Новинки

Якщо хочеш...

Якщо хочеш про мене щось знати, Я звичайно тобі розкажу. Щоб у тебе був час і обрав ти З-поміж всіх рідну долю свою. Я не буду щось з себе вдавати, Дуже добру чи навіть святу. Бо я знаю свій власний характер Свої погляди, звички, табу. Не для мене пусте лицемірство, Та брехня остогидла мені. Я відразу скажу в що я вірю, Що люблю, що тримаю в душі. Без проблем відповім на образи, І тому, знай ти тільки одне – Я даю тобі мить щоб обрати : Моє серце чи інше, чуже?

Увертюра: Я- Теодора!

Максиміліан Степовий

Мій чоловік загинув, Він свободи для імперії лиш прагнув, Тепер же вічним сном він спочив, На мене свою імперію полишив, А люд недійський регентом мене зробив! Гіркими сльозами за Лицарем Святим Омився цілий Аквілон, на радість ворогам отим! Батьківщина знесилена стоїть, Нам час реформи в ній провадить, Вся влада- нині у моїх руках, Я присягаюся служити вірно перед очима тих богів! Світлий Лонґфорд сили Мороку підступно затопили, Вони його нам вщент розбили, Через катакомби утікати змусили, Ми Маб ненависну в той день прокляли, А тепер до столиці із звитягою вертали, Але пісень не співали, Лиш вголос ридали й голосили, Нашого героя й імператора в останній раз ми провели... Так знайте ж, вороги - Настане день, і ви пошкодуєте, що перейшли наші пороги, Ми знов повстанемо, До світла серця ми простягаємо, Місто й міць імперії сильнішими відбудуємо! Аквілон у блиску сяйва знов відродиться, Віра й могутність до нас повернуться, Настав час всім народам імперії проти ворога об'єднатися, Щоб батьківщину захистити! Нас спільні боги здатні поєднати, Щоб лиш одна імперія вічно над краєм цим могла владарювати! Я смілива дочка свого народу, Я- його надія та майбутнє, Я- регент, що за зло безжально покарає! Я- Аквілону вірна імператриця, Я- Теодора, гідна величного вінця!

Один з моїх

Н Ф

Один з моїх, улюблених, контактів, Вже забуваю, як же тебе звати, Немає фото на столі, у рамці, Усе життя вмістилося у ранці. І зранку всі спішать по своїх справах, У тебе як? Мені все ще цікаво. Не зрадив чи усім тим своїм звичкам? Надворі сніг. Згадай про рукавички. Знов за кермо? Чи встиг попити кави? У метушні, як завжди, часу мало. Та залиши свої сліди акрилом, Німі слова велику мають силу.

Коханий мій

Анна-Марія Фокк

Ти мій коханий, серденько моє Ти мій єдиний, ти моє натхнення Ти моя зірка, що на небі так сяє Ти моє серце, ти моє кохання Коханий мій, без тебе я не я Твої слова- це музика у серці Без тебе ранок мій не настає Без тебе лиш туга в моєму серці Ти мій герой! Ти- ідеал! Готова я з тобою хоч на світу край З тобою світ вже зовсім не страшний Бо ти мій сон, що став навік реальний Любов моя, коханнячко моє Доки у грудях серце пісню б'є Доки душа моя вогнем палає Кохаю, милий, я лише тебе!

