу,
Ім'я якої зараз прокляте навіки.
Приходили до неї: гноми, ельфи, тролі
Дізнатись про майбутнє - перевірить долі силу;
Не відмовляла та нікому і ніколи,
Казала правду всім - нічого не таїла.
Одне Володарка лиш тільки прогледіла -
Що ельфи також здатні на підлість й вбивство -
Жерці-друїди давно на неї зуб точили,
Ненависть чорна роз'їдати почала королівство.
Одного ранку, підбурюваний жрецями натовп
Обсипав Білу башту, повіривши навітам,
Кричав: - Спалили відьму злобну і пихату
За те, що ворожбою зло робила і дорослим й дітям!
Сама Хазяйка лісу вийшла до юрби,
Сама себе дозволила зв'язати;
Вчиняти Верховний жрець не став ганьби -
Звелів не вбити, а у Білій башті заживо замурувати.
Ельфів правительку замурували в вежі старій
І магією оточивши - зробили вічну буциґарню.
- Хто зрадив мене - понесе жахливу кару!-
Над містом пролунали в темряві слова останні.
І року не пройшло - пророцтво справдилося кляте,
Удар нанесла доля підлий ельфам в спину:
Чума косила землю їх, війною брат пішов на брата,
Квітуче королівство враз перетворилось на руїну.
А Біла башта почорніла від провин ельфійських із роками,
Ліси зелені стали пусткою, дерева машуть мертвими вітами сумно;
Три головних друїда - соляними зробилися стовпами,
Нагадуючи, як з Володаркою учинили ельфи нерозумні.
Лунає в пустошах вий звіра невгамовний,
Вітер розносить попіл й пил - віків начиння;
Палає, світиться вночі велична башта чорна -
Для звільнення збирає сили ельфійськая магиня.
9
1
193
Один ранок зі шкільного життя
Як же хочеться ще трішечки поспати -
Розліпити очі я не взмозі;
Третій раз за ранок будить мати,
Нічого - доспимо у дорозі.
Сніданок захолололий, вранішній чай -
Ритуал незмінний кілька літ;
Вже збиратися й до школи бігти час,
Та занурилась дитина у Морфея світ.
А на вулиці бурлить, гуде весна цинічна -
От кого вже не привабиш сном;
Гуси дикі в небесах звуть в подорож північну,
Їх вожак - привітно помахав крилом.
Мов сирени, для мене - пісні пташок... -
Три хвилини плентатись до школи кляті;
Кожен день навчання - для підлітка це шок,
Перша в нас історія - досплю на на парті...
Морфей - бог сну в грецькій міфології
13
3
249
In memory of Chester Bennington
Dedicated to the "Linkin park"
Death of their frontman still lets me down...
It's strange - I didn't cite their masterpieces,
I didn't lead a nomad's life from town to town...
But their songs alive - I really miss 'em.
And when your talent shows itself - you won't hide it -
These voices - they are still in memory;
Like some immortal birds - they still are flying,
Transforming wishes, fulfilling dreams.
Just only yesterday they were so young and brave,
I can't believe - it is the end;
Sweet memory - Death is not able to take it to the grave...
I wish, I could have gone to their concert!
11
3
364
Одна із версій виникнення людства
1
Місцеві сутінки ще тільки наставали,
І колесниця Сонця вже завершила свій біг;
В човнах небесних боги пропливали,
Світ роздивляючись, що ліг до їхніх ніг.
Зустрівши перших на планеті гомінід,
Володарі зірок держати стали раду:
А що, як утворити тут розумний світ
І дати Мудрість цьому мавп'ячому стаду.
І опромінивши реліктовим промінням дикунів,
Змінивши генний код земних приматів,
Прибульці культ створили Зоряних богів
Й знанням тубільців стали наділяти.
Боги аборигенів полювати вчили,
Виготовляти зброю, готувати їжу на вогні,
Вирощувати хліб, тварину приручити,
Сім'єю жити, небіжчиків ховати у труні.
В суспільстві гомінід разючі відбулися зміни:
Тубільці будували житла, човни, вівтарі,
Канали рили, ліпили посуд з глини,
Орієнтуватися навчились в часі й просторі.
І ще аборигенам намагались пояснити,
Що в світі сотні, тисячі розумних рас,
Та забобонні - не хотіли розуміти,
Духовності наука гомінідам не далась.
Прибульці намагались їх навчити
Сакральних, мудрих, таємничих знань,
Та ті хотіли тільки більше захопити:
Багатства, зброї, влади, пишних звань.
Тож декілька десятиліть пройшло розбрату,
Духовних знань тубільці так й не здобули,
Проте частенько один одного вбивати
За речі, зброю, жінок почали.
Ще кілька сотень літ минуло -
Насилля, війни, вбивства все зростали;
Любов і людяність немов на вік поснули -
Життя людське нічого вже не вартувало.
Прибульці марно пояснити намагались,
Що найціннішим для розумних - є життя,
Та доводи чомусь їх не сприймались -
Не видно було на обличчях людських каяття.
- Даремно - думали - ми цюю расу відтворили!
І поки гомініди не почали убивати їх,
Небесні боги Карантин на Землю наложили,
А злих тубільців лишили самих.
Раз на століття зорянії човни прилітати,
Щоб подивитись, що змінилось на Землі:
Цивілізованими люди більш ставали,
Та помудрішати ніяк все не могли...
2
І переламний в розвитку людей настав момент:
Вже навіть космос люди підкорили,
Створили штучний кіберінтелект
І атом для потреби розщепили.
Та якби іншопланетянин прилетів-
Не став би той з місцевим людом розмовляти;
В науці досягли вони великих успіхів,
Духовно ж - й досі ще затиснуті в лещата.
Коли ж нам, гуманоїдам, нарешті вдасться зрозуміти:
Чому духовність й мудрість в Всесвіті важливі так,
Коли життя собі подібного зумієм оцінити -
Тоді й відбудеться із Розумом новий контакт.
Пророкувати зовсім не беруть,
Але одне напевно знаю:
Колись Людина зовсім поламає
Наживи й бездуховності стіну!
11
5
262
If soul is eternal...
If soul's eternal,
If life is everlasting -
Why does chase me Beast the Nocturnal?
Why's mind always hustling?
8
0
372
Камлаючий шаман
Заносить простір білий сніг, співає віхола,
В снігових кучугурах - жодної істоти;
Північне сяйво пала вогнями мерехтливими,
Шаман самотній танцює з бубном біля коти.
Мороз студений проникає відусюди,
Дерева-свічі білі від холоднечі скрип не припиняють;
У лісі виють арктичнії вовки-приблуди,
Але не зупиняється шаман - в танку кружляє.
Червона, виміняна в перм'яків, малиця,
Лице, обсіле зморшками, пошарпані яри...-
Від світла півночі летючий сніг іскриться,
А танець не спиняється - триватиме до ранньої пори.
Протяжний голос монотонний, древнії молитви,
Камлання скорбні, палаюче у небі сяйво;
По колу рухи, підскоки, оберти, наспіви -
Зійшлися духи в танці - стійбище захистять прадавні сайво.
Парко натопленая кота, зі шкір оленів ковдра,
Під нею - онука хвора старого шамана;
Танцює, крутиться, камлає нойда -
Хай духи змилостяться, хай на ноги внучка стане.
Камлати - закликати духів
Кота, вежа - житло кочових саамів
Саами - народність, що живе на півночі Норвегії, Швеції, Фінляндії, Росії
Перм'яки - тут комі-перм'яки, народність, що проживає на півночі Росії, є ще комі-зиряни
Малиця - довга куртка з капюшоном, зшита з оленячих шкір, використовується багатьма північними народами, особливо в Росії
Яри - високі чоботи до коліна, зшиті з оленячих шкір, взуття саамів
Сайво - духи предків у саамів
Нойда - саамський шаман
10
5
351
Abandoned villages of Galicia
Gallician land - a piece of Celtic kingdom,
That's rooting deeply into the past;
But now it is loosing originality and wisdom,
Ghost villages stand still - wind scatters dust.
The silent buildings are made of local slates -
These homesteads are covered with ancient tiles;
And towering chimneys puffing fairytales...-
The sadness dominates for miles and miles.
And now settlements - forsaken and abandoned,
Green woods are coming down from the hills,
Envading legacy of the ascendants,
Today - it's realm of deer, wolves and minks.
What's waiting for this debris of Doom?
Church bell for them is talling sadly;
Last residents and numerous old tombs -
Are everything, what's left of Spanish Celtia.
8
0
334
Afterdepression
I was depressed by thoughts of mine,
By evil deeds - I felt myself like rootless stump;
But then - idea sparked in mind -
One never knows - what is for him to come...
8
0
340
Якщо дається шанс...
Якщо дається шанс - його втрачать не слід
І ним розумно треба скористатись;
Бо падать легко - так влаштовано цей світ,
Та дуже тяжко потім підійматись.
8
1
276
When I listen to people
I listen to people when
Crows straight be flying,
When people stop betraying, lying;
Though no - I'll be listening to them -
When they're in silence reaching Dzen.
7
0
321
Весна прийшла
Весна - тончиться снігу біле покривало,
Кущі трави звільняючись - стають рудим рядном;
Чорні проплішини весняної землі відталої
Водою напуваючись - стають розкислим місивом-багном.
Синиця-халамидниця весело тінькає - днів теплих просить,
Цвірінькаючим горобцям весняне сонце надає утіхи і снаги,
Статечний грак нерозторопно походжає, землю дзьобаючи носом,
Шумливі галки пташинії розпочали торги.
Шпак-пересмішник над усіма знущається навмисне:
То трель його луна в повітрі, то - нявчить, як кіт;
День жайворонка в небі ллється пісня... -
Крокує семимильними весна кроками - її вже не спинить.
7
4
306
Всесвіт звертається промовами різноголосими
Всесвіт звертається до нас промовами різноголосими -
Ми ж в напрямку у невідомому крокуєм;
Той, хто не хоче чути голос Розуму-
Так і залишиться назавжди дурнем!
8
1
234
Жорна бога
Здається, часом чуєш скрип якійсь невпинний,
"Скрипить" у просторі, неначе віз, невгавний звук сторонній;
І до тебе урешті решт приходить розуміння -
Як поступово, та напрочуд впевнено, Господні мелють жорна.
Життя швиденько промайне - за все надійде плата,
Колись величне все - теж перетвориться на порох;
І пил віків для чогось стане знов субстратом,
Перемоловши нове Щось, залишать жорна Часу рештків ворох.
І якщо все в бутті - як на полотнах Босха або Мунка -
То я волів би бути борошном найвищого ґатунку.
Босх - нідерландський художник 16 сторіччя
Мунк - норвезький художник 19-20сторіч
7
0
387
Коли затиснений у чотирьох стінах
Коли затиснений у чотирьох стінах -
Вбиває гуркіт монотонний за вікном;
Не чути шелест вітру, співу птах,
Забутись хочеться спокійним тихим сном.
Коли виходять гроші на передній план,
Тоді - ти не романтик, не естет;
Коли загорнутий в буденності саван,
Тоді - й вмирає у тобі поет.
Коли приземленність спиняє дум політ,
Коли туга кладе найкраще в домовину -
Вмирає той чарівний дивний світ,
Яким ти марив роки без упину.
Велике місто може когось і живить
Примарами, надіями якими...
Та годі в нім відчути щастя мить
Між джунглів кам'яних, поміж людьми злими.
9
2
341
Стоїчний вірш
Не нарікаю більше я на Долю -
Мене вона, як всіх, колись згноїть!
Я надто дорого сплатив за Волю -
Не маючи ні друзів, ні сім'ї...
7
2
307
Життєвий шлях складним є для людини
Життєвий шлях складним є для людини,
Життя прожити - це не поле перейти;
Але надію ти втрачати не повинен,
Якщо вже впав - вставай і далі йди.
9
1
285
Якщо не є ти роду величного представник
Якщо не є ти роду величного представник,
І попередник твій колись ходив за плугом,
То так роби, щоб Величі вогонь в тобі не зник -
Не за походженням аристократом будь - за духом.
6
0
238
Пам'яті одного поета
Події ці були давно;
Я знав колись поета,
Який талант зміняв свій на вино -
Нема сумніш сюжету.
Уже лишив він божий світ,
Й часу спливло немало;
Чом його дар змарнів та зблід?
Що його поламало?
З байдужостю не виніс боротьби,
Не стрітив розуміння? -
Юрбою цькований, себе повільно вбив
Гидотним Бахуса начинням!
А скільки їх - гарячих і метких
В вині розрад шукало?
І то не тільки їхній гріх,
Що їх стількох не стало.
Багацько з них управний мали хист -
Та вже за плином років
Коштовний діамант отрима блиск-
Народ визна, та мертвих вже пророків...
Події ці були давно.
Та всеж надію маю,
Що ще комусь не все одно
Й митця вони згадають!
7
0
379
Роздивляючись залишки щезлої культури
І небо не впаде на землю,
І час свій хід, звичайно ж, не зупинить;
Все, як завжди, залишиться буденним
Під світу сього давнього склепінням...
В одному тільки можна бути певним -
Своєї мудрості вже не повідають нам Древні.
7
2
291
То добре, що твій дім є чаша повна
То добре, що твій дім є чаша повна,
Це добре, що не доведеться бідувати,
Та скарб збирай, не так матеріальний, як духовний -
Це золото ніхто не зможе ані вкрасти, ні забрати.
7
1
325
Siblings
They were just siblings, they were not twins,
Her name was Sara, his - was Deny;
He was as noisy, as box of beans,
She was modest, noted by not a many.
Musician Grieg and graduals - is what she liked
And every week she went to temple;
He loved to drive his Dyna HD bike
And listened to hardcore and "Dead by April".
She liked watching animals and birds,
She painted woods and lakes, when mornings were so misty;
He was a troublemaker, ladies' man and lord of roads,
He liked women, bikes and Irish whiskey.
They've never been identical twins,
His name was Deny, hers - was Sara;
This world is full of filthy dirty dreams,
She was a saint, he was a rusher and liked to arrow.
3
0
282
Легенда про місяць і сонце
Скандинавській епос
Колись за Сонцем й Місяцем не стежив жоден бог,
Тому порядку в русі ті не знали:
То одночасно сяяли на небесах удвох,
То заходили водночас - і тьма одразу наставала.
Було тоді нелегко людові простому:
Підуть мисливці полювати - сонце сіло;
Вони лягають спати, як прийдуть додому,
А сонце знов на небі ясен лик явило.
Зібрались боги і тримати стали раду,
Про те, що двоє з них небесних тіл повинні керувати ходом;
Щоб рух світил на небі привести до ладу,
Щоби порядок встановити над небесним зводом.
Була присутня поміж них гігантка Ніч -
Дружина Делллінга - чорноволоса і похмура,
Світанку бог вже їй набрид за декілька тисячоріч;
А ще був син їх День - прекрасний й білокурий.
Богиня мовила: - Світила згодні ми возити вдвох з молодиком!
І стала Ніч возити місяць в колісниці,
А син її удень робився сонця візником;
Засяє сонце - сходить день, а ніччю в небі виринає місяць.
Жив у Мідгарді чоловік, що звався Мундіфальді,
Були у нього донька й син, мов альви, статні і красиві;
Любив хвалитись той, що діти його яскравіш світил небесних сяють,
Назвав він сина Місяцем, а Сонце - дав імення діві.
Обрав він доньці чоловіком Глена, що означає - "блиск",
І хизуватися на весіллі, встигнувши хильнути:
- Моя донька виходить за найкращого - і нам від того зиск!
Хоч гідна парою для Одіна самого бути!
Сміялася красуня: - За Одіна кривого я б не вийшла!
Нехай живе він зі своєю Фрігг старою!
- Говорять, аніскільки ти за Фрігг не гірша!-
Промовив Місяць-брат: - Бо я посватався би до красуні до такої!
Слова - не горобці, летять - немає їм завади -
Стемніло у чертозі - щезли брат з сестрою;
А опинилися пред Одіна престолом - у Асгарді,
Дивився бог на двох незграб і мову вів сам із собою:
- Красиві ви і імена батьки вам гідні дали,
І справді - не серед людей вам місце!
Працюючи - не будете такими ви зухвалими,
Тепер - ви сонця й місяця возниці!
День й Ніч віддали їм вудила Круговерті,
Брат із сестрою стали ходом правити світил ясних;
Та не горюють, що лишили землю - бо тепер безсмертні,
Сонце проводить у Асгарді ночі, Місяць - дні.
Від однієї лиш напасті діти Мундіфальді можуть вмерти:
Страшенний вовкулака доганяє Сонця колісницю,
А Місяць переслідує на нього схожий перевертень -
Залізного вовків тих породила відьма лісу.
Пророцтва кажуть: настане згибель дев'яти світів,
Коли вовкам удасться проковтнути Сонце й Місяць;
Наступить смерть всіх велетнів й богів,
Якщо перевертні наздоженуть світил возниць.
Одін - бог мудрості
Фрігг - богиня шлюбу та сім'ї, дружина Одіна
Мідгард - світ людей
Асгард - світ, де живуть боги-аси
Альви - ельфи
Залізний ліс - ліс, в якому живуть перевертні та відьми
Чертог - зала
4
5
247
До слова друг великі ставляться вимоги
До слова друг - великі ставляться вимоги,
Щасливий той, у кого справжні друзі є;
Якщо твій кодекс честі в обиранні друзів строгий -
Будь більше, аніж братом, другу навзаєм.
5
1
260
Умовна велич людини
Царі природи - нас не переможе Хтось,
Знавці безпрограшних вселенських стратегій й тактик;
Творець сміється з глибини галактик -
Яка смішна Людина в своїй претензії на щось!
4
2
368
Ніхто не зна людської сили меж
Ніхто не зна людської сили меж,
Нікому не дано людського велич духу осягнути,
Та якщо Надлюдини шлях колись ти обереш -
Людиною навчись спочатку бути.
