Listen to me, land rats!
I'm a pirate, my place at sea,
I'm not a servant, a rat, a scum.
Fear the captain's wrath.
On Board my alcohol and gold,
I keep kings at Bay,
Over my head a solid reward,
But who wins? Ha ha ha!
I found captain Hook's treasure.,
Friendship I lead with a blue beard,
I can't be defeated by a common man.
I'm Captain Jack Sparrow!
Подаруй мені крила
І не ті, що натхнення.
Я бажаю саме такі,
Які можна причепити на спину.
Крила феї... Побуду маленькою.
Хоч вже рочків багато,
Але я буду щасливою.
Щоб вони тріпотіли за моєю спиною.
І яскраво світились.
Подаруй мені крила.
Можеш разом з собою.
Але ти точно не крила.
Тому вони у пріоритеті.
_______
Вирішила що хочу на день народження 😄 Тепер думаю хто мені те подарує. Скоріш за все я 🥲
І знову ніч розворушила в серці
Цей тихий сум, гучніший за грозу...
І звідки у душі моїй береться
Ця ніжність чиста, скраплена в сльозу?
І стримане стає ураз нестримним,
Шукає вихід крізь віршів рядки...
Душа малює на папері рими,
Із щирості зриваючи замки...
Я говорю з тобою... Хоч без мови,
І без листів, без зустрічей, розмов,
Лиш у думках... Римоване це слово –
Єдиний спосіб висловить любов...
Подаруй мені крила
І не ті, що натхнення.
Я бажаю саме такі,
Які можна причепити на спину.
Крила феї... Побуду маленькою.
Хоч вже рочків багато,
Але я буду щасливою.
Щоб вони тріпотіли за моєю спиною.
І яскраво світились.
Подаруй мені крила.
Можеш разом з собою.
Але ти точно не крила.
Тому вони у пріоритеті.
_______
Вирішила що хочу на день народження 😄 Тепер думаю хто мені те подарує. Скоріш за все я 🥲
Така любов буває раз в ніколи
Все дивувувся я її нутру
Твої слова - повзли крізь всі кордони
І випадали в осад у пітьму
І опадали листям жовтоцінним
По осені, по літу та весні
Ми разом в диклофосі тихо квітнем
І умиваємось у ртутній ми росі
Ми думаєм про сенси, але мало
Ми хочемо життя? Та мабуть ні
Ми вже давно суцільна рана
І вже давно забули, що на дні
Одні, закопані та заживо пришиті
До крові, що прилипла до землі
Ми ловимо метеликів, як миті
Аби вони не бавились в імлі
Я посміхаюсь, мені все байдуже
Окрім тебе, окрім твого тепла
Мені так пригорнутись треба дуже
До рідного, коханого чола
Така любов буває раз в ніколи
Бо я не вмію справді так любить
Під шкіру ти, мені тебе вкололи
І мабуть тільки так я зможу жить
А я лікую твоє серце,
Потім розірву його до кінця ...
Воно - тендітне скельце,
Яке потрапило до рук митця...
Я називаю тебе дивом,
А дальше торочу, про нормальність...
Ти - ніжна, піддаєшся впливу,
Кохання - проста формальність...
А я говорю про майбутнє,
Яке закрите брамою брехні...
Ці дівчата щирі й чуйні,
Я дякую їм за веселі дні!
Я вдячний їм за ігри,
Ніжні звуки плачу й почуттів...
Коли в їх серцях йдуть війни,
Сяє сонце у моїй душі!
Україно, ти рабська душа,
Поневолена сотнями років,
Чом дитина тебе обража,
Не шанує, не знає героїв?
Чом життя ти дала йому, земле?
Чом зростила й відправила в світ?
Нащо дала те щастя огненне —
Відгуляти життя на землі?
Чи ж і далі ти будеш коритись
Перебігам ганебної юні?
Ще й мені кажеш тихо: "не злитись,
Не казати слова дуже грубі".
Розумію: ти мати, країно,
Й між братами не хочеш війни.
Але ж син твій рождає руїну
І йому не достатньо ганьби.
Ти ж вночі не скінчаєш ридати,
І утершись благаєш: "прости".
Я ж не хочу пропащих прощати,
Не прошу, що мені не кажи.
Буду бити я днями й ночами
За оружжя — потужніє слово,
Гостроточними зріжу мечами
Язики як не знають ті мови.
Коли днями й буватиму тихим —
Моє серце у вічнім жалю,
Я не можу тобі говорити
Аж наскільки тебе я люблю,
Моя скривджена рабськая мати,
Ти в полоні ганебних дітей.
