Турбує нас: що ми по собі лишим
Andrii Katiuzhynskyi
Турбує нас: що ми по собі лишим, Як сприйняли б нащадки те життя, Як нас осудять ті, хто житиме пізніше, Що лишиться, а що піде у небуття? Перед останніми в житті дверима Моментом сплине, що було, одним, І речі, що колись були складними, Вважатимуться чимось надпростим. Своє ми відживем: хто легко, хто складніше; Хтось молодим цей світ покине, хтось сідим, Та спадщину, яку по собі лишим, Розвіють вітри, мов від ватри дим.
2020-09-24 05:14:50
3
1
Коментарі
Упорядкувати
  • За популярністю
  • Спочатку нові
  • По порядку
Показати всі коментарі (1)
Andrii Katiuzhynskyi
Нажаль про спадщину більшості людей швидко забудуть, пам'ятатимуть тільки дійсно великих, таке життя
Відповісти
2020-09-24 06:51:05
Подобається
Інші вірші поета
Засохла абрикоса Вечір на каналі Воїн-час Під враженням від репродукції Босха
Інші поети
Janocska
@Janocska
Yash Kapoor
@ykapoor
Схожі вірші
Всі
Тишина ночного неба
Позитивна Морквинка ( &Не Мілашка ;)
Полный город одиноких улиц И фонарики вокруг в глазах горят В темноте стен полыхает ветер молча , Сцены шелеста теней играя без конца ... Мнимость разных звёзд по небу Освещает путь ко царству сна Тем , кто в глубине ночи не встретил , Свой покой без тучь мыслей сполна ... Тишиной ночного насладиться неба , Рано или поздно станет легче слов ... Без ответов улетят запреты Давних чувств и всех тревог Звук сверчков дополнит кредом Пейзаж сердца споведь звёзд , Лишь о том , что дни болело От полных будней забот
46
44
3158
Дитинство
Ruslana
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
12046