5
4
634
Перед відлигою
Мороз скував все подихом льодяно-зимним,
Сусідський пес - і той не витикає носа з конури;
Палає сонця схід криваво-зоряним рубіном,
І тільки диму клоччя лізе з димарів.
На ясені співа маленька птаха дзвінко -
Природа-чародійка ще дістане подарунок нам з суми;
Розтопить відлига замети білі швидко,
Якщо птахи співають радісно серед зими.
6
1
343
Про правильну дорогу в житті
Говорять люди - моя неправильна дорога,
І хоч їх скроні убілила вже зима,
Як знати їм - що уготовано для мене Богом,
Що хочуть хай говорять - в словах цих мудрості катма.
4
1
357
Про старість
До старості ми часто нетерпимі
І хочемо, щоб старість тільки мудрою була
Без всіх цих немочей, хвороб, яким нема числа;
Але не лайте старість - колись ви ж будете такими!
6
0
379
Апофеоз війни
Кругом убіленії сонцем черепи - насліддя Тимуридів,
Від зграй стерв'ятників і круків в небі чорно,
Із висушених спекою кісток Смерть склала піраміду,
Лунають, наче дзвони, в повітрі страх й прокльони.
Бридкий й жахливий апофеоз війни-
Найгірша й найбезумніша із кар земних.
В гримасі череп щириться, з верхівки котячись на дно -
Його колись пробила зброї сталь -
Таким страшним й жорстоким є Війни оскал,
Хто правий, а хто винний - смерті все одно!
А над пустелею розносить вітер мудрості луну:
- Дивися на картини класиків, Володар чи Конунг,
Перш ніж правиці помахом Ти нову розпочнеш війну!
Апофеоз війни - картина намальована російським художником Верещагіним
Тимуриди - династія правителів в Азії, заснована Тамерланом, інше ім'я Тимур Ланг - Залізний хромець
Щиритися - оскалювати зуби
4
2
381
На світі сім багато є чому повчитись
На світі сім багато є чому повчитись,
Ти істину пізнай - і досягнеш обраної мети,
Та не забудь Великим за науку уклонитись,
І не бери на себе більш, ніж зможеш понести.
6
1
308
Що буде завтра?
Ковток вина, солодкий аромат дурману,
Блакитних синь очей чи день життя останній?
Що завтра приготує доля-аравана?-
Ти пристрастей не матимеш - коли досяг нірвани!
Аравана - риба, яка полює на комах, вистрибуючи із води
5
3
282
Істина в вині?
Багато люду мудрості в вині шукають,
Та опиняються вони на самім дні;
Тож хай слова: "In vine veritas" тебе не спокушають -
Немає зовсім істини в вині!
5
1
298
Про полеміку
Колись ти сперечався - та правоту свою довести не зумів,
Тепер мудрішим став, тепер ти б їх убив словами;
Але полемізуй завжди з живими лиш людьми
І не вступай в полеміку ніколи із тінями.
4
1
319
Полотно зими
Комахи білі, гнані вітром,
Всипають крейдою суху траву торішню;
Сніжинки-мухи тчуть нитки з повітря,
Встеляють землю полотном цнотливо-білосніжним.
А зранку на фоні білім з'являться малюнки:
Крил розчерки пташиних, відбитки лап звіриних,
Лишать митці природи нерозпізнані візерунки,
Започаткують новий напрям - примітивізм тваринний.
Примітивізм - напрямок у образотворчому мистецтві та скульптурі
5
3
265
Про мудрість і істину
Одні говорять: - Мудрість тільки нам підвладна!
А інші кажуть: - Ми є Істини лиш діти!
Та справді - Істина багатогранна,
І друзки Мудрості ти знайдеш по всім світі!
6
1
308
Гра не закінчується
Із циклу "Вислови мудреців"
Гра не закінчується за столом
Доки гравець останній кісток не кине...
Майбутнє - лише аркушу частина,
Якої не торкнулося перо.
5
0
358
Про гординю та гордість
Гординя - гріх великий для людини,
Не одному вона життя зуміла зіпсувати;
Та гордість теж у тебе буть якась повинна -
Не дозволяй об себе ноги витирати.
5
2
355
Справжній поет
Він надто тонко відчуває світ,
Душа його - нескорена безодня;
На нім прокляття і благословення залишили слід,
Уділ його - бути невизнаним й самотнім.
5
3
309
My secret dream
She was a mystery, she was a flame,
She was elusive... Who's to blame?
She was a flower blooming not for me,
This woman was my secret dream.
She was a genie hiding in the mist,
She was an angel taming any beast;
You'd drink the poison, she would give
And any lie of her you would believe.
I loved her silently - in my own way,
I didn't dare any word to say...
But it's too late to scream or cry -
She was my dream, sweet dream of mine.
5
0
498
Відкинь назавжди будь-яку залежність
Із циклу "Побажання самому собі"
Відкинь назавжди будь-яку залежність,
Все, що прив'язує до Згуби нездоланно,
Позбався всього: що завадить, що обмежить
Людини подорож Шляхом обраним.
5
1
245
Ботхісатва
Хто не боїться власного прозріння,
Кого не сплутала гріха гнилая дратва,
Той, чиїм шляхом стало просвітління,
Той й є насправді ботхісатва.
Ботхісатва - той, що прозрів під деревом ботхі, тут мається на увазі будда
Дратва - сувора нитка, що використовується при пошитті взуття
6
0
299
Він - саме той...
Він той, що Істини побудував величний храм,
Він той, що дав початок всім світам,
Він той, що Всесвіт змінює й творить,
Він той, що поєднав в собі: і Вічність, й Мить.
6
5
308
Зненавидь лінь і бездіяльність
Із порад самому собі
Зненавидь лінь і бездіяльність,
І день, і ніч працюй з завзяттям над собою,
Стань сильним, вибудуй свою реальність -
Щоби не плентатись, як той віслюк в обозі за гарбою.
Гарба - віз
5
2
317
Ловець тіней
Вечірні фарби тишком никнуть,
Ліс оточив мисливця сірою стіною...
Ти думав, що назавжди тіні зникнуть,
Але вони прийшли сьогодні за тобою.
Мисливцем став на тіней ти - так доля склалась,
Тоді ти був за них сильнішим у стократ;
І якщо тінь у світ цей потикалась,
Її у Навь ти завжди відправляв назад.
Бували тіні, що весь час вертались,
І чим примар тих вабив світ людський?
Та якщо другий раз та сама тінь траплялась,
Її ти знищував - закон мисливський був такий.
Серед ловців тіней ти славився умінням,
Та зараз - сам став здобиччю чужою...
Мисливці знають: коли ти граєш з тінню -
То тінь обов'язково прийде за тобою.
Навь - потойбічний світ у слов'янській міфології
4
5
361
Поети майбутнього
Є ті поети, що про минуле повідають,
Є ті, що сьогодення оспівають круговерть;
А є такі, вірші яких лиш обрані читають -
Їх звуть пророками і їх звільняє тільки смерть.
8
0
301
Шотландський пейзаж
Величне небо бірюзи навісом
Вінчає сніжні гір вершини;
А схили, вкриті каледонським лісом,
Переростають у барвисті полонини.
З льодовиків течуть стрімкії ріки,
Стада оленів бродять по долині -
Цей краєвид - первісно-дикий,
Ти в жодній більше не знайдеш країні.
Колись жили тут войовничі пікти,
Яких мечем шотландці підкорили...
А нині сосни - давнини релікти
Вчепившись у каміння - надають землі цій сили.
Безкраї пустоші та вереск пурпуровий
І торфовища, де легенди кельтські у віках спочили,
Клект беркутів і фейрі світ казковий -
Ви серце мандрівне назавжди полонили.
7
3
378
Зимовий вечір наодинці
Шепоче за вікном імла...-
Яке знайоме слово для тебе - самотність;
Вона не добра і вона не зла,
Вона вказати може лише на невідворотність.
Невідворотність фраз, невідворотність дій,
На гірку років втрачених невідворотність;
Кричи чи плач, чи тиші порадій...-
Але твоя вечірня гостя - невідомість.
7
2
311
Де в світі сім живе здоровий глузд?
Де в світі сім живе здоровий глузд?
Людей вбивають жадібність, егоїстичність...
Я бачу - сотні мрій з'їдає вічність,
Та вірити й любити не боюсь.
Чи справді твої щирі намагання,
Наскільки вистачить у тебе сил -
Щоб істиною стали сподівання,
Щоб світ таким як є ти полюбив?
Хто слово скаже добре, хто утішить,
Наділить мудрістю, укаже шлях?
Скажи, Тресвітлий, як не стати гірше,
Блукаючи по весях і світах?
4
0
359
Снігова королева
Чорняві брови-стріли, погляд крижаний,
Лице - гордині маска невблаганна,
Як схожа ти на ляльку з порцеляни,
Чий зір такий байдужо-неживий.
Твої роки - самотності кришталі,
Життя твоє - нещастя й болю сплав;
Та ось Господь до серця до твого любов поклав -
Бо він презрів твої печалі.
І серце льодяне кохання розтопило,
Байдужості саван назавжди стлів;
Коли поет цього вірша зложив -
Снігова королева полюбила.
Хай та любов, яку ти в серці зачала,
Не стане приводом ненависті і зла.
5
1
428
Із бесід з мудрецями
- Давно в тебе, мудрець, я запитать хотів -
Хто той, що бог чи син богів?
І сумно відповів мені мудрець:
- Бог той, хто віда помисли людських сердець!
- А ще хотів тебе, мудрець, спитати -
Скажи, чи можна богом стати?
Мудрець мені спокійно відповів:
- Бог той, хто себе побороть зумів!
- Скажи мені, мудрець Адіше,
Хто із богів вселенських найсильніший?
- А найсильніший з них, адепте, власне -
Той, хто себе готовий на вівтар покласти!
6
2
344
Минеться все
Колись в Ізраїлі царем був Соломон набожний,
Який шляхами Господа ходив.
Він мав усе - що тільки мати можна,
І все пізнав - що лиш пізнать хотів.
Носив великий цар просту каблучку срібну,
Було написано там речення одне -
Зробив на сріблі ювелір один лиш надпис дивний:
"Минеться все - і це мине".
Коли ж цареві було сумно,
Він на каблучку непримітну поглядав:
"Минеться все,"- йому співали руни -
"І це мине,"- і вислів Соломона звеселяв.
А як ставало радісно цареві -
Він знов на надпис той гледів.
"Минеться все,"- сміялися письмена металеві -
"І це мине,"- і знов палацом царським сум бродив...
Минеться все, минуться роки,
Час сплине - забуття все огорне.
Лиш тільки мудрість ця його глибока
До скону віку мабуть не мине!
7
3
328
Коли від величі вогню лишився тільки попіл
Коли від величі вогню лишився тільки попіл,
Хто зна, що дотліва під рештками золи?
Та якщо подмух вітру згарище охопить,
Багаття спалахне, неначе хтось його ізнову запалив.
Багаття згасле - поет, якого муза залишила,
Вогонь в душі його лиш тліє - не горить;
Але якщо натхнення, наче вітер налетіло,
Багряним Феніксом поезії вогонь спалахне тую ж мить!
9
0
349
Дівчині, яку не передбачити
Вона бува нестерпна й норовлива,
В очах: і біль, і смуток; навіть - лють,
Та очі ці - із умбровим відливом
Ніколи плин думок не видають.
Вона буває лагідна й ласкава,
Мов те мале грайливе кошеня;
Та очі ті - умбраво-золотаві
Лукавеє ховають бісеня.
Непередбачувана і мінлива -
Чека щодня тебе новий сюрприз.
То мовчазна, то дратівлива...
"Здивую й зачарую!" - ось її девіз.
Не прочитатимеш ніколи ти її лиця,
Блаженний той, хто буде з нею до кінця.
12
7
371
Чому все відбулося саме так?
Чому все відбулося саме так?!-
Ненавидіти я її, а не любити маю!
І хоч давно за віком не юнак -
Свій погляд від неї не відриваю.
Хіба недавно ще я б уявити зміг,
Що знов стріла амура вцілить в серце;
З собою поруч бачити її - найтяжча мука із усіх,
Й нескоро ще тяжкий полон минеться.
Я знаю - шансів у мене нема,
Не з тих я, на кого вона зверта увагу;
П'янкий тягучий старомаківський дурман
В вині любові втоплює; мені у нім втонути - благо.
І хоч любов до неї в серці мешкає моїм,
Мені найтяжча кара - бачити її!
Старомак - ресторан у Києві
9
3
398
Під враженням від репродукції Босха
Мене втомили болю і страждань картини,
Мов з пекла, долинають звуки крику й плачу,
Так хочеться хоч ненадовго розірвати жаху павутину,
Кудись забитися, щоб світу цього не чуть й не бачить.
Радію я, що час мінливий й швидкоплинний,
І хоч ридають янголи кривавими сльозами,
Колись світ зміниться на краще неодмінно
І вкриється трояндами, а не шипами.
6
3
312
Запал свій витрачають українці на боротьбу і славу
Запал свій витрачають українці на боротьбу і славу,
На перемогу сил не залишаючи свою;
Якщо ж вдається все-таки перемоги в бою,
В нас сил не вистачає об'єднатися і утворить державу.
Господь нарешті нам державу дарував
За ріки крові й сліз, що ми віками лили.
Благаю, браття, вчітеся розподіляти сили,
Щоби завжди перемагати, щоб ворог не перемагав!
7
5
388
Утікач від урбанізації
Звільнилася земля від тягаря зими,
Сніг танув, проталини зіяли темними очима;
Він від'їжджав - знов непомічений людьми,
Дивилось місто з пластикових вікон - проводжало зиму.
Стомився він від затхлості квартир,
Від смогу, сірих стін, машин ядухи,
Від галасу і гомону; наскрізних дир,
Які аміаком смердять; від божевільних й непотрібних рухів.
Йому хотілось: першу зелень бачити весни,
Почути, як гаї шумлять в Карпатах смерекові,
Послухать пташок пісню; зріть, як журавлині табуни
Вертаються додому в мареві ранковім.
Тікав в весну він від завчених фраз,
Від безсердечності великих міст й нещирих друзів;
Він більше не хотів проводити-втрачати час
В цім замкнутім, гидкім, нестерпним крузі.
5
0
306
Пасажирка вагону#2
Щодня вона сідала в Зерновому на потяг приміський,
Виходячи пізніше за мене лиш на зупинку;
Завжди задумлива - в очах її вселенські смуток й біль,
В них лід печалі не танув ані літом, ані взимку.
Сідав навпроти я, але на місці на своєму
Вона, здається, і не помічала погляд мій;
Вирішувала незнайомка та складну дилему -
Що день прийдешній знов готує їй.
Хутір Михайлівський - кінцева станція її,
Дивився кожен день на неї я всього хвилин п'ятнадцять,
І ті хвилини мій перевертали світ;
І добре, що про це вона не зможе здогадаться.
6
1
333
Ода Торові
В очах його - вогняний смерч,
В руках залізний молот він тримає,
Він був одним із перших - із Предтеч,
Його Мйольнір громи і блискавки у небі вибиває.
Він помахом правиці вирішував талан світів,
Титани найвеличніші пред силою такою відступали;
Він сильних духом назавжди серця скорив,
Пред ним твердині всіх валькірій пали.
Ніхто приборкати не зможе цей шалений норов -
Хто в мужності й хоробрості зрівняється із Тором?
Тор - бог грози в скандинавській міфології
Мйольнір - молот Тора
8
3
338
Одна з небагатьох
Чомусь згадалася тепер саме Вона:
Замріяна і світла, і душею чиста,
Дотепна, гостра на язик і чарівна,
Коштовная перлина - у звичайному намисті.
Вона була такою - як була:
На компроміс не йшла, не зраджувала у тяжку хвилину...
Про неї думав я й сльоза підступна з ока потекла -
Я зрозумів - що я знайшов і втратив назавжди Людину!
7
0
381
Приніс цей ранок нову на обрії картину
Приніс цей ранок нову на обрії картину,
Здавалося б, щоденно бачиш сонця схід,
Та кожен раз своє єство природа мінить,
Коли світило виринає на небесний звід:
Верба на фоні неба - ієрогліфом японським,
Вгорі - бузкових нарис хмар тужливий,
Всередині - рожевії відблиски сонця,
Внизу - огорнутий туманом, ліс сріблясто-сивий.
І мимоволі маляреві заздриш,
В якого сотні барв, щоб світ розфарбувати;
Хоча - природні фарби такі живі і справжні,
Що ні пером, ні пензлем їх не змалювати.
6
3
310
Хлопчик із санчатами
Кружляє віхола і завиває вітер,
Негода сипле скрізь і всюди сніг;
Маленький хлопчик, прудкий і хитрий,
Рішуче тягне ґринджолята з усіх сил своїх.
І хай погода катанню не сприяє,
Серчає завірюха і мороз щипає ніс,
З-за сніжної завіси раз у раз він виринає,
Рукою отираючи лід від набіглих сліз.
Дереться вгору - дуже вже упертий...-
І санки з кручі знов розпочинають біг;
Так вірить хочу я - що світ в шаленій круговерті
Його не скривдить, не злама, не зіб'є з ніг.
5
5
320
Облітаюче дерево
Опадаюче дерево - символ плинності життя
Стара шовковиця потроху облітала,
Роняючи на землю жовтий лист;
Мені шовковиця старенька нагадала -
Життя людське, що молодим було колись.
Людина в молодості розцвітає,
Вкривається незнаним, наче листям молодим,
Дає приріст - потроху виростає,
Потім плоди і листя встелять землю, мов килим.
Хай сиплеться старе пожовкле листя,
Його весною згрібши - приберуть;
Але плодів ряснії ґрона-кисті
На землю впавши, новим зерням проростуть.