Мій коханий імператор

Максиміліан Степовий

Його шолом блискучий Та прекрасних очей погляд пильний, Від самого початку серце моє підкорили! Ми з ним знайомими стали, Коли пліч о пліч незгоди долали! На Недайні- мисливця сином він був, А я- кравчинею, про яку ніхто не чув! І ось боги лиху звістку у видіннях надіслали, Нашої батьківщини загибель пророкували, Від нас у похід довгий вирушити вимагали! Ридали матері, Смутні збирались лицарі, Жінки й чоловіки, Дівчатка й хлопчаки- Тут всі на кораблях зібрались, За сталеве море похмуро дивились, Свого невідомого майбутнього боялись! І там Ейталіон, мій майбутній чоловік був, Разом із батьками він нових пригод прагнув, Його юна кров у жилах вирувала, Його воля богів за море все кликала! А ось тут і я, Напівсирота з кужелем у руці, Пливу у кораблі, де лиш зібрались старці, А зі мною й старенька хвора мати! Пливла і я, Бо вірила у краще життя, У нове світле буття! Не знала я тоді, Що довгим та руйнівним той шлях Для нас постане, Нашим пеклом на землі він стане! Терзали нас шторми, Кидали воду на корабельні палуби, А в моїх снах літали білесенькі голуби, Провозвісники мира та щастя! Багацько наших тут загинуло, Флоту чималенько згинуло, А людям з голоду животи розпухли, У море від відчаю кидались, Одразу із богами й предками об'єдналися! Від того часу і я змарніла сильно, Від виду безмежного моря мене нудило, А серце передчуття лихого гнітило, І ось лихо до мене прийшло, Воно мене початково сильно зламало, Від мене рідну матір відібрало! Хворіла все вона, Але до останнього мене, свою дитину єдину, Все шкодувала, віддавала мені свою хлібину, Сама до рота не брала й скорину! Той хліб у горлі мені стояв, Тяжкими слізьми до мене потрапляв, Слізьми за матір'ю ріднесенькою, Що моє волосся гладила рукою худенькою.... А помираючи, до мене промовляла: "За мною не шкодуй, Ні за чим з минулого не жалкуй, Ти власний шлях в житті шукай, Ти людяність в душі зберігай, Мечем свій новий край оберігай, Богів та свій народ шануй, Звичаї наші не забувай, Мене у молитві теплим слівцем пригадай, А я погляну із небес, І щаслива буду, Бо ти для мене, Теодора, чудо із чудес!" Так сказала мати, А вранці вже не змогла встати, Довелось її тіло до моря вкидати, Бо й ховати не було де, Адже всюди, куди оком не кинь- Безмежна моря далечінь, Лиш лазурні води та незвідана глибінь! Плакала в той день я, В душі немов все змішалось, Я внутрішньо зламалась. Минуло так багато днів, Коли я згадала материні слова, З духом зібралась, Із втратою змирилась! Пливли ми так, не знаю й скільки днів, Аж ось люд раптово загомонів- Кинулись всі до бортів, А там- далекий материк майорів, Для нас він раєм й порятунком став! Заснували ми поселення, Чоловіки ходили на полювання, А жінки на будівництво й готування! Жила щасливо я у тім Краї Рік, Як ми його назвали торік, Завела чималеньке хазяйство, Розкішний одяг для співплемінників пошила І всім його продала! Хвалили люди мою працю, Але не чула їх я, Мої очі линули за мисливцем поатавним, Що всюду за батьком своїм ходив, Він свою сім'ю годував, Усім в поселенні допомагав, Не за себе, а за інших думав- І тим мене підкорив! Прагнула я ближче із ним познайомитись, Але така вже наша доля, що поки не судилось, Адже напали на нас вночі істоти моторошні, Рогаті та червоні, А їх лідер- Білий Вовк гігантський, І такий ненажерливий, Він жінок й дітей вбивав, Найкращих чоловіків пожирав І такеє нам казав: "Ви- жалюгідні смертні, Ви раби, що нічого іншого не варті! Скоріться мені, Володарю Інферно, Або ж я переб'ю вам хребет, Не залишу в живих нікого!" Страшно було нам усім, Але наш вождь Адріан, Божественний обранець Не захотів бути, як ворожий бранець, Він обрав битву І від тоді кожної ночі ми демонів відганяли, А вони із нами лиш грали! Так тривало доти, Доки у Ейталіона, того мого коханого, Батьків Білий Вовк не занапастив! Від тоді похмурим він зробився, Уві сні все із богами радився, Аж поки