Хтось за тебе іде помирати,
А дурних — не беру за людей.
Україно, ти рабська душа,
Поневолена сотнями років,
Якщо й досі дитя обража,
То за що ти втрачаєш героїв?
Знаєш, милий, я бачив Будду
Він проходив повз крадькома
І я брехати тобі не буду
Він сказав, що його нема
Він сказав, що шуньята - лиш міф
І в потоці свого божевілля
Він створив це стан, бо він міг
Прямо так, всередині застілля
Прокричати Богу й Аллаху
Що шуньята - відкритість, ніщо
Вони пхали йому в рота вату
І казали йому: "що що?
Не врятуєш ти душі смертних
Не воздаш ти за їх гріхи
Ти не вловлюєш стан інертний
Ти не бачиш материки
Ти не знаєш, що дійсно мука,
Що лиш вигадка". "Та як?
Я ловлю вас краєчком вуха
Ви для мене просто маяк,
Що світитиме - потім згасне
Ви не варті моїх промов"
Ліхтарі, розбиваються, власне
Як відкритість усіх їх розмов
"Це все смішно і так банально
Досягнути Нірвани? А сам?
Кажеш всюди ти? Це провально
І який буде твій фінал?"
Анекдот: прошли повз і Будда
І злий Бог, і навіть Аллах
І я бачив їх, так, ніби брудно,
Але все ж, відкрив альманах
І для тебе, мій друже, пишу
І для тебе закінчую вірш
Я в Нірвану тебе не пущу
І на зустріч з ними - тим більш.
P.s Присвячується моєму другу і соратнику, буддисту і просто чудовій людині Рокс https://www.surgebook.com/rocks_eyha
Забудь його, полон - це страта,
ти знаєш відчуття,
він не прийде додому,
знову лишишся сама.
Не відпускай руки,
ти знаєш, що пройдуть роки,
не повернеться він.
У хмарах, у втею тінь.
В хмарах буде його тінь,
твою душу живою плекати,
поки ти на землі, він у небі дивиться на світ.
Пам'ятає цілому долю першого кохання.
Забудь ці численні оповідання,
написані від його руки,
забудь малюнки,
портрети без чіткого обличчя.
Оповий його совістю своєю і болем,
нехай відчуває, як палають у небі зірки,
а сльози твої не дійдуть до небес.
Можливо тіло його у землі
відчує краплі гарячих сліз
крізь багато шарів землі
і душа виронить краплю дощу згори.
Ох ці поети, дурні створіння, на жаль
Кожне кохання своє оспівати властиві
Кожен не може пройти повз несамовитих краль
І не сказати їм компліменти, що здаються простими
Дивний люд ці поети, все пишуть свої вірші
Що забудуть вже завтра, для інших лишивши скарб
Я б віддав би тобі їх усі, кохана, усі
Як віддав би залишок сили зі своїх надр
Ох поети, щадіть ви коханих мужів і дам
І прокльони кидайте в слід всім колишнім
Поки кришка гробу не просвестить своє "бам"
Поки вам не зустрітись з дурненьким всевишнім
Кохайте своє теперішнє, бо таке воно
Цінніше ніж всі скарби цього згнившого світу
Заливаючи в горло бензин і холодне вино
Доля вам: чекати з грудей своїх квіту.
Мистецтво в тобі знаходжу я знову і знов
Воно не лякаючись горя моїх оков
Тягне руки до серця, прямо в його печаль
Знаєш, а я заварив би нам міцно чай
Додав трохи солі і ніжно тебе цілував
Де ставити крапку? Який тут вийде фінал?
Та плювати, до чорта рими і рівний ритм
Я погоджусь навіть на те, що ми в пеклі згорим
Навмання малюю позаду у тебе крила,
Які ти сама в собі просто нещадно вбила
Вирвала кожну пір'їнку пінцетом криваво-чорним
Як боротись з бажанням своїм непереборним
Показати тобі, що для мене ти світло, тепло,
Що єдине зігріти у стужу зимову змогло
Мистецтво в твоїй сильній руці у моїй руці
Мистецтво на кожному міліметрі твоєму, лиці
Мистецтво в твоєму погляді яскраво-сяйливому
Грайливо-пінному, душевному та мрійливому
Мистецтво це ти, мистецтво це я, це ми
І доки мерехтітимуть світи, буду Я приходити до тебе, а до інших йтимуть горді Ти.
Можна вже?