Людина в старості втрачає сили,
Непотріб з неї весь, немов лушпиння, облетить;
А в пам'яті нащадків предок - серцю милий
Плодами добрими, які спромігся залишить.
3
1
251
В житті є сенс під небом
Сказав мудрець: - В житті є сенс під небом,
Якщо для когось ти живеш - а не для себе!
Хотілося би мудрецю тому сказати:
Це має сенс, якщо цей хтось насправді того вартий!
5
2
295
Зима свою явила першу силу
Зима свою явила першу силу -
Лежить на травах інею ранкове срібло,
Мов білим полотном, рослини вкриті,
А друзи кришталю загусли у повітрі.
Але настане полудень - і потьмяніє білизна,
І не одна на білім тлі проляже чорна борозна,
Трава зазеленіє, квіти оживуть,
І царювання осені ізнову повернуть.
5
1
329
Я сонця роздивлявся схід над лукою
Я сонця роздивлявся схід над лукою-
Воно було довершене й прекрасне.
Нехай від холоду коцюбнуть руки,
Нехай недопалок у них загасне -
Та дивуватиме завжди ця велич неземна,
Коли світило новий день розпочина.
3
2
244
Глас волаючого у пустелі
Йшов караван, ревли верблюди,
Загусла у повітрі кожна мить,
І глас пророка, проникаючий усюди,
Лунав: - Шляхи прямими Господу зробіть!
Пророк кричав: - Покайтесь! - Зупиніться!
Гряде Месії скоро вже прихід!
Одумайтеся, люде! Схаменіться!
Чинити зло назавжди припиніть!
Але ніхто не слухав сивого старого,
І караван продовжив далі путь -
Ну що там слухать вбогого й дурного,
Поспіти б до оази на ночівлю завернуть.
Пророк волав - та глас його невпинний
Даремно колихав небесну стелю...
Тож й зараз - коли не бачать люди очевидне,
Говорять їм - то глас волаючого у пустелі.
6
2
232
Палаючий під променями сонця ліс
Проміння ніжно-золотаве
Яскравим сяйвом огортало сивий ліс;
В природі відбувалася вистава,
Яку й не мріяв я побачити колись.
У тім вогні згорали сосни і ялини,
Вогонь згасав - вони з'являлись знов;
Усе здавалося нікчемним й плинним,
Коли природа розкривала суть основ.
4
3
281
Прийдуть нові творці, нові пророки
Прийдуть нові, творці нові пророки,
Вони не раз іще здивують світ,
Земля дрижатиме від поступу їх кроків,
Старі планети позлітають із орбіт.
У їх очах палатиме вогонь прокляття
За міріади згублених невинно душ,
Нові світи творитимуть із вакууму із завзяттям,
Змінивши жирних пасторів-чинуш.
І буде те, що люди здавна звали раєм,
Настане Золотий блаженства й щастя вік;
Всю Калі Югу вщент вони розкраять,
І буде: Бог, і Жінка, й Чоловік.
Калі Юга - Залізний вік в індійській міфології, ера в якій ми живемо зараз
4
0
304
Загибель сталкера
Він пам'ятає запах конвалій...
Сни - як відбитки інших реалій:
Сниться йому майже кожної ночі
Блакитноокий білявий хлопчик...
Він пам'ятає: грому розкати,
Батьківську хату, ясень крислатий,
Жовтий диск сонця в неба блакиті,
Стару дорогу, підводами биту...
Третя доба. Не вдається заснути,
Крутиться, стогне - мов випив отрути;
Наче агати, чорні очі тужливі
Будять сред ночі зором звабливим...
Хто ж та дівчина? Що то за зірка?
Де ж та хатина: існує чи зникла?
Хто він той хлопчик?.. В нього - мольберт? -
Білих конвалій малює букет!..
Шоста доба. Води ні краплини,
Де не поглянь - скрізь пейзаж негостинний:
Чорне каміння, червоний пісок,
Розбитий, зламаний човник "Восток"...
Цей заблукалий Всесвіту гість -
Мешканець зоряних дальніх обійсть;
Він зламав ногу, люди пропащі
Кинули сталкера напризволяще...
Сьома доба. Життя сонце заходить,
Пам'ять вертаючись - з розуму зводить:
Дівчина та - це кохана дружина,
Хлопчик з мольбертом - тінь його сина...
Світанок пригод шукача поховає,
Він полюбляв запах конвалій...
Син цю могилу колись віднайде -
Білі конвалії до ніг батька вкладе.
Смерть сталкера
Перевод с украинского языка
Ландышей запах - запах весны...
Чужой отпечатки реальности - сны:
Снится ему - заснёт только лишь -
Голубоглазый светлый малыш.
Помнит весенние он грома расскаты,
Ясень ветвистый, отцовскую хату,
Жёлтый диск солнца в небес синеве,
Следы от подвод на зелёной траве...
Третьи сутки. Не спится - стеклянный взгляд,
Бредит и стонет - как будто бы принял он яд;
Словно агаты, печальные черные очи
Сталкера будят, манят к себе среди ночи.
Кто же та девушка? Что за светило?
Есть ли та хата - или уж сгнила?
Кто тот ребенок?..- Держит мольберт? -
Ландышей белых рисует букет!..
Сутки шестые. Ни капли воды,
Только повсюду лишь знаки беды:
Черные камни, красный песок,
Разбитый вдребезги корабль "Восток".
Странник - он, заблудившийся Космоса гость -
Странствовать много ему довелось;
Он сломал ногу, злобные люди
Сталкера бросили - Бог их осудит.
Сутки седьмые. Приближается Тьма.
Память вернувшись - сводит с ума:
Девушка та - жены образ светлый,
Тень его сына - мальчик с мольбертом.
Наступит рассвет - и не будет уж страха,
Он так любил ландышей запах...
Эту могилу отыщет сын сам -
Ландыши белые к сталкера лягут ногам.
12
23
333
Туманна казка
Прийшов туман, постукав в двері
І дивним чином все змінилось навкруги -
Усе навколо сповнилось містерій,
Мов в казці про кисільні ріки та молочні береги.
Гойдається павук на павутинці,
У небі гуси-лебеді летять,
І наче фея лісова, в легкій кофтинці
Сусідка вийшла з замку погулять.
Десь за туманом віщий ворон кряче -
Йому б усе легенди з слів плести,
Скриплять дерева - ліс тужливо плаче,
Оповиває, утіша його туман густий.
Та підіймається, встає пекуче сонце,
Туман розсіюється - і немає більше див,
Лиш перші промені заграють на віконці -
І щезне казка, що туман нам розповів.
5
3
321
Неочікувана зустріч
Вони зустрілися на розі Мішина й Повітрофлотського проспекту,
З них двох ніхто на зустріч не чекав;
Він йшов до друга - нанести візит респекту,
Вона - в котрійсь з своїх щоденних справ.
Від несподіванки обоє зупинились-
На мить забули, хто куди ішов;
На мить якусь колишнєє вернулось -
Назад в минулеє вони вернулись знов.
Вона дивилась карими очима,
В яких застигли подив й сум,
Він - спантеличений подіями такими,
В якусь з своїх поринув гірких дум.
Минуле поставало образами:
Вони в студентському гуртожитку жили,
Тоді її любив він до нестями,
Все з квітами до неї слав послів.
Вона ж його зовсім не помічала,
Вона - другим захоплена була...
Так Доля їх обох і не з'єднала,
Любові насінина в пишну квітку не зросла.
Вони один на одного дивились -
Ніхто з них двох на зустріч не чекав.
Чому ж вони на цьому місці знов зустрілись?
Хто ж з Вищих з ними так пожартував?
6
6
310
Літній день на дачі
Великий пес лежить в своїм барлозі,
Нявчать скажено кішка із котом,
Маленька плиска біга по дорозі,
Щебечучи і крутячи хвостом.
Шовковиці й черешні достигають,
Бо ж червень - саме ягідна пора,
Дрозди й шпаки з них данину збирають,
Лякає птаство галаслива дітвора.
Іде із вудкою з каналу Володимир,
В садку його: сазани і лящі,
Він пройде мимо - догори садок підійде,
І риба сріблом тьмяним заблищить.
А ввечері на небі місяць-човник всплине,
Потішить співом іволга мене,
Рожеве сонце десь за небокраєм згине,
Й сторінку літа Ніч іще одну перегорне.
3
2
225
Весна на каналі
Червоне сонце: лагідне, вранішнє
Освітить сяйвом день новий,
І все давно забуте і колишнє
Потоне в вирі нездійсненних мрій.
Хитнуться весело смереки віти,
Закрутить вітер зронене перо,
Весна прийде з Дніпра водиці пити -
На землю зелені вкладе тавро.
І я радітиму з пустункою-весною,
Шукатиму в заплавних луках брід,
А пісня жайвора бринітиме струною -
Із неба ясного долине-долетить.
4
4
273
Вечірня симфонія
В повітрі над болотом токував бекас,
Зозуля сіра в лісі озивалась,
Сторожкий припутень щось воркотів весь час,
І галасливі жаби в співі захлинались.
Цвірінькання доносилося горобців,
Деркач надсадно скреготав у лузі,
Маленький соловей блискуче трелі виводив,
А стугін бугая лунав по всій окрузі.
Порушували тишу сотні голосів,
Природи музика за душу брала;
Я слухав всі ці звуки і - німів,
Коли вечірняя симфонія звучала.
3
0
300
Лісова ідилія
І джміль, що голосно гуде над лукою,
І дуб, який розкинув в небо віти,
І лось, який на водопій іде прилукою,
Усі вони - друзки тривимірного світу.
Ялина, що від вітра гнеться подиху,
Зозуля, що кує на гілці клена молодого,
І комарі, що не дають нікому продиху,
Усі вони - частини простору одного.
Кульбаба жовта, що розквітла зранку,
Бурий ведмідь, який до меду ласий,
Старий лісник, що люльку запалив на ґанку,
Усі вони - живуть в одному часі.
3
1
375
Лунь-вісник
В той день на небі сірі хмари плили,
Нависла мряка темною стіною;
Усе живе затихло і не гомоніло,
Лиш сивий лунь ширяв у небі наді мною.
Шукаючи чим можна поживитись,
Свій зір на жертв націливши на беззахисних,
Він крові свіжої хотів скоріш напитись
І виглядав - як смерті передвісник.
А чорний хвіст його - остання засторога
Нерозторопним - сивим й молодим,
Що в інший світ лише одна дорога-
Чрез біль й страждання в світі сім.
5
0
409
Астральна подорож
Душа блукала довго у астралі,
Вогонь життя теплився - ледь не згас,
Світи переді мною пропливали
І було чути, як крадеться тихо час.
У світі карликових, переплетених піній,
Які, мов мхи, вкривали чорний ґрунт,
Між храмів пафосних, між їх гротескних ліній
Піддав себе я мудрості тавру.
Зелені ящери з вохряними очима
Мені речей розповідали суть,
А тавролюди з величезними плечима
Між зір навчили прокладати путь.
І зрозумів я, що культурні раси незліченні,
Безмежний Всесвіт, безліч в нім порталів-брам,
Що Хаос і лад Світла незнищенні,
І що творець своєї долі кожен сам.
5
6
357
Капризи осені
Весь ранок вітер злий й сварливий
З тополь, акацій листя обривав,
Осінній дощ: набридливий, мінливий
Малюнки на асфальті малював.
Від бурі вигиналися дерева,
Тягуче схлипувала хвіртка за вікном,
А темна хмара - аж свинцево-металева -
Дрімоту сіяла, вкривала землю сном.
Та раптом промінь темряву прорізав -
Останній сонце слало свій привіт,
Життя даючи новому ескізу,
Цілком і повністю змінивши божий світ:
Бузкові стали хмари горизонту,
Ожили сосни в сяйві золотім,
Багряні клени і берези жовті
Кивали радісно осінній теплоті.
3
1
263
Колись була година сумная настала
Колись була година сумная настала:
Душа боліла, прагла каяття,
Читав вірші свої - і поставало
Переді мною все моє життя.
І серце перестала гризти туга темна,
Мов камінь тяжкий, хтось з плечей звалив,
Своє життя прожив я недаремно -
Не гіршу пам'ять по собі лишив.
Хоч і не був в усьому я найкращим
І помилявся, як і всі, не раз;
Але життя б своє не поміняв нізащо
На інше щось, як майже кожен з нас.
3
1
311
Чаші Всевишнього
Сягають хмар гординя і безумство наші,
Багатств, розпусти прагне наша плоть,
Та ми - всього лише узор на чаші,
З якої щоранку п'є Господь.
І безліч у Всевишнього тих кубків,
І з кожного він зрання втіху п'є,
Та що, коли отрутою обпікши губи-
Якійсь він з келихів з досади розіб'є.
4
3
278
Роздум над минулим
В житті багато відбувається вистав,
Веде з минувшини в майбутнєє місток часу хиткий;
Але у світі більше важливіших справ -
Аніж обсмоктувать минулого кістки.
Не варто сльози лити над колишнім,
Не треба марити минулими часами,
Хай сьогодення стане каменем наріжним -
Бо плакати вам над розбитими ночвами.
Єдине, що в минулім варте згадки-
Ті добрі справи, за які згадають вас нащадки.
Ночви - рос. корыто
5
0
280
Пісня весни
Стояв мороз тріскучий, і до скрипу
Хрустів криштальний порід ногами сніг;
Маленька пташка на розлогій липі
Співала пісню про прихід відлиг.
Десь монотонно псиця вила,
Пробігли коні, потягнувши сани...
І не було нікому до малої птахи діла,
Коли вона співала про весну жадану.
3
2
315
Зимова прогулянка
Гуляв я берегом засніженим каналу,
За мною біг піджарий сірий кіт;
Ми зупинились і обидва зір уп'яли
Туди, де припинявся літаків політ.
Там поле в горизонт переростало,
В блакитнім мареві тремтів ледь видний ліс;
Рідкі кущі верби, ряба трава проталин
Манили-звали-кликали кудись.
Я в далечінь дивився з болем й сумом,
Далекий голос мене із собою звав;
А кіт нявчав - своє щось думав
І за свободою, напевне, сумував.
І він, і я - давно суспільства діти,
Тож нам обом лиш вистачає сил:
Поплакати, погорювати, потужити
Над путами, яких ніхто з нас розірвати б не посмів.
4
3
338
Дівчина-сонце
Анні Яблонській присвячую
В тобі було багато мудрості й тепла,
Ти, наче сонце, для усіх сіяла,
Ти обігріла всіх, кого лишень змогла
Й чудових віршів людству тьму подарувала.
Та сліпо Доля помахом руки
Політ твоєї думки обірвала;
Найкращі гинуть в молоді роки,
Але не вкриє їх Забвіння покривало.
І ти, сьогодні, у серцях людей
Вогнем невгасним Світле запалила.
Бодай же блискавиця їх побила
Всіх вбивць і терористів всіх мастей!
3
0
278
Плинність любові
Щось вмерло у душі моїй,
Коли її останній раз побачив.
Чом серце не ридає і не плаче
Назавжди збавлене солодких мрій?
Любов не вічна на землі,
Вона на крилах вільним птахом улітає;
Й коли відбудеться її відліт -
Того ніхто, на жаль, не знає.
5
1
255
Три образи відлюдника
Перший образ відлюдника
З моментом кожним я стаю мудріше,
Люблю послухать, як співає заметіль,
Ціную спокій, ціную тишу,
Їх часто так не вистачає у житті.
Другий образ відлюдника
З моментом кожним я стаю слабкіше,
Не ставлю пред собою жодної мети,
Хоч дух мій сильний, та тіло ледве дише,
З тіней-мережив волів би саван я сплести.
Третій образ відлюдника
З моментом кожним стаю я спокійніше,
Мені, як квітці, на весні не зацвісти.
Тож хай Господь мене в час смерті не залишить
В полоні пристрасті, в полоні самоти.
4
5
254
Засохла абрикоса
Засохла абрикоса попід тином,
В напівпорожній пляшці - сухе вино;
Один бокал - порожній, другий - наповнений таніном
Гірких розлук, які вже випиті давно.
Пустий бокал мені сьогодні нагадає
Любов, назавжди втрачену тепер;
Із самотою я сьогодні випиваю,
Сьогодні вільний я від будь-яких химер.
Колись і ця величная мореля
Зростала швидко, кожен рік цвіла;
Тоді було життя її веселим -
Плодів вона чимало принесла.
Так і моя любов буяла пишно,
Але, чомусь кохання відцвело:
Віднесло вітром цвіт, запанувала тиша,
І все колючим терням поросло.
Засохла абрикоса попід тином,
В порожній пляшці видне тільки дно;
Я розіб'ю бокал - в бур'ян уламки кину
Любові гіркої, як це сухе вино.
Танін - органічна в'яжуча речовина, що є в вині, чаї і т.д.
Мореля - абрикоса
4
6
291
В осіннім небі запалали зірки
В осіннім небі запалали зірки,
Несе вечірню прохолоду від води,
Напоєне повітря полином гірким,
Я шепочу: -Кохана-любая, прийди!
Та не спішить вона чомусь на зустріч,
Не чути поступ милих серцю кроків -
Любується, напевно, вродою своєю в люстрі?
Чому буваєш, ти кохана, так жорстока?!
І тільки шурхіт листя запізнілий
Примусить знову радо битись серце;
А голос лагідний весело і грайливо:
-Давно чекаєш?- струною обізветься.
Люстро - тут дзеркало
4
0
239
Суботній вечір в Хелнесі
Сніг засипав місцеві краєвиди,
Козулі бігли від теплиці табунком;
Я пив амонтільядо, в нім втопивши біди,
Й дивився на весільний танець круків за вікном.