паломництво по краю не здійснив, Де йому Файнок нові знання відкрив, А боги зброю Святого Лицаря Ейталіону подарували, За правду й добро йому стояти наказали, Лиш для захисту слабких свою зброю підіймати! Повернувся Ейталіон у блиску слави, Він на двобій Білого Вовка викликав, А той бійки із смертним не уникав! Билися вони цілу ніч І лиш на світанку впав замертво Диявол у вовчій шкурі, А його кров в свої жили Ейталіон прийняв, Щоб бути сильним, як ворог його, Але й справедливим, не таким, як він! В той день ми всі раділи, А демони на захід боягузливо тікали, Але не довгою радість наша була, За вождем загиблим ми панахиду справили, Перед смертю він Ейталіону всю владу віддав, У силу юності повірив, Новій епосі він зміни вершити довірив! Ейталіон одразу відмінив вождів, Він запровадив інститут королів, А наші міста він почав розвивати, Тут золото вдалося відшукати, А крім Олдґади нашої священної, Богами подарованої, Наш правитель світозарний на дванадцяти кам'яних таблицях Перші Едикти склав, За якими королівство жити почало! Ми- паства Файроса, Бога мудрого й сміливого, Тому й тягнулися до знань та цивілізації, Зміцнювали міста й нашу славу! І я стрімко багатіла, Не тільки кравчинею тепер була, Мене воїном назвали, Адже і я із демонами повоювала, Не раз меча в їхній крові вмивала, За страждання народу, нарівні з усіма, їм відплатила! Саме тоді ми й познайомилися з Ейталіоном, Але не бачив він в мені коханої, Він справами війни клопотався, На захід йти планував, Мене ж за королівством стежити полишав, Поки сам справедливості у інших землях шукав. Не буду я справи державні тут оповідати, Бо одразу вам захочеться спати, Бо і я спала тоді, За державними паперами й судочинством, Дебатами й чварами Світла білого не бачила, Все про Ейталіона таємно марила, На його повернення чекала! А він новий народ на заході знайшов, Із ними союз уклав, Лігво демонів відшукав Та їх тіснити починав! Проте, забув у тих землях він про мене, Там інша красуня серце його вкрала- Висока, волосся чорне, як та смоль, А шкіра бліда, як зимній соболь, Губи, немов ягідка, червоніють, Вони нахабно мого Ейталіона цілують. То Макбет Савіч була, Незнайомка із чужих земель, Без роду й імені, Без пам'яті й минулого, Аґрестійці зігріли на грудях змію, А вона Ейталіона отруїла! Коли про їх весілля я дізналась, Про те, що вже вагітна та красуня, То ридала й билась у покоях, Зривала гобелени та все кричала, А в мені все пекло й горіло, Я зраду відчувала в грудях, Самотність мене оповила! Сама я винна, Що нерішучою була... Не підійшла, коли на Недайні дітьми були, Не заговорила, коли по морю пливли, На новій землі душу не відкрила, У його тріумфальний час я тінню стояла, Бо за нього лиш раділа, Але він мене не помічав, Він слави й величі тоді прагнув! Боги йому давали їх, А він радо приймав оці дари! Як жити мені тепер? Може отруїтися? Чи на кинджал грудьми кинутися? А може в річці втопитися? Не любо без милого мені жити, Болісно із іншою його уявляти, Весь час ці придворні плітки чути! Але не така я, щоб довго побиватися Й одразу дозволяти рукам опускатися! На лорда одного королівство полишаю, Хапаю я коня та вірного меча І уперед, за моїм коханим! Приїхала я в тую Аґрестію, Де народ малих людей все проживав, А там якраз тріумфальною ходою проїжджав кортеж, І в ньому мій Ейталіон величний, У своїх шатах розкішний, А поряд із ним- чорна панянка, Тримає гордовито голову, Тонкі ніздрі звиваються, Поглядом по натовпу блукає, А тонкі губи у посмішці розсунулися! Ах ти, зміюка клята, Якби не закони й боги, То на місці б придушила, У пилюці дорожній безжально побила! А так, змушена була мовчати й терпіти, Шанобливо голову опускати, До Ейталіона мій погляд звертати. Здивувався він мені, За королівство все питався, А коли дізнався, що воювати я приїхала, То одразу прийняв мене до своєї особистої гвардії, Щоб поряд із собою тримати! І ось остання битва з Дарнзайр відбулася, Серед гірських