Все !
Чому ?
Задрало !
Та годі!
Та всерівно вже все !
Тепер задрали всі !
Чорна і темна сторона прокидайся. Настав твій час. Досить вже бути до всіх і кожного доброю та пушистою. Задрало це все.
Я просто хотіла якогось спокою і стабільності. Можна і без. Але щоб все було гарно і тихо. Як захід сонця.
Друзі, друзі й ще раз друзі
вічно непостійне коло людей
таке ж нескінченне як стрічка Мебіуса
постійно хтось новий то добрий то злий
незрозумілий комок емоцій і почуттів.
спільних спогадів і страждань
неочікуваних болючих зрад
болю що може загнати тебе в Едемський сад
мій любий слухач
Он упадёт и разобьётся
Тот камень, что так сердцем зветься
Завянет, опустеет он...
Любовь утраченных воспоминаний
Хранились в сердце днём за днём
Но их там нет
Там теперь пусто
Утрата!
Ты пришла ко мне!
И в сердце боль
И там теперь не густо
"Привета" теплого
И ласковых тех слов...
23.10.2017
у вирі днів, де темрява і світло,
сплелись в танку одвічної борні.
йшов наосліп, падав неприкрито,
топтав серця, що вірили мені.
спокуси п'янкі, як вино гріховне,
лились рікою в спраглу мою суть.
але настав той час, коли прозріння
пронизало душу, ніби грім.
побачив відображення я своє -
потворне, наче з найстрашніших снів.
і зрозумів: лиш я творець дороги,
що простяглась в майбутнє з-під ноги.
тепер я знаю: кожне слово, вчинок -
то цегла у будівлі власних днів.
і вибір мій - чи буде то будинок,
чи карткова хижа серед злив.
минуле не змінить, та є надія
на краще завтра - то моя ціль.
уві сні побачив світ,
де демони вирують ззаду.
пензель в руки, світ горить,
думки сплутані, не радо.
малюю картини, ряд за рядом,
страшні образи, химерних мрій.
жахи стають живими зрадой,
вихоплені з моїх фобій.
дзенькіт тихий, наче стогін,
лунає з коридорів страху.
звідти тіні йдуть, як вовки,
з моїх думок, що в тіні плачуть.
я - творець і жертва,
в’язень страхів, коваль мрій.
в світанок втікаю, як міраж,
від дзеркала, де жахів рій.
сон - дзеркало мого життя,
відображення страхів, мрій.
невловимий, наче туман зрання,
розчиняюсь, як промінь свій.
прокидаюся з тінями сна,
де демони кружляють в пітьмі.
пробуджений, втекти не здола,
від тіней, що живуть в мені.
ніжність проникає в тіло
тіло стає ніжністю
вона завжди жила в мені
моя бабуся
з моменту своєї смерті
свого нового народження
в світі непідвладному законам
так добре відомим нам
моє серце пустує без неї
й наповнюється
коли я занурююся в своє єство
заглядаю в свою душу
і бачу її очі
такі само теплі і лагідні
Дні змінюються на вічність,
А мрії здійснюються у снах
І я готов любить тебе що разу, поки знову не зустріну в снах
Немов вишні цвіт красива, переді мною станеш ти,
І благать я буду знову, щоб увісні тебе не зміг я загубить.
я буду вірити у тебе
і вірі цій нема кінця
люблю тебе , ну що ще треба
а треба нам лиш забуття
і між світами
між життям і смертю
б'ється серденько моє
і б'ється так , немов вмирає
немов по склі босими ногами
до тебе рину , як твоя душа
що загубилась між світами
коли шукала я тебе
аби потримати за руку
кохання мрій моїх й надій
аби поглянути у очі
і зазернути скрізь моря
щоб зрозуміти твою душу
моє кохання - я твоя .
Стипан в тобі є сила захищаєш ти країну не пропустишш ворога ніколи ти сказав чемне слово
І ніколи вони нас не подолають бо Україна сильна і не зламна ми їх з країни будемо виганяти бо
Ми сила нас не подолати
Тобі є наша сила ❤️
Слава Україні 💛💙
Ты хочешь уйти? Постой!
Мир, может быть, не такой уж пустой,
Как тебе показался в эту минуту.
Быть может, место в нём найдется тебе —
Не спеши покоряться судьбе,
Придержи непокорную руку.
Не спеши делать шаг роковой,
Посмотри, кто стоит за тобой —
Кого ты собрался покинуть.
Понятно, советы тебе не нужны
У кромки пустой белезны...