В сміттєвім баці нишпорили ґави,
Картаво схлипуючи в піднебесся раз у раз,
Сідаючого сонця диск кривавий
Дивився на застиглий в русі час.
Оранжево-молочнії гірські вершини
Запалювали гілки сосен і ялин,
Внизу надсадно гув мотор машини -
Михайло з Йоном порпались в чаду густім.
І вся печаль раптово відлетала -
Тонула в Віндельні, ішла під лід,
Коли вечірня мла - червоно-золотава
Собою огортала панораму пасом і бескид.
Амонтільядо - різновид хересу, іспанського вина
Хелнес - село в Швеції
Віндельн - ріка
Бескиди - різновид гір
3
3
235
Дідове село
Я часто бачу дідове село:
Кряжисті клени і берези білокорі,
Колодязний журавель із поламаним крилом,
Дуби кремезні і журливі осокорі.
Пологі схили, що заросли чагарником,
Розбиту блискавкою старую модрину,
Жовтаво-золотисті трави, биті першим холодком
І під вікном - задумливу калину.
Перед очима - всі в лишайнику тини,
Які от-от впадуть або вже впали...
Але від згадки радісно мені
Сред нездоланної журби міської і печалі.
4
5
290
Вічний плач
У Мертвім лісі, овіянім снами,
Над драговинами і болотами,
Де не врятує меч або пернач -
Стоїть тужливий вічний плач.
Це плач померлих у бою героїв
І душ, загублених під час численних воєн;
Це плач старої матері, дружини,
Що не діждалась чоловіка або сина.
Це плач дітей, у лісі заблукалих,
Істот лісних, що так від людства постраждали;
Це плач утоплених відьом-дівчат -
І душі у болоті плачуть і кричать.
Не може стогін приховати ліс безмежний,
Тож мандрівник в лісах тих обережний,
Бо варто тільки у болотах заблукати -
Довіку буде подорожнього душа волати.
У Мертвім лісі, овіянім снами,
Над драговинами і болотами,
Де водяник царює бородач -
Стоїть невтримний вічний плач.
Пернач - булава
6
7
286
Лісовий хутір
Понад стріхою в'ється димок:
Відлітає то вправо, то вліво,
Вітер-шибеник сипле пісок,
До землі припадає грайливо.
Вуха шепіт ялин долітає,
Хилить віти задумливо в'яз;
Дальній потяга гуркіт зростає -
Аж хитає старий перелаз.
Зачарований хутір лісний
Гостям рідким зовсім не радіє -
Зайди ці його будять від снів,
Що колись хитрий щезник навіяв.
Перелаз - тин
Щезник - лісовик
Зайди - непрохані гості
5
0
265
Гавайська легенда про червону квітку
Охія - перше дерево, що пробива застиглу лаву,
На нім росте червона квітка - лехуа;
Та я не раджу вам зривати квітку ту криваву,
Це - символ вірності й кохання на Гавайських островах.
Серед чоловіків був Охія самим вродливим й сильним,
А Лехуа - найкрасивішою серед дівчат вважалася не без підстав;
Та коли Охію побачила Пеле - вогню богиня,
То захотіла - щоб він її коханцем став.
Рибар відмовив їй - лиш Лехуа була для нього мила,
Пеле розгнівалась й на дерево перетворила юнака;
Богам же стало шкода дівчину, і щоб та гірких сліз не лила -
Її зробили квіткою - аби закоханих не роз'єднала Вічності ріка.
Доки цвітуть на дереві квітки червоні -
Повітря завжди буде теплим і безхмарним,
Якщо ж зірвати квітку - дні одразу настають холодні -
Так Лехуа в розлуці сумує за коханим.
Пеле - богиня вогню і вулканів
Рибар - тут рибалка, рибак
6
3
318
Старий самурай
Зовсім життя притисло - вже й меча не підвести,
І жмут сідий волосся з кожним ранком усе важче заплести.
Не так багато у житті його розрад:
Багряне листя кленів й спів цикад,
В саду цвітіння білих хризантем
І плюскіт кої у ставку, що скоро заросте;
Бамбука гілка, що гойдає вітер за вікном,
Диск місяця златий, що радує старого перед сном.
У всьому світі він, як перст один:
Давно загинув в феодальній битві син,
Померла років п'ять тому дружина,
І вийшла заміж улюблена донька єдина.
Колише вітер косми старцеві сіді -
Як Будди статуя до вечора він просидить:
Він пригадає відгомін минулих битв
І тих людей, яких він втратив і любив.
5
3
234
Вечір на каналі
Ось день і ще один минув -
Червоне сонця дотліва багаття;
Холодний вітер хижі лапи простягнув
До листя білого латаття.
В каналі морщиться вода,
На берег котиться невтримна хвиля;
А прибережних каменів гряда
Легенду давню розказать воліє.
7
3
385
Перед походом
Гряде невтримная війна -
Одуд на гілці вишні
Заводить бойовий наспів;
І молода дружина чарівна
На шиї вікінговій висне,
Та пізно - той меча за пас уже вложив.
Ірже від нетерпіння кінь у стайні,
Похід зачувши - ланцюга зриває пес,
Вояк хоробрий знов збирається на січу;
Хай битви мить скоріш настане,
І Одін валькірій в поміч шле з небес,
Та хай пізніше до Валгали він покличе!
Одуд заводить бойовий наспів - одуд у багатьох народів вважається вісником битв, не тільки у скандинавів, наприклад греки називали одуда вісником бога війни Ареса
6
2
375
Дракон Ізмір
Фантазія
Десь у Сноудонії, під тьми полярної склепінням,
Північне сяйво - світло Одіна горить;
На краї світу, між великих брил каміння,
Росте Забвіння дерево, на ньому Мунін-крук сидить.
Коли ж хтось з воїнів сюди прямує,
То Мунін кряче - аж зірки дрижать;
Нелегку долю вікінгам віщує -
Попереджа, щоб не ступили далі ні на п'ядь.
А ті засніжені гірські вершини,
Мов шуба біла, вкривають сніг та лід;
В пустелі крижаній живе страшна тварина,
Побачив смертний би - одразу б зблід.
Сніжно-кривавий величезний змій крилатий
Мандрівників чатує в тих снігах:
В броню закутий, прудкий, рогатий -
В усіх істот вселяє тільки жах.
Навколо простір сніговий усланий трупом,
Справля бенкет кривавий тут Ізмір -
Білий дракон, жорстокий і підступний,
Народів Півночі - прадавній бог й кумир.
І сотні літ земля драконова чекає,
Коли ж герой якийсь її звільнить;
Коли дракона берсерк сніжного здолає,
І змій сніги своєю кров'ю розтопить.
Одін - бог мудрості в скандинавській міфології.
Хугін і Мунін - ворони Одіна, Хугін - думка, Мунін - пам'ять.
5
7
273
Вогонь цивілізацій
Навіяно романом Рея Бредбері "451 по Фаренгейту"
Горить вогнем історії невгасним
Цивілізацій втрачених вогонь -
Й жарини того, що здавалось вічним і прекрасним
Ледь обпікають кінчики людських долонь.
І якщо сонце палить час,
То час - людське надбання палить;
І дим тисячоліть знаннями огортає нас,
Бо ж паливо вогню - культур багатовічні палі.
Огнище не погасне це ніколи,
Сама людина підкладає в нього дрова;
Що ж лишим ми нащадкам - незнання ватру кволу
Або ж багаття мудрості величне і чудове?
8
3
336
Вечірні квіти
Пелюсток колір ехінацеї квітам
Подарував рожевий присмерк за вікном,
Жовті рудбекії, що ледь колишуться від вітру,
Усі укриті молодого місяця злотом.
Червонеє криваве сонце
Пофарбувало ружі у багрянії відтінки,
А чепурним ромашкам з жовтим серцем
Вдягли хмаринки білії хустинки.
Багато в літа різнокольорових барв,
І хоч здається все кругом зеленим-
Ці дивовижні квіти - найщиріший літа дар
Не припиняють дивувати мене.
Настане ніч - і щезне фарб чудовий танок,
Щоб знов для нас з'явитися на ранок.
4
2
352
Самотній вовк
Тобі ніколи, друже, не пізнати,
Що відчува самотній вільний вовк;
Чому він так ненавидить пастки і ґрати
І в степ тіка безкраїй до зірок.
Тобі ніколи, друже, не пізнати,
Як сяє волі блиск в його очах,
Воліє він скоріше смерть прийняти,
Ніж плазувати пред людиною під свист бича.
Тобі ніколи, друже, не пізнати,
Як вільно дихати в гірських лісах,
І міста галасливого кантати
Так не звучать: як шум струмка чи пісня птах.
Тобі ніколи, друже, не пізнати:
Чому він бесіду із місяцем веде,
Чому лиш вітра може спів заколисати,
Чом тільки сонце зігріва його руде.
Зв'язку із волею твій знищено місток
Й не прагнеш ти його відбудувати-
Тому тобі ніколи не пізнати,
Що відчува самотній дикий вовк.
5
3
287
Народження Вейнемейнена
Карело-фінський епос
Руна 1
Оповідають легенди предків, фінів славний род,
Як Вейнемейнен, що мав співочий дар,
Народжений був господинею безкраїх вод
І донькою повітря - чарівною Ільматар.
Незліченні часи жила вона самотньо
Серед пустих повітряних рівнин;
І не було нічого - крім вод безодні,
І крім безмежних вітряних країн.
Небесний звід ще не стояв над світом,
Сонце і місяць ще не сяяли над ним;
Не було: риб в воді, птахів - обранців вітру
І суші...- великим Укко так було задумано самим.
Таке життя їй не приносило розради,
Йшов час і стало сумно Ільматар-богині,
Спустившись на хребет морський та стала озирати
Свої безкраї водні володіння.
Раптово стало від вітру море пінно-білим,
Почався буревій, зчинилися негода й злива;
Піднялись водяні вали, богиню хвилі підхопили,
А буря невгамовна плід надула діві.
Сімсот років у чреві ношу Ільматар носила,
Але не наставали роди, не народжувався незачатий,
Сімсот років в безодні металася вона безсило,
Запертим було лоно, а біль продовжував терзати.
Оволоділи дівою прекрасною скорбота й мука,
Пожалкувала та, що пажиті залишила повітряні;
Й змолилась слізно Ільматар до Укко,
Щоб чрево той позбавив від тортур страшних.
І тільки мовила слова ці, вбита горем,
З'явилась диво-качка над водяним буруном,
Била крилами, в усі кінці літала моря,
Та місця не знайшла, що стало би її гніздом.
Богиня Ільматар ту пожаліла птицю дивну
І підняла своє коліно із води;
А качка вирішила, що з'явилася купина
Й в гніздо відклала одне яйце залізне, шість - златих.
Присіла качка гріти яйця дивовижні,
Та Ільматар відчула у коліні жар пекучий -
Від болю нестерпимого здригнулася нога богині,
І диво-яйця впали в море, дзвінко б'ючись.
Розбились яйця на шматки об хвилі пінні,
З уламків тих створились обриси тверді земної,
З білка став місяць, постали хмари із шматків залізних,
Зірки ж створилися із шкаралупи золотої.
Затихла буря, світ змінився неймовірно:
Від світла відділилась тьма, а день - від ночі,
На небі сонце воцарилося незмінне,
А ніччю - місяць златорогий правити йому допомога охоче.
Вдоволена лишилась Ільматар, творити стала хутко:
Ногою ступить: тут - ями рибам, там - лососям тоні;
Здійметься мис - куди простягне руку,
Малії бухти постають, де голову наклонить.
Відплила вод хазяйка у глибоке море
І там підводні утворила скали;
Все влаштувала Ільматар: країни, ріки, гори...
Та тільки Вейнемейнена народження ніяк не наставало.
Він тридцять літ ще чрева не лишав тісного,
Чрез пуповину творіння таїни пізнав за довгії роки;
Від роздумів він став мудріше за старого,
Та не могли його звільнити: ані місяць, ні зірки.
Це важко - бути ненародженим роками,
І вирішив мудрець - спасатися самому - то найліпше;
Ногою відчинив замок кістяний, поріг - руками,
І впав у море, хвилі охопивши.
Із краю в край його носило - в сотні місць,
Допоки рун співець на брег пустинний не з'явився;
Обперся він об землю, став на повний зріст,
Побачив місяць й зорі - так Увантолайнен народився.
Вейнемейнен - головний герой "Калевали", карело-фінського епосу
Ільматар - мати Вейнемейнена, богиня вод і повітря
Укко - верховний бог в фінських та карельських легендах
Руна - пісня, сказання
Пажиті - луки, луги
Тоні - місця на річках та озерах, де відбувається ловля риби неводом
Увантолайнен - друге ім'я Вейнемейнена
4
2
386
Некласичний сонет
Десь в лісі пташка заспіває -
І смуток втопить річки течія;
Знов несподівано лице твоє згадаю,
І все вернеться на круги своя.
Твій образ світлий і жаданий
При спогаді не принесе вже біль,
І хоч для мене - він гість незваний,
Та не віддам його я на поталу Літі злій.
Я не прошу тебе у мріях прилітати,
Та дивним чином, мов по вигадці чиїй,
Коли сумую чи лягаю спати -
Ти виникаєш в пам'яті моїй.
Минає, плине швидко Час,
Але любов не завжди відпускає нас.
Літа - ріка забвіння в грецькій міфології.
9
8
506
Момент прозріння
Момент цей знають найхоробріші мужі
Лиш перед смертю чи на полі брані -
Це той момент, коли ти на межі,
Й для тебе відкриваються новії світу грані.
Моменти ці знайомі для тибетських лам,
Шаманів, мудреців, індійських йогів:
Коли відчиненими стали сотні брам,
Коли до істини знаходиш ти дорогу.
В момент цей змінюється назавжди життя,
Ти бачиш цивілізацій міріади невідомих,
Осмисленим й новим стає твоє буття,
І світ сприймаєш відтепер ти по-новому.
Величний Космос, ти усюди чуєш нас,
Ти людству подаруй благословіння,
Сприйми нас без лукавства, без прикрас
І дай хоч декому із нас момент прозріння!
4
3
385
Літня гроза
Яким беззахисним стає все літньою грозою:
Жахливії розкати грому крізь гримлять,
Періщить злива - ставши білою стіною,
І жовті блискавки раз в раз палахкотять.
Від вітру гнуться до землі дерева,
Пливе сміття в потоках-ріках за вікном,
По шибках лупить град, дахи вражає з неба;
Кущі, трава - все ходить ходуном.
І небо, наче тьма первинна, чорне-
Нема для сонця ні просвіту, ні шпарини,
Під водяним бичем усе живеє стогне,
Ждучи, коли настане спокою хвилина.
5
4
297
Мій розум в невідоме весь закутаний
Мій розум в невідоме весь закутаний,
Повільно думки човен ледь пливе-
Вітрила йому підсвідомості павук плете
Із проблисків і спалахів, із образів заплутаних.
Коли гнітить мене туга,
І слід від рани ще на серці свіжий,
Хай думка, мов ножем, мене не ріже,
А геть летить - невтримна і легка.
Та мислі знов стріла на мозок мій націлена,
Хто зна - чи не богів рукою вона пущена?
Ти, дума, знов лети до Абсолюту невмирущого
І повернись до мене вже окрилена!
Версия на русском языке
Мой разум весь неведеньем окутан,
Как мысли медленно ладья плывет,
Ей парус подсознания паук плетёт
Из вспышек, проблесков и образов запутанных.
Когда гнетет меня тоска,
И след от раны на сердце свеж,
Ты, мысль, ножом меня не реж,
А прочь лети, неудержима и легка.
Но мысль опять пронзает мозг стрелой каленою,
Как знать, не дланью ли богов запущенной?
Ты, мысль, лети обратно к Абсолюту сущему
И возвратись ко мне уж окрылённая!
3
1
441
Як часто чуєш нарікання у свій бік
Як часто чуєш нарікання у свій бік:
- Який злиденний він, я міг би стати ліпше!
Ти справ не май з людьми такими більше,
Комусь доводити що-небудь - уділ слабких!
Людей навколо вистачає неприхильних,
Ти будеш завжди, мов більмо на оці, для таких,
Судити і повчати - нема нічого кращого для них,
Начхай на цих істот - ти надто сильний!
Ти розкажи цим вередливим упирям,
Що не бояться ані чорта, ані Бога,
В них у майбутньому одна дорога-
Бути розчавленими гнітом власних карм!
5
2
370
Осінній сплін
Осінній дощ ізнов за вікнами шепоче,
Дахи вмива, опалим листям шелестить,
Він щось недобре, як завжди пророчить,
Наводить сум і рани старії ятрить.
Червоні клени, в'язи пурпурові,
Дуби коричневі і жовті ясени -
То сумно осінь ходить по діброві;
Лист опада, дерева засинають до весни.
Та сірий дощ, який над лісом став стіною,
Розмить не в силі цих яскравих барв -
Де справитись йому з палітрою природи розписною,
Хіба спроможний він згасити осені пожар.
І дощ осінній: понурий, затяжний,
І листя, що потроху облітає -
Ви - передвісники холодної зими,
Яка морозом льодяним ще гірше серце крає.
5
3
309
Балада про Крука
Всім українцям, що пали за свободу інших держав, присвячую.
Його ховали друзі кожен раз
І кожен раз по-новому із ним прощались,
Але вертаючись із бою - він не тримав образ,
І кожен раз надія з ним верталась.
Він, мов той фенікс, завжди воскресав
Після чергової важкої битви;
І ніби смерті виклик він весь час кидав -
Ідучи в саме пекло смертовбивчої гонитви.
Всі знали тільки його псевдо - Крук;
Хто зна - чи подолав свого він Рубікону плесо,
І наче Марсу був він кращий друг -
Десь розчинився у полях під Гудермесом.