ущелин та темних печер! Свистіли стріли, Мечі співали, Маги без упину лютували, А ми все воювали! І я тут серед воїнів була, Власне життя не шкодувала, Бо нащо жити мені тепер? Коханому я зовсім не мила, Із іншою він полюбився, Так тоді краще нехай демони моє ніжне тіло порубають, Чим все життя ревнощі серце катують! Була тут і Макбет, Ейталіона дружина, Аквілону перша королева, Сміливо й вона воювала, На вагітність уваги не звертала, Бо чарівницею могутньою була! Ми перемогли в той день, Навіки демонів із світу нашого прогнали, Кров'ю Вліндрела портал закрили, Але дорогою ціною- В останню хвилю Макбет до Інферно затягнули, Вона впала і їй шию там звернули, А тіло не змогли ми забрати, Бо ніхто не хотів до Інферно потрапляти. Ми виграли, Але Ейталіон втратив і дружину, і ненароджену дитину! Настав бажаний мир, Всі святкували та раділи, І тільки Ейталіон був похмурий, Горем вщент розбитий. Від нього немов боги відвернулись, Зірка успіху відвернулася ... Годинами сидів він на вежі Аґрестії Та все мовчки у далечінь вдивлявся. Болісно мені за нього стало, Забулися ревнощі й образа, Бажання в битві загинути, Почала я Ейталіона щиро шкодувати. До нього на вежу розпочали ходити Я та Аґрестії королева, Що Маґдою звали, Із нею ми одразу потоваришували, Тепер разом одне одного підтримували! В ту пору я багато з Ейталіоном говорила, Батьківщину згадувала, Дитячі роки із ним ми пригадали, Рідних батьків, Просте життя, Тяжкі випробування! І серце Ейталіона вилікувалося від рани, Знову для кохання розквітло І на мої почуття радо відповіло! Я казала Ейталіону такі слова: "Не втрачай ти голови, славетний володарю, Адже ти стоїш на порозі великих відкриттів, Саме ти людей довкола себе проти демонів об'єднав, А без гіркого досвіду, що ти пізнав, Неможливо велику державу збудувати! Ти на своїх помилках повинен вчитись, За правду й справедливість все боротись, А разом із тобою готова я стояти, Із тобою, і в радощах, і в горі, життя проживати, Своє кохання й тепло віддавати!" І поцілунок наш був довгим та солодким, А потім ми танцювали, співали, Гуляли аґрестійськими квітковими полями Та зеленими лісами, Купалися в озерах І ховалися від негоди у маленьких хатках! Але наші пустощі не довго тут тривали, Ейталіон залікував свої рани, Але його амбіції нової битви прагнули, А тут так слушно Маґда чутки розпустила, Що ген за північними та східними кордонами Камарантська імперія лежить, А в ній змієлюди живуть, Котрих верхня частина- людська, А нижня- зміїїна! І то не міфи, а правда, Адже колись камаранти війною на аґрестійців ходили, Але вони їх відбили, Щоправда велику легендарну Малґожату в тій битві втратили, Але пам'ять про матір королеви Маґди й досі ще живе, Я особисто її величну статую у Залі Слави бачила, Маленька жінка, але сильна душею! Запалився Ейталіон новою ідеєю І саме тоді й проголосив той вирішальний лозунг: "Terram pro populo, Mortem pro nonhomos!"* Об'єднав він аквілонські та аґрестійські війська І на битву проти камарантів нас повів! І я поряд з чоловіком велично виїжджала, Тепер я своє щастя віднайшла, А в грудях вогонь віри у чоловіка запалила! Їхали ми багато днів та ночей, А нам траплялись знищені поселення І гори трупів в них, Демони й тут на славу погуляли, Поки наші сили їх у західній битві не спинили! Не лишилось із ким тут воювати, так тоді ми думали, Аж поки під стіни Тійамат-Бурґу не приїхали, Столиці цієї знищеної держави нелюдів! Побачили з розбитих стін нас камаранти І одразу гінця вони шлють із білим прапором, Про мир він домовлявся, Північними землями з нами торгувався, Волю імператора Марука виконував! Але ми всі достатньо від тортур демонів настраждались, Так чого нам нелюдів було тих слухатись? Змахнув мечем Ейталіон І голову змієлюду відрубав, А наші легіонери із сміхом хоругву білу в бруд втоптали! Бути війні значить! Обложили місто ми і йшли на приступ, Розбивали останні укріплення, Не показували милосердя до