3
0
387
Настрій мажор
Високо в небо птах майнув
І дотліває сніг торішній;
Ніколи вже не буду я таким як був,
В житті моїм настала віха інша.
Як навесні рожевим сакура цвіте,
Як зелен лист весною древо укриває,
Так пагін новий в серці у моїм росте-
Гризота більше душу не вбиває.
На все дивлюсь я поглядом новим,
Мене життя нове і нова доля стрітять...
Розсіюється хмар кудлатих дим
І жовте сонце грає у зеніті.
3
4
406
В житті безпечному ми часто забуваваєм...
В житті безпечному ми часто забуваваєм
За допомогу дякувати небесам,
Живемо весело - турбот не знаєм,
Доки на нас благовоління падає роса.
Якщо ж приходить на поріг лиха година -
Коли коня вже вкрали - закриваємо засув
Й дивуємось: чому ж фортуна не прихильна,
Чому ж тяжкий момент не оминув?
А якщо щастя чи добро нажите
Втікає, вислизає з наших рук
І двері Господа стають закриті -
Тоді розпочинаєм: лемент, грюкіт, стук.
Шукайте - й неодмінно ви знайдете,
Стучіть - і двері всі відчинять вам,
Але не відкладайте каяття до смерті
Й збирайте не матеріальний, а духовний крам!
3
2
437
Настрій мінор
Втомився бути я перекотиполем
І, мов осел, покірно волокти гарбу;
І хоч завжди зі мною грає доля,
Але натуру поламаю я слабку.
Втомився всім навколо догоджати,
В мінливім світі розсипатись - наче ртуть -
Невдячні люди вміють тільки брати,
Та рідко що навзаєм віддають.
Не прагну я щось довести нікому,
Одне я тільки хочу донести -
Війна із вітряками викликає втому,
Волію ж мовчки я свого хреста нести.
Нікого не суджу, нікого не повчаю
І ні за ким не спалюю мости,
Але образливо, коли тебе за дурня мають,
А самі світочами глупства є і темноти.
4
1
382
Закон карми
Той, хто заради втіхи проливає кров -
Колись обов'язково захлинеться нею,
Той, хто під іншого копає яму або ров -
Тією ж сам засиплеться землею.
Гордець, який зневагу сіє крізь людей -
Людьми зневажений лишиться,
А хто плює в колодязь кожен день-
Нап'ється з тої ж самої криниці.
Колись хозари на Русь прийшли
І стали данину у князя вимагати,
І захотіли ті каганові посли
По одному мечу від дима взяти.
Коли ж їх жрець слов'янський меч узрів -
Сказав, що ця прикмета є погана:
- Бо зброя ця заточена з обох боків,
Не довелося б нам платити данину слов'янам!
І ніби в воду жрець хозарський заглянув -
Недовго пожинав хозар чого не сіяв;
Уже Олег збирав з хозарів данину,
А Воїн Святослав державу їхню по вітру розвіяв.
Не прагну ноту викликати я сумну,
Але якщо ти маєш зло у своїм серці -
Воно завжди затягне в злоби глибину
І тільки злом до тебе повернеться!
2
2
392
Мисливець-час
Який підступний ти, Мисливець-час,
Все краще нищать пси твої - роки...
Сумуючи, я питиму зелений гіркий чай
Й дивитимуся на одвічнії зірки.
4
0
344
Літні фарби
Ось і прийшло пекуче літо,
Вже майже не співає соловей,
Піони, лілії, іриси квітнуть;
Але від спеки не рятує тьма ночей.
Вогняне сонце у зеніті сяє,
Проходу не дає настирна комашня;
Зозуля сіра безтурботно скрізь літає,
Й бугай в очеретяну дудку дує дорання.
В гнізді клекочуть на даху лелеки,
Реве на прив'язі покусана корова.
І шепіт із ланів беззвучний і далекий
В повітрі роздається знову й знову.
3
0
210
Розповідь дощу
Сховавшись на горищі-сіновалі,
Я слухав шепіт лагідний дощу;
Він то стихав, то мов невтримная навала,
Все заливав й періщив досхочу.
В тім шепотінні: то гучнім, то соннім,
Я чув зірок розмови, шелест трав,
Клекіт течій морських на дні безодні,
Паромів скрип під час річкових переправ.
Ці краплі довго ще розповідали:
Про світ земний і хід галактик безупинний,
Про часу плин, про ріст кристалів,
Про те, що я є Всесвіту частина.
2
1
235
Гнав вітер хмари грозовії
Гнав вітер хмари грозовії,
І його подмух нагадав мені,
Що вільний вітер - завжди неспокійний;
Я ж думи все від себе гнав сумні.
Я милувався ластівкою в небі:
Так заворожував її політ -
Долала змахом крил повітря гребінь;
Я ж мовчки вп'явся поглядом в зеніт.
Вони легкі і всюди вільні,
Ніщо не спинить їх порив -
Рвучкі, швидкі і неутримні,
Їм невідомий Долі гнів.
2
0
222
Гіперборейці
Фантазія
Тут проходили творці містерій -
Воїни славні Гіпербореї
В плащах до землі вовняних білих-
Ті, що мечем пів світу скорили.
З зором нордичним, блакитноокі,
Статні, кремезні, зростом високі;
Вся Північ лягла під їх ногами,
Їх білокурими звали богами.
Ті, що жар серця взяли від лави,
Перші - створивші легенди-держави;
Довершені воїни, вправні мисливці -
Предки: трипільців, германців, арійців.
Де ж ці герої - в чертогах Валгали?
Пали в боях і в січах кривавих?
Зникли у часі, в безодні віків,
Давши народам конунгів й вождів?
Тим, хто почує Одіна глас -
Гіпербореєць в кожнім із нас.
Данці, вкраїнці, литовці і свеї -
Всі ми нащадки Гіпербореї.
2
3
358
Вечір на березі Чорного моря
Років час на пісок перемолов немало,
Та й досі я яскраво пам'ятаю:
Прибою шум, тепло дошок причалу,
І жовтий місяць, що висів над небокраєм.
Ми вдвох тоді на березі сиділи,
Плескалось море, пароплав нічний гудів;
В твої бездонні очі я вдивлявся несміливо,
Розповідаючи про антів, кимерійців, амазонок-дів.
Ти ніжно щось на вухо шепотіла,
І від очей сторонніх крила нас імла;
Й південна ніч, від ароматів загустіла,
Від'єднувала нас від світу болю й зла.
Вінчало літо нас - мов ластівка неслося,
А вірити тоді як не хотілось нам:
Що - прийде осінь і ми всі розбіжимося -
Як бард співає - по русифікованим містам.
І хай нам бути разом не судилось,
Хай не з'єднав нас у танку кохання час;
Благословенна та земля, де ти мені зустрілась,
Й земля, де народилась ти - славетний твій Донбас!
3
1
259
Мед поезії
Скандинавська легенда
Відносини між асами і ванами були тоді не кращі,
І щоби примиритися - вони зустрілись.
В знак миру кожен з богів підійшов до чаші
Та плюнув в неї - так війна і припинилась.
З слини був створений мудрець Квасір -
Нема питання, на яке би той не відповів;
Цей чоловік приніс на землю асів мир,
Пішов по світу він і мудрості істот учив.
Два злобних карлики: Фйалар з Галаром
Квасіра хитрістю до себе заманили;
І щоб самим розжитись божим даром -
Богів обранця підступно цверги вбили.
Злили Квасіра кров у чан й два глеки,
З бджолиним медом добре розмішали -
Так мед поезії створили жадібні і недалекі,
Які чомусь мудріше від того не стали.
Прислали аси вісника до вбивць жорстоких,
Щоб з'ясувати - як зміг мудрець у домі їх померти;
Збрехали гноми посланцеві не моргнувши й оком:
- Від мудрості помер, бо був лиш тільки смертним!
Дізнався Гіллінг, що є у цвергів мед чарівний -
Їх златом спокушав, торгуючись невміло;
А гноми запросили Гіллінга кататися в човні,
Й ладдю перевернувши - велета втопили.
На берег випливши, підступні гноми
Дружині мовили, що Гіллінг потонув в нурті бездонній,
Коли ж сердешна вибігла із дому -
На голову їй кинули млинове жорно.
Гадали цверги, що усе їм зійде з рук,
Але син Гіллінга - Суттунг зумів на вбивстві їх спіймати,
І щоби велетень не утопив нікчемних карлів двух -
Їм довелося мед, як викуп за життя, віддати.
Суттунг забрав з собою поетичний мед,
Відвіз додому і сховав в Хнітбйоргських скалах;
Залишив доньку тут свою - Гуннлед,
Щоб мудрості напій вона оберігала.
Та Одін вирішив будь-що той мед дістати
І до Суттунга брата - Баугі проклав місток;
Сказав: - За дев'ятьох я буду ціле літо працювати,
Якщо ти меду даш мені поезії ковток!
Хоч меду власником не був Баугі,
Та обіцяв в усьому Одінові помогати;
Коли ж вони прийшли за медом до Суттунга -
Відмовився гігант їм хоч краплину дати.
Не став Баугі відмовлятися від власних слів,
Але був впевнений - Суттунга їм не обдурити;
Та хитрий Одін здивувати всіх зумів -
Дістав з кишені бур й велів до Гуннлед отвір просверлити.
А як діру було пробурено свердлом,
Став змієм бог і в отвір прослизнув,
Представ пред Гуннлед Одін гарним юнаком -
І тим увагу дівчини до себе привернув.
Три дня й три ночі пронеслись стрілою,
Та вже таку удачу Одін мав легку -
Закохану Гуннлед узяти обіцяв з собою,
Якщо із діжки кожної дозволить меду спробувати по ковтку.
Із першого ковтка осилив Одін Одрерір,
З другого випив Бодн, з третього - Сон,
А потім на орла перетворився - й полетів
Швиденько до Асгарду, щоб не потрапити в полон.
Та як на зло - Суттунга до печери принесло,
Своїй доньці він їжу ніс із дому;
Узрівши все - вмить перекинувся орлом
Й метнувся навздогін, щоби помститись крадію лихому.
Аси побачили, як Одін до Асгарду підлітав,
Щоб плюнув мед - назовні чашу винесли скоріше,
Та вже занадто Одін поспішав -
Й частина меду вийшла через отвір інший.
На неї пустомелі звідусіль поналітали,
Котрі поетами вважаються, а справді - римоплети;
А кращий мед - Одін віддав богам і скальдам,
Які про "кров Квасіра" всюди рознесли куплети.
Аси, вани - різні раси богів.
Гіллінг, Суттунг, Баугі, Гуннлед - представники раси велетнів.
Нурта - безодня.
Одрерір, Бодн, Сон - назви трьох невеличких діжок меду поезії .
"Кров Квасіра" - переносна назва меду поезії в скандинавських легендах і сагах.
4
1
290
Ікебана любові
Мені подарувала дівчина ірис блакитний,
Що мала на увазі - я не знаю;
Якби я був людина східна,
То думав би, що стану самураєм.
В саду я зрізав лілію тигрову,
І ця жагуча квітка нагадала:
Осяйну усмішку, обличчя шкіру мармурову
Тієї, що ірис подарувала.
Я квітку цю оранжеву й пристрасну
Поставлю в вазу до іриса - в знак кохання,
Удвох вони неперевершено прекрасні -
Як мужності й пристрасті поєднання.
Версия на русском языке
Икебана любви
Мне подарила девушка ирис небесно-синий,
А что сказать хотела этим - я не знаю;
Будь жителем я: Токио, Осаки, Хиросимы,
То думал бы - что стану самураем.
В саду я срезал лилию, и цвет кроваво-красный
Напомнил мне о страсти жгучей силе,
Улыбке лучезарной и глазах прекрасных
Той, что ирис мне утром подарила.
И этот я цветок - огненно-знойный -
К ирису ставить в вазу не стыжусь-
В красе своей они непревзойденно благородны -
Как мужества и вожделения союз.
3
1
325
Мрії дитинства
Себе маленьким хлопцем пам'ятаю:
Зелені луки, на траві роса,
Лежу - розкинув руки - подумки літаю
І мрію, роздивлючись безмежні небеса.
Що ж видивлявся я в просторах голубіні:
Можливо, вабив швидких літаків політ,
А може - істини дитячі відкривав глибинні
Чи мріяв про якійсь казковий світ?
Що бачив у казках дитинства - не згадаю,
Та чомсь дитинство саме вабить нас;
Що ж я шукав далеко там за небокраєм,
Можливо те, що не знайшов малий Тарас?
Хто ж зараз я: шукач пригод чи мрійник,
Чи просто прагну до світів потрапить кращих?
Та тільки час фантазію спинить чи спінить,
І доведе: людина я або ледащо.
1
1
306
Вечір навесні
Блакитне небо бірюзою відливає,
Червоний сонця диск розпечений дотлів;
Хрущі між вербами у доганялки грають,
І соловей почав свій неповторний спів.
Вруніють верби, клени і тополі -
Ніжно-зеленим кольором милують око;
Маленькі козенята стрибають - радіють волі,
Несе подрузі здобич бусел довгоногий.
Снагу природа життєдайну п'є весною:
Все прагне ввись піднятись, прорости -
Набратись сили до приходу влади зною,
Що незабаром вкриє шаром все товстим.
Вруніти - зеленіти
Бусел - діал., лелека
5
1
255
Кібернетичне безумство
Навіяно аніме "Обладунки привида".
Зростає вплив технічного прогресу:
Комп'ютери все глибше входять у буття,
В наш вік гаджетизації і стресів,
Назад уже не буде вороття.
Передивляючись японське аніме -
Я дивувався графіці і спецефектам,
І раптом думка торкнула мене -
Невже живого світ на грані смерті?
Мелькала в кадрі преді мною кібердіва -
Людина-надістота-супергероїня:
Непередбачувано-сильна, надвродлива,
Прудка, мов ящірка, і статна, мов княгиня.
Та тіла як такого у неї нема:
Мізки комп'ютерні і генетичне кібертіло,
Замість душі - кіберпрограма лиш сама,
Хоча в усьому - вона вправна й дуже вміла.
Скляні й цементні круг громадини домів,
Але ні деревця, ні пташки, навіть квітки;
Кіберпортали крізь, USB-порти для напівбогів,
Та не вигулює ніхто тварин, ніде не грають діти...
А головний злочинець - теж герой незламний:
Гібрид душі людської й кіберінтелекту,
Індивідуальність його - забезпечення програмне,
Він з тіл людських усе перестриба в кібероб'єкти.
І навіть зовсім не хвилює нас,
Що світ мережами програмними забитий,
Цілі держави - філіали кібербаз;
Що особистість втратити - ще гірше, аніж бути вбитим.
Нас не лякає: що людська душа
Стирається від вірусу програми,
Що спокою гігантська павутина нас лиша,
Що мережа інету замінила школи нам і храми.
Я всю переказати кіберсагу не берусь -
Мене проблеми іншії хвилюють:
Не хочу я, щоби забило спамом голову комусь,
Мене лякають діти, що на сайтах днюють і ночують.
В кінці слова:"Велика і безмежна вся Мережа!";
Та не хотів би я у цій Мережі жити,
Можливо в Кіберпросторі нема обмежень,
Та що занадто - легко може вбити.
3
2
260
У цього світу тільки два лиця
У цього світу тільки два лиця -
Та зміні ликів їх - нема кінця,
Вони і роблять світ незрозумілим-
Місцями змінюючи колір чорний з білим.
Світ має білу й чорну половинки,
Та є в нім безліч сірих і блідих відтінків,
І як ти за гармонією не женись -
Чека на тебе напівсірий компроміс.
Та й деж зрівнятись смертному з богами,
Які, мов з ляльками, все граються із нами;
Боги залишили нам власні ідеали,
Та як їх досягти - боги нам не сказали.
У цього світу мало б бути два лиця,
Та недовершеність людська не зна кінця,
І як ти не дивись на небосхили -
Для тебе світ завжди пребуде сірим.
4
0
267
Ошигамі
І де ж то істини рослинної виток?-
Як дивно на папір ляга листок,
Як гарно виглядають, мов живії, квіти!
Яке ж уміння треба мати, щоб їхню мову розуміти?
Фантазія митця далеко залітає -
На полотно кладе: пейзажі, натюрморти;
Тут - ріки, гори, водоспади виникають,
А там - лісні сюжети, старовинні замки горді.
Довершене мистецтво самураїв
З давніх давен несе нам загадковість:
Неначе з фарбами художник пензлем грає,
Немов чарівний ельф казкову пише повість.
Життя не втомлюється мене дивувати -
В картинах шепіт чую я гаїв й долин,
Ніби природа хоче розказати
Все потаємне з глибини глибин.
Ошигамі - створення аплікації на папері за допомогою рослинних компонентів
6
0
299
Сповідь другові
Ти справді був одним з небагатьох,
Кого б я зміг назвати другом;
Не ставив людям позахмарних ти вимог -
Я винен сам, що пролягла нерозуміння смуга.
Ти помогав здолать важкі навчання будні,
Які тягнулись чередою сірих днів -
З тобою веселіш було, ніж на вечірках клубних,
Ти кожну душу тонко розумів.
Не клав ніколи голову на плаху,
Не кидав друзів, не знаходив ворогів;
Тобі одному йшов відомим шляхом -
У цьому схожим буть на тебе я хотів.
Життя печалі часто наші множить -
Я знаю - не мав ти намірів лихих:
Я завдяки тобі став на людину схожим,
Хоча до тебе достукатись не зміг...
Усім, хто вірш колись цей прочитає,
Простую істину слід завжди пам'ятати:
Терпіння, мудрості хай вистачає
Друзів знаходити, а не втрачати.
3
0
301
Обличчя-імена
На те, що було - я не нарікаю -
З минулим кінчилась війна;
Я багатьох облич вже не згадаю -
Лишились тільки імена.