ворогів! Адже сьогодні вони слабкі й миру прагнуть, А завтра могутність повернуть І знову у війну нас втягнуть? Ні, годі людям перед чудовиськами спину гнути, Ми наше майбутнє на мечах та списах несли! І ось впали стіни столиці, Загинули захисники фортеці, А Ейталіон особисто витяг на площу побитого імператора і знущався над ним, Мечем терзаючи його зміїний хвіст, Що замість ніг у всіх камарантів був. Але той камарант міцним та безстрашним був, Він сміявся в обличчя нам, Смерті не боявся, До останнього боровся, Аж поки Ейталіон милосердно його не вбив! З тріумфом до міста ми ввійшли, А там Ейталіон трон імператорський побачив Та остаточно імперію присвятити для людей він вирішив! Одразу золото рікою полилося, Відбудували місто ми нове, А замість ворожої фортеці на пагорбі замок Касандер виріс, Одразу дві церемонії в ньому пройшли- Ейталіона в імператори перед обличчям богів присвятили, А потім ми пишне весілля святкували, Раділи та майбутнє нашої держави разом планували! І ось я вже вагітна була, А Ейталіон в новий похід на схід збирався, Щоб остаточно розбити підступних камарантів! Переміг мій чоловік і повернувся до своєї люблячої дружини! Через роки в нас син з'явився, Адріаном його назвали на честь вождя, Що Ейталіону курс дав в житті! Жили ми довго та щасливо, Аж поки не розпочалася хвиля загадкових смертей на сході, Темні сили атакували наших вірних васалів, Захопили їхні землі Та Бастіон Мороку збудували на тих землях. Там нова королева з'явилася, Себе володаркою світу проголосила, Ім'я їй Маб, Темна Величність, Їй тіні, мерці та лихі люди радо служать! Не злякалась Маб могутності імперії Аквілон, Наважилась їй виклик кинути, Присяглась знищити нас всіх, Адже не можуть люди правити по її словам, Це до хаосу й нових чвар призводить, А Маб мріяла нас усіх рабами зробити! Довго із її військами Ейталіон на східних рубежах імперії воював, А далі переміг, увірвався в серце темних володінь Та фортецю зла враз обложив! Ейталіон сміливо кликав на бій ту Маб, Але не виходила вона до нього, Все слуг своїх надсилала, Військо виснажувала та на щось чекала! Не знав мій чоловік, що це великий обман був, Що Маб його увагу відволікала, А сама зганьбити імператора хотіла- Знищити його столицю, Осквернити саме серце імперії, А ще вбити мене, його дружину, та малолітнього сина Ейталіона! Ось хмари темні над Лонґфордом зібрались, Темні сили під стінами скупчились, На приступ вони помчали, Нам слова ненависті кричали, Поки різню вчиняли! Вийшла я на стіни міста Та особисто оборону очолила, Бо у відсутність імператора його дружина приймає всі обов'язки! Воювала я серед простих вояків, Але смертельно зблідла, Коли тую Маб уздріла! На мене, немов з минулого, ненависне обличчя дивилося! То ж Макбет була, Вона померла, але стояла знов жива Та й надто могутня, Вона повернулася, щоб чоловіку за зраду помститися, Щоб остаточно мене зганьбити, На моїх кістках злостиво станцювати! Задля цього вона тіло й душу темним силам радо продала! Зійшлася в битві з нею я, Але сильнішою вона була, Тому змушена я відступати, За стінами Касандера свого сина переховувати! Але Маб зруйнувала Лонґфорд, Стількох людей занапастила, По мою душу аж до замку підійшла! Впала оборона замку, Увійшла Маб всередину- І ось імперський трон вже її, Вона тріумфує, Але й лютує, Бо слуги її весь замок обшукали, А нас так і не відшукали, Бо раніше катакомбами ми тікали, В Тінистих Горах ми переховувалися, На порятунок від Ейталіона сподівалися! А мій чоловік знищив Бастіон Мороку, Дізнався врешті, що дурили його, Лиха звістка про занепад столиці його застала, Кинувся вихором він на порятунок! Нова битва під Лонґфордом запалала, І спинилася лише тоді, коли Ейталіон на двобій Маб викликав! Впізнав і він колишню кохану, Але тепер відчував до неї тільки гнів та відразу, Адже на мрію його вона посягнула, Власній родині імператора погрожувати наважилася! Тепер тільки бій смертельний міг справедливість відновити! Бився героїчно Ейталіон, Всіма силами він Маб утримував, А я вже йшла на порятунок із залишками наших сил! Разом ми затисли ворогів І розбили їхню армію, Але Маб одна сильнішою була за всі світові армії! Вона смертельно поранила Ейталіона І знущалася над ним, Казала: "Ось ти, великий імператор Аквілону, Лежиш у ніг моїх, Не заслуговуєш ні слави, ні почестей своїх, Бо ти- хробак жалюгідний, Смертний нікчемний, А Морок завжди забирає те, Що їй належить по праву!, Так помри із знанням того, Що я буду катувати твою дружину й сина, Їхніми криками насолоджуватися, Але смерть їм не дарувати!" І занесла вона Свого меча над Ейталіоном, А він засміявся їй в обличчя так, Як тільки імператор міг, Та й відповідає через силу: "Ти думала, що двічі обіграла мене, Але я спритнішим опинився, Не я тебе повинен перемогти, А народ імперії! Це він тебе знищить, Пам'ять про тебе зруйнує, Твоє власне ім'я прокляне, Із тканини самого часу навіки знищить!" І в цю саму мить виступили чаклуни Ейталіона, Вони читали стародавнє заклинання, Що від немерів* нам у спадщину залишилось. Скричала гнівно Маб, Але не встигла нічого зробити, Як її темний вихор магії на шматки розірвав Та із реальності остаточно стер! Народ радів перемозі, Воїни кричали про звитягу в битві, Проте швидко всі затихли, Коли побачили помираючого імператора! До чоловіка кинулася я, Обіймала, цілувала, Гіркі сльози над ним проливала, А він торкнувся моєї руки та прошепотів одне лиш: "Все життя своє Я кохав лиш тебе одну по-справжньому, Моя тендітна квітка тюльпану... Шкода, що нам не судилося прожити разом довше, Зустріти старість, Побачити зміцнення нашої держави, Наших дітей та онуків, Що героїчні вчинки не раз іще здійснять! Я помру, А ти лиш одне мені обіцяй, Теодора, Що нашій мрії про імперію людей на дасиш загинути!" І я присягалася йому, Я обіцяла дотримуватися слова, Сльози очі пеленою застилали, Білого світу за ними не здатна бачити! Пройшов похорон Ейталіона, Поруч із його труною я йшла, Невтішна вдова у чорному одязі Та із прозорою вуаллю на обличчі, Щоб сліди від сліз приховати. Він пішов, знову залишив мене одну, Ось так живемо ми, жінки- Кохаємо, народжуємо, чекаємо, ревнуємо, сумуємо, Поки чоловіки воюють та вмирають! Вони- сила та сміливість, А ми- їхня мудрість та опора у житті! За моїм наказом Ейталіона канонізували, як Святого Лицаря, Захисника нещасних та нужденних! Йому почали молитися люди по всій імперії, А найбільше я, Бо в тих молитвах немов чула голос чоловіка та заспокоювалася! За законом спадкоємцем трону був Адріан, мій син, Але йому ледве десять років виповнилося, Тому я скористалася правом регента Та взяла всю владу у свої руки! Пройшла урочиста церемонія, Одягли мені на голову тяжку корону, Плечі порфірою* покрили, То знак великої влади у Аквілоні! Підводжусь я, Поглядом по залі все ковзаю, А довкола незнайомі все обличчя І на більшості із них нерозуміння, розгубленість та злість, Бо кращі в битвах загинули, А хитріші- інтриги все плели, Мріяли усунути мене і сина від влади. Я влади не прагнула ніколи, Але заради мрії чоловіка та благополуччя сина На все готова зараз! Я стану Мечем Імперії, Негідних покараю, Вартих уваги возвеличу, Богів у свідки чесності своєї я прикличу! Примітки: 1. Земля- для людей, смерть-для нелюдей!- лозунг під яким Ейталіон Вліндрел виганяв камарантів та об'єднував всі звільнені землі під владою однієї людської імперії Аквілон. 2. Немери(зниклі у часі)- так люди сучасної епохи почали називати цивілізацію чорних мармурових руїн, тобто ефілнуарців(ельфів) 3. Порфіра- пурпурна мантія, вищий символ імператорської влади, запроваджений при Ейталіоні Вліндрелі. Теодора, в свою чергу, стала першою імператрицею Аквілону, що на початку державотворення було нечуваною новиною. Хоч недійці і відрізнялися рівноправ'ям у суспільстві, але прихід до влади Теодори шляхом регентства збудив спочатку недовіру до жінки на троні та заздрість.