Та й пригадати дуже важко
Людей - насправді дорогих;
Їх більшість - архаїчні черепашки,
Прибій ранковий змиє їх.
Колишнім дійсно жити складно,
Тож хай назавжди в пам'яті живуть:
Ті імена, які згадати не досадно,
Обличчя тих, які життя явили суть.
3
0
319
Невідправлений лист
Душею чиста Ви і надпроста,
Не думайте, я зовсім Вас не славлю,
Я Вам пишу з минулого листа,
Якого вже ніколи не відправлю.
Для мене Ви були, як сонця світ,
Який світив і зігрівав в тяжку годину,
І хай уже пройшло чимало літ,
Ще й досі я до Вас душею лину.
Для мене Ви - як квітка навесні -
Щирішої за Вас ніколи я не бачив,
Жіноцтва ідеалом Ви були мені,
За Вами й досі гірко серце плаче.
P.S.
Я не скажу всього листом простим,
Бо змалювати Вас я просто сил не маю,
І образ світлий Ваш буду завжди нести,
А Вам в усьому щастя й успіху бажаю.
3
5
212
Чорне-сіре-біле-жовте
Копач копаючи робив землицю чорним полотном,
Та звідкись сіра хмара налетіла -
Укривши землю білим саваном,
Не взмозі убілити жовтий цвіт кизилу.
3
2
307
Прихід весни
Сліпучо-раннє сонце золоте
Промінням пестить ялин верхівки,
А на березі білій чорний шпак-співець
Співа коханій арію, піднявши точену голівку.
В повітрі сизім аж бринить весна,
Розтоплюючи сніг і верби зеленячи,
Десь жайворонка пісня долина,
Десь чайки квилять, десь журавка плаче.
Давно минулися зимові сни,
Пробились проліски, жовтавий крокус квітне,
І скоро по зеленій пелені
Весело бігатимуть щасливі діти.
5
3
320
Сказання про принца Дені
1
В краю, де ельфи правили великі -
У Чорноліссі, де істот чимало зникло,
Ген-ген далеко - аж за небокраєм
Живе чимало таємниць і таїн.
У тих лісах тече всіма забута річка,
Ледь-ледь помітна, зовсім невеличка,
Це місце оминає звір та птиця,
Ріка ж зникає та у Мудрості криниці.
А джерело відоме в світі здавна,
Воно, як дар Богів, розумним всім істотам дане.
Знаходиться в криниці мудрість давня,
Її хранителька відповіда на три питання.
Одна лиш перепона на заваді -
Непередбачуваним людям тут не раді;
Як Асів джерело - старим Міміром,
Охороняється криниця диким звіром.
На жодну з божих тварей ця несхожа:
Не кожен воїн її здолати зможе;
Левині в неї: грива, лапи, тіло
Й страшні орлині очі, дзьоб та крила.
Це ж не тварина - це живая зброя;
Не раз за мудрість сюди приходили герої...-
Та поруч всі спочили смертним сном,
Грифоном приспані - страшним крилатим львом.
2
Країна Вельс знаходилась сред гір високих,
Жили тут: гноми, ельфи, люди, орки;
А правив нею государ могутній - Вейн
В своїм престольнім граді - Глемор-Гейн.
В правителя був син Дені - наслідник,
Він пристрасть мав одну предивну:
Науки ще з дитинства прагнув зрозуміти
І мудрості шукав по всьому світі.
Був принц Дені собою вельми статний,
До ловів, до розваг, до діл охочий ратних;
Палав життя вогонь в юнацькій крові,
Хоч серця вітер ще не сколихнув любові.
От-от Дені мав трон успадкувати,
Бо став колись могутній Вейн хворати,
Й хотілось батьку, щоби король майбутній
Залишив після себе пам'ять незабутню.
3
Звелів монарх до себе принца привести -
Одну легенду йому хотів розповісти,
Коли ж прийшов до нього син зі словом,
Таку повів король із ним розмову:
- Ти любиш мудрість понад все у світі,
І хоч усі секрети людям не відкриті;
Тобі одну повідаю я таємницю -
Переказ знаю я про чарівну криницю.
Десь за горами, у дібровах непрохідних,
Земля є, де усе завжди незмінне;
Там дивні звірі, там роки не старять -
В тім краї чорні ельфи проживають.
У тих, у невідомих нам лісах,
Живе чи то звірина, чи то птах;
Колодязь Мудрості вона охороняє
І дуже страшно та тварина виглядає:
Дзьоб, очі, крила у чудовиська - орлині,
А лапи, тіло й хвіст - левині.
Нікого до колодязя вона не підпускає,
А джерело те береже чимало таїн;
Якщо ж істоту тую подолати,
То можна будь-яку премудрість взнати.
Ще кажуть, що живе в тім лісі діва,
Мов день прекрасна, і мов ніч зваблива;
І як грифона переможе лісу гість,
На три питання донька ельфів відповість.
Я знаю, сину, мудрістю ти мариш,
І хоч, здається, все на світі знаєш,
Як ту криницю зможеш віднайти -
Завітної своєї досягнеш мети;
Ти станеш наймудрішим з мудреців,
Усіх у знанні перевершив королів;
А доки без тебе буде країна,
Призначу регентом я Торна - другого сина.
Хай буде це моїм останнім повелінням,
Згадають у віках прийдешні покоління,
І скальди ту годину оспівають,
Як Вейн за мудрістю Дені відправить.
4
Дені, що мудрість понад все любив,
Зчинив - як йому батько повелів,
Коня сідлав, і ще завидна
Поїхав джерело шукать завітне.
Багато місяців тривала та дорога,
В чужинних землях не знайшов герой нічого;
І хоч прогнівав батька б він і мати-
Додому думав вже ні з чим вертати.
Одного ранку шлях ішов дрімучим лісом,
Заснув Дені, додолу опустивши списа,
Куди забрів буланий - гадки принц не мав -
Так солодко в седлі він задрімав...
Прокинувся - не може зрозуміти:
Чи звірі коло, чи страшні гілляки-віти,
Під кінським копитом незнаная трава,
І в хащах дикий звір десь завива.
Ось бачить принц - тече із лісу річка,
Ледь-ледь помітна, зовсім невеличка;
А потім десь вода її щезає,
Тільки колодязь поруч й сотні таїн.
5
Прилуку поглядом обвів - грифон злітає,
Розправив крила, кігті випускає,
І зачинає бойовий потвора клич -
Битись з суперником жадає віч-на-віч...
На стремено Дені піднявсь, в седлі підвівсь,
Щитом закрився, взяв у руки спис,
Коня пришпорив, виставив ратище,
Летить грифонові назустріч - вітер свище.
Суперники уперше мимо пронеслись,
Удруге - зшиблись, ледь Дені грифон не зніс;
На третій раз удача принца підвела -
Грифон ударом вишиб із седла.
Піднявся принц - в руках лиш тільки меч,
Та голова героя ще не впала з плеч,
Тварюка поруч, чути смертний рик -
Це надвоє Дені мечем її розсік...
6
Ледь на ногах тримаючись, ідучи до води,
Хотів герой напитися, уникнувши біди;
І тільки туєс він до рта підніс,
Яскравим полум'ям осяяло весь ліс.
Аж от перед Дені постала діва:
Мов день прекрасна, і мов ніч зваблива,
Густе в'юнке волосся, ставний стан дівочий,
І як небесна синь - блакитні очі.
Хазяйка лісу гарна й норовлива
До принца слово мовила сміливо:
- Ти звідки йдеш, до кого із поклоном,
І чом убив мого найкращого грифона?
- Я принц Дені з країни Вельс, за небокраєм,
Із міста Глемор-Гейну - мудрості шукаю;
Говорять мудреці, що у твоїй країні
Тільки таким шляхом дістанеться знання людині!
Прекрасна ти, коли така гнівлива,
Яке ж ім'я твоє, чарівна діво?
А як ти гнів на ласку не заміниш -
Хіба ж мандрівника приязнь зустрінеш?
Ельфійка мовила: - Ім'я моє - Веліра,
Допитливий, ти, бачу понад міру;
Живу я сотні років в лісі сім -
І, як годиться, на твої питання відповім!
Дені задумався, знітився перед нею:
- Чи довго правитиму - запитав країною своєю?
Хазяйка лісу правди не таїла,
І на питання перше швидко відповіла:
- Тужитиме недовго старий Вейн,
Що син його не вернеться у Глемор-Гейн;
На інший принц Дені посяде трон,
Батьків престол вспадкує брат твій Торн.
Дені промовив: - Ач яке пророцтво недолуге!
Дай відповідь тоді на запитання друге!
Якщо країну батькову не успадкую,
Яку ж тоді дружину для себе візьму я?!
І діва мовила: - Вона до тебе дуже вже близька,
Весільна стрічка скоро ляже на рукав:
Одна дівчина в світі є всіх чарівніше,
Нема за неї відданіше і вірніше.
Принц відповів: - Загадки дивні важко розуміти -
Чи дівчину, чи привід маю я любити?
А як на запитання третєє відповіси ти,
Що є, скажи мені, найкраще в світі?
Задумалася над питанням тим ельфійка,
Дені ж на неї тільки із-під лоба зирка;
І виринула відповідь, мов з небуття:
- Найкраще - плідно прожити життя!
Тепер мене послухай, юний принц,
Твоє однині королівство - Чорний ліс.
Навіщо за дружиною у світ іти -
Тобі за мене кращу не знайти!
Таку заплатиш, ти, за цікавість ціну,
Тому не ремствуй і поводься гідно;
Заради мудрості ти смерть сюди приніс,
Тому тебе не випустить ніколи ліс!
З тих пір Дені ніхто не бачив,
Та чують люди: що в лісах ельфійських іноді хтось плаче;
І кажуть, то Дені - король Чорних лісів,
Який ув'язненням за мудрість заплатив.
Мімір - охоронець джерела Мудрості в скандинавській міфології
Ратище - заст., спис
Ремствувати - бідкатися, скаржитися
2
4
201
Небесний малюнок
На синім, на блакитнім полотні
З рожевих, білих, багряних, жовтих фарб
Господь майстерним розчерком пера
Малює візерунки неземні.
Й нездатний я - людина смертна
Малюнки трактувати ці і письмена,
Милуюсь тільки - от так дивина:
Зенітних акварелей гра на небесах поверхні.
6
1
288
Розвалини сільскої школи
Сільської школи занехаяні руїни,
Ви, певно, пам'ятали кращі днини,
Ви, мов ті шрами, на тлі нашої країни,
Всі ланцюгом з'єднались нерозривним.
В людський обхват товстезнії ялини
Розвалини від сонця затіняють;
Каштани, клени, туї і модрини
Людей нехлюйство тихо вибачають.
Тепер будівлі ці - птахів оселя,
Вночі тут сови з тьмою розмовляють,
А вдень синиці й горобці з цвіріньканням веселим
З рудими пугачами в сховки грають.
Ви - гімн людського глупства і недбальства,
Ви - крик німий надії, що згасає;
Дивись на них, людино, роздивляйся -
Цивілізація гниюча крила розправляє.
4
4
254
Шведські акварелі
Я пам'ятаю Віндельн повесні,
Який розлившись, крутить у воді жмути соломи;
Стрімкий, поривчастий - він скинув лати сніжні,
Підтоплюючи береги - напоює лісні озера.
Очима переляканих звірят
В ріці виблискують крижини;
Лякаючи качок, що тільки прилетіли,
Мохамед з Томашем рибалять.
Десь з лісу вирина димок багаття -
Пікнік улаштували напівтверезі шведи;
А он і Йон - молдавський воїн на полювання амазонок своїх вивів.
Засмучені сидять литовці у кімнатах,
Напругу знижуючи - п'ють горілку,
Сини Міндовга, гляньте на невтримний Віндельн,
Він змиє ваші біди і печалі.
Туди-сюди снує моторний човен,
Куди пливе господар-щвед - ніхто не розуміє;
А за рікою висяться, укриті лісом гори,
Понад якими ядучо-жовте сонце сяє.
Десь чути квилення північних лайок;
Мохамед з Томашем щось по-угорськи там белькочуть,
Напевно сперечаються - киваючи в бік інший -
Чи вовк лісний, чи то собака свійський виє.
Лиш я сиджу на березі самотньо,
Закінчується у бляшанці пиво,
Та не закінчується печаль моя безмежна -
Мені спокою не дають блакитні шведки очі.
Шумить, вирує стоголосий Віндельн,
Коли б він зміг забрати всю мою гризоту,
Як ті тріски й сміття лісне торішнє,
Які несуться і кружляють в водоверті.
Чарівна ти, о шведськая природо!
До тебе приростаю, серцем лину,
Й коли я відлечу на Україну,
Ліси твої запам'ятаю я і води!
Віндельн - ріка в Швеції.
Міндовг, Міндовгас - один з перших князів Литово-Руської держави.
4
4
259
Допитливий ченець
Японська легенда
Одна дилема зацікавила ченця:
Обох долонь ти можеш оплеск чути!
Та все ж задумливість не сходила з лиця:
А як тоді із плескотом руки одної бути?
Багато згаяв на розгадування часу він
І всі в природі звуки перебрав:
І пісню гейш, і вітра шум, і крик сови...-
Та так відгадки і не відшукав.
Аж от під час ранкового моління,
Коли ще в норах спали навіть миші,
До юного ченця прийшло прозріння:
Плескіт руки одної - це звучання тиші!
2
2
275
Роздум над фатумом
Час все розставив по своїх місцях:
Комусь вінець подарував, несучи на руках,
Когось у слави променях скупав лиш на хвилину,
Когось назавжди вплутав у забвіння павутину.
Вчорашні колоси на глиняних ногах-
За ними вітер нині розмітає прах;
А найслабкіші у минулому билини
Сьогодні найвідчутніші приносять людству зміни.
Мінлива, як і все фортуна-доля,
І кожен грає з нас відведені нам ролі;
Ми наче ті планети на орбітах -
Все крутимось, а стан речей не можемо змінити.
Гординя - найстрашніший в світі гріх,
Безпомічність одних у інших викликає сміх:
Та чи могутній стовбур, ти, чи колосок,
Чи не затопче тебе часу чобіт у пісок?
5
1
282
Зашморг
Життя - на шию кинуте сильце,
І як не намагаємось звільнитись,
Лиш тужче затягаємо - доки не зсиніє лице,
Доки в судомах не почнемо битись.
І ледь ослабнувши - так і висить петля,
А ми гадаємо, що вже її позбулись;
Бо хтось цей зашморг часом послабля -
Щоб потім в ньому кров'ю захлинулись.
Вважати себе вільним може той,
Хто на мотузку цю ніколи не молився,
А так рвонув, що заюшила кров -
І назавжди від зашморгу звільнився.
Мій кіт, блукаючи, у петлю вліз,
Та пута розірвав таки стальнії,
Якщо вже звір із долею порозумівсь,
Невже ж петлю життя я з шиї зняти не зумію.
3
1
275
Воїн-час
Час - найвеличніший із воїнів у світі,
Що він не знищить - перетворить до невпізнання;
Його мечем усі істоти будуть вбиті -
Не захистить від нього і найтовщая броня.
2
1
250
Занедбаний млин
Бредучи берегом забулим
Ріки, яка під ним пустот намила,
Побачив млин - вікно в минуле,
Що дерев'янії розкинув в небо крила.
Біля благенької загати
Лежать розбитії колеса водянії -
Нагадують нам сивини набатом
Про давнії забутії події.
І хоч давно уже не мелють жорна,
Млин борошно часу скрізь розсіває;
А плес вода від вікового мулу чорна,
Із сьогодення у майбутнє витікає.
2
0
309
Весняний етюд
Вже лід давно на ріках скрес,
І сніг просів під гнітом,
Мороз колючий раптом щез;
Промінням сонця ліс умитий.
Перші проталини весни
В крижаних латах сяють,
Весняні ранні гожі дні
Всіх щастям напувають.
І кожна гілка вирізня
Весни ходу легкую;
І синій пролісок й старий вербняк
Прихід її нотують.
3
4
282
Останній день золотошукача
Навіяно творами Джека Лондона
Забувши біль, забувши страх,
Забутий всіми - мариш у снігах,
На ложі розмітавши срібнеє волосся,
Бо золото твоє - слізьми і горем пролилося.
І серед всіх цих снів і марень,
Ти бачиш молодим себе - не старим;
Навколо тебе: батьки, дружина, діти,
І повна чаша дім - тільки радіти.
Та раптом вирина обдурений товариш -
Тобою лишений - і знову мариш:
Життя погублені, туземці вбиті,
І янгол смерті з поглядом несамовитим.
Ти все життя провів, шукаючи багатства,
Усе заклав Мамоні: дружбу, братство,
Батьків, родину, дім, любов і честь,
Змінявши все на шукача лоток й відра змивного жерсть.
Тебе так вабив жовтий блиск металу,
Років віддав тільцю златому ти чимало;
Де вітер долі тебе тільки не носив-
Та от вже золото немає мити сил.
І ти згадав - що вже давно не бачив сина,
Сім'ю, дружину, що заради злата кинув,
Багатий ти тепер, неначе Крез,
Деж сенс збагачення: куди подівся? - щез?!
Вмираєш ти один - в полоні самоти,
Чашу води - і ту немає кому піднести;
Погані жарти із людьми Мамона грає:
Метал дарує жовтий, розум забирає.
Ти сивий, наче світ, життя спливає -
Карибу швидким пред тобою пробігає;
І бачиш ти - серед сідих німих лісів
Ні щастя, ні багатств ти не нажив.
Твій труп знайде мандрівний індіанець,
Коли сніжинки свій закінчать вранці танець;
І не відспіваний, не згаданий в моліннях
Поснеш навічно під важким камінням.
Багатству й славі ми пісні співаєм,
Життя здається нам чарівним водограєм;
А про буденне краще б згадували люди,
Бо тліну всім колись нам не минути.