Я хотіла бути з тобою...

просто веселка

Розкажи про свій біль, Згадай хто в тобі живе! Серед всіх цих божевіль, Обери будь ласка мене! Заспівай мені колискову, Нехай сльози зіграють її... Я задихаюсь від емоцій знову, Весь кисень віддала тобі! Подаруй мені тепло, А якщо можна, покажи почуття! Я б випила з тобою вино, Та через холод знову сиджу одна... . . . . . . . . . . В автора все добре, просто знову читаю фанфіки...

Нездоланний

Антон Шаталов

Час простий і нездоланний, Голод, холод, серця щем. Знову зачиняю ґрати: "Назавжди", — кричу тепер. Що за явище негоди Буревій та дощосніг — Заміта у лід пороги, В снах прокурених моїх. Аж опісля зостається — Пріле листя і трава. Чую ніжний трепет серця, Й натепер ти не моя. Час простий і нездоланний, Голод, холод, серця щем. Знову зачиняю ґрати: "Назавжди?" — Шепчу тепер.

...

просто веселка

А я люблю тривіальність, Від неї легко в голові... Дурманить душу складність, Якої так багато на Землі! А я бачу красу в простолюді, З яким не треба маски! Нехай простота всюди буде, Адже з нею так мало поразки...

Стікає інеєм сльоза

Олександр Карий

Замети снігу сліплять очі. Зима. Стікає інеєм сльоза: В пітьмі холодної цієї ночі Все не стиха в душі гроза. Минаєш повз, ховаєш погляд, Дві зіроньки твої згасають. Миттєво змінюєш світогляд... Мої слова сенсу не мають. Огненні стріли владної любові Позбулись трону твого серця. Крижа́ний холод тече в кро́ві. Його не переборю у цім герці. Сльоза замерзла, ледь зійшовши, Не встигла й світу подивитись. Тебе утратив, на мить відійшовши, Й не поверну, хоч як буду молитись. Не поверну... Себе згублю шукаючи. Псалом цей добіга кінця. Твій образ збережу, тебе кохаючи. Сумна і непривітна правда ця.

Попий води і заспокойся...

Ів Киюк

Попий води і заспокойся, Не видавай зайвих емоцій. Ти забагато злишся. Ні, це вже підозрілий спокій. Ти так наодинці й залишишся, Пожервуй трохи цей свій простір. Попий води і заспокойся, Не починай з нічого спір. Поводься так, як інші хочуть, А не згідно до своїх потреб. Які там в тебе потреби бути можуть, Не вигадуй, усе пройде. Скромніше! Стриманіша будь, Ця вся стервозність — не твоє. Поводься так як інші хочуть, Невже так важко все робити добре? Попий води і заспокойся, Ти останнім часом дивна. Відрізала, чогось, довге волосся, І, взагалі, якась ти депресивна. Будь веселіша, скільки всього довкола, Ну чого ти завжди така пасивна? Попий води і заспокойся, Ти така не єдина.

Кохай.

Ів Киюк

Кохай, Навіть, марно мене кохай. Поки є надприродна потреба, Поки це не така вже й проблема. Кохай, Так безмежно мене покохай. Хай ми ввечері розділимо чай, І хай ми ввечері зупинимо час. Кохай, І коли сил вже немає, кохай. Все перетерпи і десь та змовчи. Ти лиш люби, а не кричи. Кохай, Навіть, марно, все рівно, кохай. І коли стежка не веде нікуди, Хоча б для того, аби поряд побути. Кохай...

пролог.

ромашка лікарська

Я часто сумую за теплим кульбабовим літом. За полем ромашок, що біля розбитої вежі. За присмаком сонця, що тихо заходить зліва. І за коханням, на перший погляд, безмежним. За дощем крижаним, що змивав всі плітки і образи. За нічними розмовами, що тоді здавались важливими. За короткими і незначними значними фразами. За тими моментами, в яких ми були щасливими.