Мамона - бог багатства у давніх іудеїв до введення монотеїзму
Крез - самий відомий і багатий лідійський цар
Карибу - американський підвид північного оленя
4
1
327
Вигнанець
Дивився сумно він в безмежні далі,
Але печаль тільки росла:
Бож відусюди люди його гнали,
А він лишень хотів тепла.
Вдивлявся у зіниці їх бездонні
Очима сироти -
Сердець жорстоких в світі сотні,
Жалю в них не знайти.
І міріади тіл бездушних
Комахами снують:
Зарозумілих й незворушних -
Чужі страждання п'ють.
Де цим безжальним мурахам сірим
Розраду осягнуть:
Нема в їх душах ані крихти віри,
Жорстокість - їхня суть.
3
2
353
Храм забвіння
Фантазія
Там, де ліси закінчуються дикі,
Там, де течуть від крові чорні ріки,
Де з-під землі юшить рубіновая лава-
Існує між світами переправа.
Світи поділені вогню стіною,
Єднає міст їх кам'яний поміж собою;
На протилежнім березі стоїть Забвіння храм,
Що здавна прихистком є мріям всім і снам.
4
0
384
Думка-птах
Гей думко, вільна в небі птиця,
Злети крилами в піднебесну синь,
Шугни в ріку, що по землі зміїться,
І до коханої в захмарний край полинь.
Гей думко, сизая орлице,
Чи вдачу принесе цей твій політ,
Чи зглянеться на мене та дівиця,
За котрою так серденько болить?
Гей думко, сірая горлице,
Ширяєш ти за обрій-небокрай,
Чи марю я, чи просто мені сниться,
Як кличе лада змахом крил пташиних зграй!
Гей думко, малая синице,
Тобі я буду вдячний назавжди -
Що прагненням допомогла здійсниться,
Позбавивши блукань і самоти.
4
3
317
Політ зими
Як незабутньо змінюється краєвид,
Якщо спостерігаєш ти зими політ;
І погляд віхоли такий несамовитий,
Коли сніжинки хороводять у повітрі.
Непередавана чарівная хурдига -
Кружляє сніг навколо, наче дзиґа;
Хоч сірі небеса на землю сум вергають -
Коловорот життя природа не спиняє.
Хай смуток на душі у тебе зимний -
Лиш на танок сніжинок глянь невтримний;
Він прожене усі печалі і образи,
І ти за будеш їх назавжди і одразу.
3
1
358
Як Одін мудрість здобував
Легенда зі скандинавського епосу
Був Одін молодим й упертим до нестями
І більше всього - мудрість віднайти хотів.
Сказали Норни: приходить мудрість з досвідом, з роками
Й ціною втрат - та гордий бог не слухав їх пророчих слів.
Прийшов до Урда він, щоб мудрості води іспити,
Та не дозволив страж напитись з джерела.
Сказав лиш: -Даремно нічого не дається в світі!
-І треба, щоб за мудрість плата сплачена була!
-Бери що хочеш!- Одін мовив неласкаво,
Та розумів - нічого більше мудрості нема!
Мімір прорік: -Тоді віддаш мені за мудрість око праве!
Подумай двічі, нічого не бува дарма!
Хоч тяжко око власне віддавати -
А Одін гарний був і молодий;
Та вирішив: що краще все пізнати,
І мудрий бачить одним оком більше, ніж двома дурний...
Чув Одін, що існують руни - знаки віщі,
З яких би міг мудрець або поет слова плести;
Та щоб здобути їх і стати ще мудрішим -
Себе потрібно в жертву принести!
Тож Одін головою вниз повісився на Ігдразилі,
І списом сам себе проткнув;
Так із Ґунґніром дев'ять діб вони висіли,
Допоки не прийшов Бьольторн і бога з Древа світу не стягнув.
Дід медом напоїв його, мов нерозумного хлопчиська,
І дав жадані руни - знання носії...
Та Одіну все мало - облізлий і худий, мов тріска,
Бог мудрості відправився шукать в чужі краї...
Узявши посох в руки - подорожніх чинячи покон -
Сивобородий дід світами різними бродив;
Допоки не узяв конунг Гейрред його в полон
І щоб помучити - між двох пекучих вогнищ посадив.
Від жару вісім діб ставало богу гірше,
Конунгів син старого пожалів та пити йому дав;
І ця вода влила у серце Одінове віщі вірші -
Співав їх доти, доки зачарований конунг на власний меч не впав...
Так і зробився Одін наймудрішим між людьми й богами -
Знання велике осягнути зміг!
Тож зрозумійте й ви - що мудрість набувається з роками -
Ціною звершень, досвіду і втрат тяжких!
Всі власні і географічні назви взяті зі скандинавської міфології:
Урд - джерело мудрості
Мімір - страж джерела, дядько Одіна
Ігдразиль - дерево світів
Ґунґнір - спис Одіна
Бьольторн - дід Одіна, крижаний велетень, батько Міміра і Бестли - матері Одіна і всіх Асів
Покон - заст., звичай, закон, неписане правило
4
0
275
Заради мрії
Аби хоч раз в житті свободи досягти-
Я небесам навіки був би вдячний;
І помахом крила в небесну змити синь,
Щоб тінь минулого за хвіст вхопить призрачну.
Якби хоч раз побачити часи:
Героїв, ельфів, воїнів відважних,
Густі Норвегії дрімучії ліси,
Що давниною сивою так дражнять.
Коли б свій вирастити Ігдразіль,
Що проростає вгору між світами;
Або хоч раз відчуть солодкий біль,
Бредучи Толкіна забутими стежками.
Як є багато нездійснених мрій,
Яких прагматикам ніяк не зрозуміти;
Та тільки ж мрія кличе людство в бій,
Лише заради мрії - варто жити!
Ігдразіль - дерево світів в скандинавській міфології.
2
2
305
Хотілося мені...
Колись хотілося мені поетом бути-
Покласти весь цей світ під в'язь рядків;
Та я згадав - під небом тліну не минути,
Все змиє хвиля забуття перебігом часів.
Колись хотів я буть солдатом -
Хоробрістю своєю світ весь обплести;
Та за солдатом дзвін дзвенить набатом,
Війні ж - лиш порох з чоботів змести.
Колись хотів я стать монахом -
У інший, думалося, світ піти;
Але душа завмерла перед страхом
Хреста, який не зміг би понести.
Тоді людиною схотів я стати -
Себе знайти у світі сім гріху;
Щоби байдужості ріку здолати,
Щоб від обраного не одвернуть шляху.
4
2
307
Згадка про човен
Байдак старенький, відв'язавшись, плесом плив Дніпровим;
Дитині рочків п'ять - ну зовсім ще мала...-
Тоді цей човник хлопчику здавався кораблем казковим,
Все як годиться: щогла зламана, вітрило, два весла.
Вода вируюча баркас той підкидала і крутила,
Та вперто не хотів іти на дно байдак старий;
Дитина щось човну тихенько говорила,
Якби я був тоді поетом, то певно був би мій переказ отакий:
- Куди пливеш ти, човне крутобокий,
В які краї лежить твій шлях?
Можливо, до країн, де мрій витоки,
У землі, про які ми бачим казки в снах?
Чи ти пливеш в краї, де смерть не квітне,
В добра обитель, де відсутній біль,
Де юні всі, і де не плачуть діти,
Чарівне все, і лине щастя звідусіль?
Самотній човне, я тебе благаю,
Єдина мрія проситься сама -
Візьми мене зі світу, що занепадає,
У край, де глупства і жорстокості нема!
5
2
315
Що відчуває вільна в небі птиця?
Що відчуває вільна в небі птиця,
І що деревам у зимову пору сниться?
Чому ріка назад не завертає,
І чом мала зернина в колос проростає?
Як час в світах суміжних плине,
Як знає шлях міграції тварина?
Чом підсвідомість сни істотам дарить,
І чому смертні все безсмертям марять?
В людей питання ці щоразу виникають,
Та Космос береже багато таїн;
Тисячоліть уже чимало пронеслося,
Завісу ж мудрості підняти ледь вдалося.
Все менше плям здавалося б у світі білих,
Але чим більше знаємо - тим менше зрозуміло;
Цікавість нас гризе питливим змієм,
Та знань сакральних Деміург нам не відкриє.
Всьому у Всесвіті свій час, своя година,
Великі на людей чекають зміни;
Та вірю я, що тільки злеє серце
З Розумним, Добрим, Вічним розминеться!
2
1
253
Маорійська легенда про різні кольори шкіри
Давним-давно минули ці події,
Їх пам'ятає сонця бог - Те-Ра;
Як відбувалися тоді діла земнії,
Манангуї згадає - Велетень-гора:
В краях благословенних Хаваїки -
Далеких предків втраченій землі,
Жили чотири племені великі,
Життя безбідне і легке вели.
Чоловіки ловили звіра, рибу били,
Жінки дітей ростили, вогнище стерегли;
Плодів росло навколо понад міру,
Вожді племен мир й спокій стерегли.
Та раз Тавхірі-матеа - бог вітру грізний
Приніс нещастя чорні хмари їм;
Звір зник і щезла риба в ріках,
Родючі землі вкрились попілом густим.
Хінеу-о-те-по ще довго пирувала,
Несучи смерть і старим, й молодим,
В могутніх силу, в мудрих розум забирала,
Лилися крові ріки демоном страшним.
Один лиш жрець-тохунга запитав Атуа,
Володаря Ао-марама - царства світла:
- Чому нас, бог великий, кара не минула?
Не дай загинути добра і правди дітям!
Та відповів жрецю Атуа гнівно:
- І про які добро і правду ти речеш?!
Випробування перше ж вас змінило дивно -
Насиллю, крові, злу немає меж!
- Будь справедливим - вів тохунга далі -
Їм просто голод очі застеляв,
Ще раз їх випробуй, - слова його лунали:
- Та так зроби, щоб голод їх не доконав!
Погодився Атуа з цим проханням:
- Але останнім буде іспит мій - прорік -
Хай кожне плем'я йде у землі дальні,
Щоби вогонь вражди між вами зник!
Якщо всі стріли вразять одного оленя,
То між стрілками свара виникне ураз;
Тож дам таке народам я знамення,
Хай всі почують в племенах наказ:
Я на чотири поділю добу частини,
І кожне плем'я матиме свій час:
День, ніч, схід, захід - відтепер незмінні,
І їх чотири кольори розділять вас.
Червоний, чорний, жовтий, білий-
Тож кожне плем'я колір має свій;
Хай пам'ятають люди, як їх розділили,
Це їх утримає від братовбивчих війн!..
Чотири племені по світу розбрелися,
Та бачать Атуа великий і Те-Ра:
Хто із людей як, де і з ким повівся,
І чого в світі більше: кривди чи добра.
Хінеу-о-те-по - богиня смерті в міфології маорі
4
0
323
Якби ж то ріки говорили
Якби ж то ріки говорили,
Якби вони розповідали сни,
Потік знання навряд чи ми б спинили,
Всі мудрощі Землі розповіли б вони.
Якби ж то ріки та й могли кричати,
Якби повідали про всі гріхи земні,
Дізналися б ми те, чого не варто знати:
Про біль, страхіття, про часи сумні.
Якби ж то мовою уміли ріки володіти,
Якби могли з води слова плести,
Почули б ми про зоряні орбіти,
Про велич Всесвіту й незвідані світи.
Не вміють ріки з нами розмовляти,
Бо мову ми не здатні їхню зрозуміти,
Та й ріки б не змогли переконати
Зла, кривд і горя людство не чинити -
Як добре, що не вміють ріки говорити.
4
3
295
Турбує нас: що ми по собі лишим
Турбує нас: що ми по собі лишим,
Як сприйняли б нащадки те життя,
Як нас осудять ті, хто житиме пізніше,
Що лишиться, а що піде у небуття?
Перед останніми в житті дверима
Моментом сплине, що було, одним,
І речі, що колись були складними,
Вважатимуться чимось надпростим.
Своє ми відживем: хто легко, хто складніше;
Хтось молодим цей світ покине, хтось сідим,
Та спадщину, яку по собі лишим,
Розвіють вітри, мов від ватри дим.
3
1
250
Коли ти бачиш знаки вишні
Коли ти бачиш знаки вишні,
Яка струна в твоїй душі бринить?
Які ти Всесвіту таїни чуєш грізні,
Коли твій човник до зірок летить?
Яка стихія серце окриляє,
Коли за пультом ти - від страху ледь живий?
Якая вабить сила неземная
В горнило вихрів зоряних, у метеорів рій?
Лиш в Космосі ти бути б зміг щасливим,
Серед світил, в полоні самоти,
Де звуть галактики у виміри мінливі,
До ніг кладучи нові світи.
Версия на русском языке
Когда ты видишь знаки свыше
Когда ты видишь знаки свыше,
Какая музыка в душе твоей звучит?
Какие ты Вселенной тайны слышишь,
Когда челнок к далёким звёздам мчит?
Что за стихия душу окрыляет,
Когда сидишь у пульта замерев?
Какая сила манит неземная
В горнило вихрей звездных, метеорных рек?
Лишь в Космосе ты можешь быть счастливым,
Когда светил вокруг горят костры,
Когда галактики зовут в просранств заливы,
К ногам бросая звёздные миры.
2
0
232
Східна легенда про метеликів
Колись під ранок - ще і не світало-
В якомусь невідомому селі
Метелики нічнії пролітали,
Милуючись принадами землі.
В одній з хатин вогонь вони узріли -
Не доводилось світло бачити такеє їм.
На стелю сівши, свій політ спинили,
Вдивляючись у полум'я, яке палало поміж тим.
Танок вогню їм голови зморочив,
Багаття дружнім здалося намить;
Злетівши перший від вогню відскочив,
Сказавши друзям: -Та воно ж сліпить!
За ним другий злетів, небога,
Вогню своє підставивши плече;
Та марною була пересторога,
Тож зойкнув тільки: -Та воно ж пече!
А третій крила разом склавши -
Униз поринув і в вогонь пирнув,
Вмить зникнув - в інший світ пропавши,
Незнаних вимірів напевно досягнув.
Тепер не скаже тим двоїм нічого,
Щож дивне він таке там десь пізнав;
В які краї лягла його дорога,
Як доля склалася його сумна.
5
0
282
Сага про Еріка і Хельгу
Серед засніжених лісів прадавніх,
Де шлях проклав могутній Турне-Ельв,
Де фьорди звивисті і береги туманні,
Росте величний дуб між гірських скель.
Багато бачив він подій минулих,
Був свідком війн, походів, грізних битв;
Сном вічним берсерки під ним поснули,
Ім'я яких боїться вимовити світ.
Сіді ліси, цей дуб одвічний страж вам,
І свевам грізним іздавна кумир;
Пристанище для воїнів відважних,
Які не раз під ним влаштовували пир.
Та нині тихо під розлогими вітами,
Лиш пошепки вогонь в кострі сичить,
Суворий вікинг, пригнічений думками,
Ніким невтішений близ вогнища сидить.
Згадався Еріку стрункий дівочий стан,
І очі Хельги - лісові озера сині,
Її упертий, лютий батько-тан,
Що берсерка зганьбив при всій дружині.
Згадав вояк хоробрий день і мить,
Коли валькірію зустрів він горделиву;
Така народжується раз у п'ять століть:
Мов та богиня, статна і вродлива.
Як зважився спочатку підійти,
І слово мовив діві несміливо -
Ніхто не зміг до серця Хельги шлях знайти,
Та з ним була ласкава й негнівлива.
Грайливі пригадались погляди дівочі,
Палка любов, їм не віщуюча біди,
Під дубом Тора вдвох проведенії ночі,
І клятви бути разом назавжди...
Та долі нитку тчуть не люди - Норни,
І в злого Локі всюди є посли -
Тож за чиїмось за навітом злобним
Про зустрічі їх Бйорну донесли.
І за бажанням Долі, смертним непідвласним,
Могутній Седрік селище минав -
Життя зробивши двох закоханих нещасним -
Вовк старий граційну сарну пострічав.
До Хельги вечором сватів заслали,
Стояв в обійсті Бйорна плач гіркий.
Весілля справивши, коней сідлали-
Увіз дружину молоду конунг сідий.
Затримався в поході Ерік тую зиму;
Все злато, що в важких боях нажив -
Зібрав до купи і відніс за Хельгу віно,
Все без остатку до тана ніг зложив.
Та негостинно прийняв Бйорн сміливця,
Лиш мовив: - Як посмів ти голодранець?!
Не про тебе ця красная куниця!
Ти під ногами олениці - ягель-сланець!
Дивився вождь на Еріка чванливо-
Навколо крила землю заметіль
В той час - як Хельга, лада серцю мила,
Збива конунгові нелюбому постіль.
Не відповів нічого Ерік Бйорну,
Зітхнув лиш гірко, та пішов собі;
Ніхто не бачив біль у виразі лиця німому,
Ніхто із ним не розділив ганьби.
А вранці все обійстя танове згоріло,
Посічених господаря і слуг знайшли.
Хто так помстився - було зрозуміло,
Та месник зник десь під покровом мли.
Під дуба тихо свевського вітами,
Лиш пошепки вогонь в кострі сичить;
Повіє вітер давніми часами,
І сага Еріка і Хельги зазвучить.
Норни - богині долі в скандинавській міфології.
Локі - бог вогню та хитрощів у давніх скандинавів.
Тан(тен) - аристократичний титул у давніх скандинавів.
Віно - викуп за наречену.
4
0
314
Про витривалість
Так важко себе часом стримать,
Та як надумав справді - досягнеш;
Спокуси нас чатують драконами лихими,
Та витривалості людській немає меж.
3
0
281
Цієї ночі місяць нависає
Цієї ночі місяць нависає,
Мов велетенський хижий птах.