Мороз

Ів Киюк

Мороз, що пробирає до кісток, Він не дає ступити навіть крок. Немає сил іти більше назустріч, Любов, часом така пуста річ. Коли слова, це не те, що в серці, Коли думки не мають честі. Усе між нами, то пусте, Усе воно колись мине. І холод пробирає до кісток, В нас почуттів нема ступити крок. На стежці цій, що вкрив сніжок, Любові подарують парну кількість квіточок...

Синьйоре...

Ів Киюк

Я летіла на крилах кохання, Аби Вас зустріти. Я мчала так без вагання, Аби Вас тільки любити. Ви так гарно мені говорили, Синьйоре, Ви так гарно... Але, що ж Ви зі мною зробили? Синьйоре, все марно. Я летіла на крилах кохання, Які Ви мені обломили, Спалили, відірвали і викинули. Синьйоре, Ви мене вбили... Ви ніколи мене не любили.

Обійми з нею

Айвен Ернандерст

Розчинитися б у твоїх обіймах Наче цукор у каві Наче сіль в смачній страві З головою поринути Як майстер, що розуміється в справі Як повітря, що проникає в легені Як пагони листя молоді і зелені Я так прагну любові А ще більще обіймів із нею

Поки в полі грім

Анна Топтун

Поки в полі грім. Боже будь із ним, Поки серце б'ється, хай він не здається Хай співає він. Хай співає гімн. Встане Україна і йóму посміхнеться. Поки в полі він там, де сніг і буревій. Там, де чує бій просто звідусіль. Там, де немає він тих спокійних снів І навкруги лунає побратимів біль Боже я прошу просто будь із ним Там, де він в бою захищає дім. Просто будь із ним поки в полі бій, Щоб почути зміг переможний дзвін. Боже будь із ним, щоб побачив він, Як йдуть вороги з нашої землі. Вклониться йому ненька Україна. Розцвіте на світі наша Батьківщина.

Скажи мені...

Atoshotake

Скажи мені, що важливіше: Ми чи наші життя? Скажи мені, хто любить більше: Ти чи закоханий я? Скажи мені, де шукати Мрію одну на двох? Скажи все, що маю знати, Скажи все за нас обох. Скажи мені, що не забудеш, Пам'ятатимеш все життя, Скажи мені, що ти любиш, І любитимеш до кінця. Скажи мені, що пригадаєш І згадаєш іще не раз Миті щастя і радості наші, У сумний чи нелегкий час. Скажи мені, що важливіше: Що важливе завжди для нас? Скажи мені, що найбільше Дарує любов для нас?

Signore...

Ів Киюк

Ho volato sulle ali dell'amore, Per incontrarti. Corsi così senza esitazione, Solo per amarti. Mi hai parlato così bene, Signore, mi hai parlato così bene... Ma cosa mi hai fatto? Signore, è tutto vano. Ho volato sulle ali dell'amore, Che tu hai spezzato, Bruciato, strappato e gettato via. Signore, mi hai ucciso... Non mi hai mai amato.

Все буде добре

Atoshotake

Іноді тобі здається, що все проти тебе. З самого ранку все проти тебе. І руки поволі опускаються, Ти втомився, адже так важко Продовжувати це все. Але глянь навколо і ти побачиш світ. Ти побачиш яскравий світ. Ти знову згадаєш, що все змінюється, Життя не стоїть на місці. Все рухається вперед. І ти вдячний Вищим силам за новий день, Ти піднімаєш голову і дивишся вперед, Адже там є щось нове і прекрасне, Там 100% є щось нове і прекрасне. Треба лише усміхнутися, розправити плечі І зробити черговий крок. І ти рухаєшся вперед, Ти знову йдеш вперед, Все рухається вперед. І все буде добре. Все обов’язково буде добре.

hello,winter!

Полина

Мороз.Уже похолодало, И снова движется она: Та самая,что долго ждали, Пушисто-белоснежная зима! А все моменты "золотые" Я сохраню и спрячу в сердце под замок. Ты спросишь:где мои печали? А я отвечу,что уходят далеко.

Підвечірок

Atoshotake

Вафля хрустить, Сьорбає чай. Вафля хрустить, Сьорбає чай. Вафля хрустить, Сьорбає чай. Сьорбає чай. Сьорбає чай. Сьорбає чай. Сьорбає чай. Підвечірок...