Час у Ворота вічності спливає,
Дрімає Всесвіт на зіркових килимах.
Гойдає простір вікові планети
Під сяйвом золотих комет вітрил,
І десь під ночі сивої наметом
Я чую шепіт нерозгаданий світил.
5
0
269
Японська легенда про повернення сонця
Образив брат Аматерасу сонцелику,
І та сховалася в печері від людей.
Тож діва сонця вийти не могла велика,
Щоб світ осяяти від мороку ночей.
Із того часу на землі життя завмерло,
У світі владу захопила сива тьма;
І не буття настало, а льодяне пекло -
Все снігом вкрила лютая зима.
Біля печери на жердину посадили півня,
На торії жерці повісили зерцало...
Від сну прокинулась дрімаюча богиня -
Коли уранці птиця заспівала.
Із підземелля донька Ізанагі вийшла,
І вгледіла красуні лик Аматерасу:
- Кого ж красою так природа наділила?-
Подарувати як суперниці образу?
А світ земний знов сонце освітило,
Щез морок, відродилося життя;
Своя ж краса богиню засліпила -
Так відбулося сонця вороття.
Аматерасу - богиня сонця в Японії
Ізанагі - батько Аматерасу, верховний бог, за легендою один з засновників Японії
5
2
294
We can't deny
We can't deny
The time is fleeting
Into the main of wasted dreams.
Eternal thoughts' flight
By Galaxies transmitting
Sometimes only remedy seems.
The Voice of Universe
Again screams sadly:
-Where do we go and where's our way?
Defining Supergoals
Humans fight madly
With the Indefiniteness every day.
Українська версія
Час потайки спливає
Із року в рік
Час потайки спливає
У океан загублених надій.
Думок вічний потік,
Що в космосі лунає
Спасінням залишається одним.
Вселенський голос з пустоти,
Коли-коли озветься:
-Куди йдемо ми й де наш шлях?
В одвічнім визначенні надмети
Шалено людство б'ється
Із невідомістю по всіх світах.
4
1
378
Сага про Олафа
Полоненим не лишить вікінг бій,
Один лишившись серед вражої навали...-
В той день - ламав нещадно ворог стрій,
Давно такої битви шведи не знавали.
Товаришів узрівши переможених-
Міцніше Олаф лиш меча стиснув;
Скільки голів в кривавій січі зложено,
Великий Одін й той би не збагнув.
В той день осінній - часом раннім,
Із здобиччю вертаючись, із поля брані,
Хоробра Олафа Готландського дружина -
Потрапила у пастку диким фінам.
Був бій жорстоким, жарким та кривавим,
Лапландці сипались, мов той горох;
Величні берсерки знайшли у смерті слави -
Одного воїна міняючи на чотирьох.
Славетно шведи в битві помирали,
Загиблим - їм тепер байдуже все:
Там на полях Одвічної Валгали
Кремезний Тор їм ратну чашу піднесе.
Нахмурив владно брови вождь крислаті,
Його вже певно Аси не спасуть,
А тіло се - валькірії крилаті
Богам в Асгард небесний віднесуть.
Ніколи не лишав він поля бранного,
В звитягах слави й почестей зажив -
Від Гардаріки до Альбіону до Туманного
Великої поваги заслужив.
І от в останню битву йдучи,
Стискаючи від крові чорний меч -
Він бачить - розігнало сонце тучі -
Спустошуючий ворогам несучи смерч.
Воїтельниць крилатих легіони
Спускались з неба і у бій вступали;
З конунгом стаючи до оборони -
Рядів порядок фінських зруйнували.
І вбачивши таке велике диво -
Трофеї кинувши, згубивши зброю,
Втікали фіни, мов ріка гірська у зливу,
Від Асів величезною гурьбою.
Полоненим не лишить вікінг стрій -
Чекає на хоробрих перемога;
Один програєш ти у полі бій,
Та від богів надходить сильним допомога.
В предсмертний час не втратив цей герой відваги,
Не кинув щит, не опустив меча,
Тож його подвиги у скальдів вічних сагах
Віднині і довіку прозвучать.
4
2
312
Нас розділяє відстань поїздами...
Нас розділяє відстань поїздами,
Мені до тебе невідомий шлях,
І плаче небо білими сльозами,
Втопивши моє горе у снігах.
Все тяжко наболіле і несказане
Прочтеш у невідправлених листах;
Моє життя, із відстанню пов'язане,
Мина в дорозі, мов кочівний птах.
Розлуки віхола незванная
Сліди любові встигла замести,
І дотліває у пітьмі туманній
Слабкий вогонь надії-самоти.
Всьому бува свій час на світі -
Тож бережіть, що можна зберегти;
Коли серця розділені-розбиті,
Любові не з'єднати, не сплести.
3
2
274
Нічне місто
Останні кроки перехожих затихають,
Попіл ночей мішається із небуттям;
Стожари зоряні у гості завітають,
А місто житиме своїм нічним життям.
Воно не слухає молінь тужливих,
Йому байдужі почуття твої,
Під світлом вогників печально-мерехтливих
Воно найкращі задуми гноїть...
Паук урбанізації плете свої тенета,
Краса не прокидається од сна...-
Та під серпанком мовчазливої омерти
До міста увірвалася весна.
Свічки каштанів сріблом запалила,
Небесну крізь розбризкавши блакить,
І твань міська умить зацепеніла -
Політ весни не в змозі зупинить.
3
1
268
Митцеві
Ти ні на кого, друже, не гріши,
Що важко пишуться, бува, вірші,
Що муза, мов та пісня, завмирає -
Наснаги й крихти в серці не лишив.
Не змовкне вічна піднебесся ліра:
Її струна, немов струмок дзвенить;
І стане братнім срібний дух ефіра,
Сестрою - неба чистого блакить.
Підійметься на сході зірка рання,
У полі вітер жвавий зашумить -
Натхнення вистачить до самого світання,
Щоб оспівати вічне й кожну мить.
4
0
304
Лягають важко під
перо рядочки
Лягають важко під перо рядочки,
Думки, мов тіні, виринають з небуття,
І наші душі - ці живії точки
Вирують вогниками в пристрастях життя.
Цивілізації стежини занедбалі
Пізнань горять вогнем живим,
Надбання людства в вічності Граалі
Сріблом віків гаптують мудрості килим.
Часу ріка спливає невблаганно,
Ми бачимо лиш зміну берегів,
Та не утопить хаос у імлі туманів
Найкращі здобуття усіх часів.
4
0
298
Night of werewolves
Night is certainly time of danger,
One can hear a shaman's drum...
Only stars - ancient eyes of angels
See the creature - you have become.
In the dusk shadow images are not fair,
In the darkness werewolves penetrate
Like a lynx, or a wolf, or a bear
To the mystic Fenrir's domain.
Версія на українській мові
Ніч перевертнів
Страхітливої темної ночі
Чути відголос бубна шамана...
Тільки зірки - древні янголів очі
Зміни зрять у тобі невблаганно.
Тіні в сутінках в танці сплелися,
І в подобі перевертня-звіра:
Чи ведмедем, чи вовком, чи риссю
Ти потрапиш у царство Фенріра.
Фенрір або Фенріс - величезний вовк, син бога Локі, він же бог перевертнів у давніх скандинавів.
2
1
370
Розвіється минуле, наче дим
Розвіється минуле, наче дим,
Злетить у небо сірою примарою;
Для цього світу давно я став чужим,
Мій зореліт злітає понад хмарами.
Той шлях, що до галактик прокладу
Зірковою стежиною незнаною,
Й планета нова, що для себе віднайду,
Мене з'єднають з часу океаном.
І залишаються мені тепер:
Парсеки, світові роки незліченні,
Мандрівка серед зоряних химер
Вічної музики космічної.
4
0
190
В житті моменти є: коли ми на розпутті
В житті моменти є: коли ми на розпутті,
І невідомо - хто наш провідник,
Коли піддаємось вселенській смуті,
І не рятують віра й Книга книг.
Коли витоки істини нам недосяжні,
Коли душа не прагне мати крил;
А сумніви її гризуть судом присяжних,
Під ніж кладуть - на хірургічний стіл.
Завжди дійти нам хочеться до суті,
Всі суперечності назавжди одмести,
Знайти цивілізації забуті,
Знання макрокосмічне обрести.
Хай людство радує новий світанок,
І хай не буде швидкоплинним час;
Коли нас вкриє вічності серпанок-
Творця лиш велич обігріє нас.
3
1
243
Як часто бачиться мені вона
Як часто бачиться мені вона,
Льодяні ріки, черепичні жовті хати,
Засніжених лісів країна, з нею і весна,
І ті слова, що не наважився сказати.
Якби я все одразу зрозумів,
Коли б умовності не стримували ґрати,
Я б мук нестерпнії кайдани розтрощив -
Але відпущеної пташки не спіймати.
Хай пісня лебедина всюди лине,
Через моря північні, гірськії ліси;
Ніколи не назву тебе:"Єдина!"
Не притулю до вуст русявої коси.
2
0
262
Зниклі боги
Ті душі чорная вкривала мла,
І страшний смертним був їх гнів;
Їх кривдам людству не злічить числа -
Але шануєте прадавніх ви богів.
Предвічні і довершені істоти,
Які колись прибули з зоряних світил,
На недосяжнії злетіли знов висоти,
На відкуп кинувши вам тільки тлін могил.
3
0
267
В той день, коли весна лунатиме усюди
В той день, коли весна лунатиме усюди,
І сніг зимовий з костромських полів зійде,
Тебе, я впевнений, не скоро позабуду,
Хоч й знаю - не згадаєш ти мене.
Дивитимуся на просілі стріхи,
На перельоти журавлиних зграй,
Та марно серед них шукати втіхи -
Нехай тобі печаль несуть за небокрай.
Там, десь на півночі, суворій і немилій,
В країні спокою - колисці снів,
Живе чарівна дівчина Людмила,
В чиїх обіймах опинитися б хотів...
В той день, коли щасливим буду,
І доля синім птахом промайне;
Тебе, я впевнений, ніколи не забуду,
Хоч знаю - не згадаєш ти мене.
3
1
344
Півмісяць в небі
Диск золотий
Ізанагі розрубав
Мечем надвоє
Ізанагі - божество японського пантеону
3
0
289
Спробуй
Істини спробуй віднайти слід -
Сумніви вкриє минулого лід;
Опір реальності прагни здолати,
Старих світоглядів виламай ґрати.
В небо злетіти - вирости крила,
Всім забобонам вирий могилу;
Лиш осягнувши незрозуміле -
Стати на ноги віднайдеш сили.
Серце, мов крицю, гартуй у борні,
Драмам минулого вмій сказать: - Ні!
За ірреальністю магії фраз -
Стануть підвладними простір та час.
5
1
294
Примара любові
Не знаю: чим прогнівав долю,
Чи чимось перед небом завинив?-
Та погляд цей пронизливий ламає волю,
А образ звабливий не полишає снів.
Чого не в силах я її забути,
Чому щось мовити бракує слів,
І чом в очах тих карих прагну я втонути,
Чим голос мене дзвінкий полонив?
Спромігся як утрапити в тенета,
З яких не виборсатися мені?
Як відбуваються в житті людей моменти,
Коли згораєш в пристрасті вогні?
Чим так вона мене приворожила,
Який в собі несе магічний дар?-
Що легко так зламала мої крила,
Буття перетворивши на нуар.
6
0
321
Роздум
Води не зачерпнеш в дірявий кошик,
Буття не перепишеш, наче зошит.
Не відростити зламаної гілки,
Не повернути відлетілий спів сопілки.
Натішитись не встигнеш водограєм,
І згасла зірка знову не засяє...
Хай дивиться життя на тебе змієм-
Ніколи в ньому не втрачай надії.
5
1
326
Анні
В години радості і смути
Стараючись пізнати дивний світ,
Я інколи не можу позабути
Пекучих приголомшливих бесід.
Хай недосяжна ти, я ніч туманна -
До мене завжди линеш здалека;
Хоч образ твій, чарівна Анна,
Із пам'яті частіше все зника.
Життя нам буде всім пересторогою,
Тож хай тебе нещастя омине;
Хоч кожен власною іде тепер дорогою,
Можливо, згадуєш ти десь мене.
5
1
326
Зимовий спогад
Чи думати колись про тебе перестану?
Повіє вітер і роз'ятрить стару рану.
Зима прийде, натрусить білий сніг,
І знову спогади прийдуть на мій поріг.
В зимовий день згадаю твою вроду,
Але безсила замести печаль мою негода,
Бо й досі я під впливом твоїх чар -
Зима любов сховала серед хмар.
А вітер дме - душа моя зніміла,
Від снігу все волосся посивіло;
Холоне серце - в ньому подих лютого,
Що почуття вкриває білою отрутою.
Коли, скажи, зими минеться жах?
Чи зникне блиск крижин в твоїх очах?
Коли на пелюстках розтане лід
Тих хризантем, що дарував лише тобі?
7
7
428
Остання битва
З-за гір багряне сонце підвестись не в силі,
І не пробитись світлу поміж темних хмар.
Лиш чорні зграї круків землю вкрили,
Шукаючи поживи серед дріб'язків і чвар.
На полі брані все залите кров'ю:
Тут кінь і лицар спокій свій знайшли;
Ще день тому всі лаштували зброю,
А зараз не піднятися тілам з землі.
Був ратник кожен сповнений амбіцій
І прагнув подвигів, трофеїв і звитяг,
Та смерть зрівняла воїнів простих і принців,
Перетворивши все живе на прах.
Ще вчора щит чиясь рука тримала,
Мечі тупилися об сталь блискучих лат;
Здіймалися знамена, бряцали забрала,
А нині поруч полягли і стар, і млад.
Непереможні армії зійшлися у двобої,
Володар жоден поступитись не хотів,
В кривавій битві стріли смерть герої,
Виконуючи примхи королів.
А хто живий залишився - той не забуде
Іржання коней і прокльони ворогів,
Стогін поранених і смерті погляд лютий
В очах того, кого він нещодавно вбив.
І не в одній хатині гірко вдова заплаче,
А скільки сиріт мусить без отця рости...
Бо на могилі тільки чорний ворон кряче,
А пам'яттю звитяжцям стануть лиш хрести.
4
1
350
Син хаосу
Ні чорні ідоли, ані прийдешні тіні
Тобі уже не зможуть помогти;
Заплутався ти в злобі, мов у павутинні -
В душі вже зерна ненависті встигли прорости.
Ціни такої вимагає абсолютна влада,
Нехай ти й був лише халиф на час,
Та коло ніг твоїх лягли зірок плеяди,
І втратив ти перелік всіх здобутих царств.
Тобі служили міріади душ та духів,
З тобою найсильніші рахувалися боги,
На трон всадили злоба і розруха,
І став ти Батьком смутку і туги.
Здавалось: взяв ти за дружину Вічність,
А Безкінечність - стала названа сестра;
І не лякала навіть Хаотичність,
Та не чекав ти ніж у спину від Добра.
Армади ельфів, сонми білих магів,
Полки істот невіданих і Сірий магістрат
Пішли війною і підняли проти тебе стяги -
Твої розбивши армії біля Одвічних врат.
І полонивши гордого царя Пітьми-
Його скрутили путами в В'язниці Часу.
Так Вічний морок жартує з власними дітьми -
На мить дарує міць і забира одразу.
Тепер - володар ти утрачених амбіцій,
І на вівтар кривавих жертв ніхто не покладе;
Але ночами довгими не раз іще насниться -
Те, як Володар Темряви війська у бій веде.
6
1
409
Заповіт сталкера
Коли давати звіт надійде час -
Не згадуйте лихим поганим словом;
Ніколи вам не був суддею я,
Тож не вінчайте й ви мене вінцем терновим.
Коли переді мною Часу відчиняться врата
І з янголами в піднебесся десь полину,
Від імені мого лишиться пустота,
Та Невідомість з гідністю зустріну.
Чи праведно, чи грішно жив,
Нехай вже потім всіх Господь розсудить,
Ніколи вже не бачитиму снів земних
І промінь іншого світила вранці збудить.
Мій шлях тоді відстежте по зірках,
Тепер у нас із Вічністю вінчання;
Там з пилом зоряним змішається мій прах -
Де Деміурга трон й Безсмертя царювання.
6
1
351
Людина в чорному
Колись прийде момент в житті твоєму -
Про біль ти позабудеш і про страх;
І будь-яку ти вирішиш проблему
І Жереб буде у твоїх руках.
Людина в чорному - посланець Долі
Колись постане в тебе на шляху,
Забракне сили і не стане волі -
Чинити супротив первинному гріху.
В її очах своє життя побачиш -
Спасіння там не буде для душі,
Життя, яке назавжди втратиш -
Бо в книзі Судеб вже написані вірші.
Завжди в бутті чогось не вистачає,
Нема часу покаятись в гріхах;
Людина з долею в рулетку грає,
Не встигши навіть звестись на ногах.
Даремно станеш ти Його благати -
Давно уже відміряно твій час;
Коли це буде - не дано нам того знати...
Та прийде він до кожного із нас.
4
0
369
Чи скаже хтось?
Чи скаже хтось, чому буває так самотньо?
Чому буває хмарно на душі?
Ти наче поринаєш у безодню -
Очей безодню, кому присвячені незграбні ці вірші.
Туга й жалоба сивим покривалом
Вкривають мірний часу плин.
Жага і лють, що все навколо зруйнували -
Сміються над тобою - й зараз ти один.
Уже давно зів'яли ті кохання квіти,
Осипалися білих пелюстки троянд.
Навіщо мені було тя любити?-
Розлуки осінь почала жалобний тан.
Все відбувається в житті не так - як хочеш -
Самотність крізь лиша свої сліди.
Бувай щаслива і не згадуй про ті ночі -
Сумної долі й за кохання боротьби.
6
4
381
