Новинки

Я знов мовчу...

Всі речення, цитати, афоризми Та всі слова, що знала я колись Зникають. Разом з ними і сміливість. Я знов мовчу, коли душа кричить. Ця мить жорстоко мучить мою гордість, Де мудрість, що шукала я її? А я мовчу, не вимовлю ні слова, Хоч вірші вже панують в голові. Чому вуста мої так оніміли? Я б розказала все, що я люблю. Про захід сонця, райдугу та... ніжність, Яку в собі назавжди збережу. А я мовчу, немов мовчить і серце Хоча воно вже склало сотні рим. Я чую стук, воно так швидко б'ється, Ті очі сяють каро-золотим.

Я кохаю, поки...

Вікторія Тодавчич

Я б тебе давно уже забула, Вигляд твій, та тихий голос твій, Якби я любов твою відчула, Я кохаю, поки ти не мій.

Любов не потребує віршів

Вікторія Тодавчич

Моя любов не потребує віршів, Банальних чи занадто пишних рим. Бо закохавшись вже я розумію, Що тиша для кохання – еліксир. Що кожен погляд більше сили має, Немов уголос сказані слова. І відчуттів весь спектр – не описати, Його обійми – апогей тепла. І кожен дотик, посмішка, вітання Це все розкаже більше ніж слова. Не потребує пишних рим кохання, А потребує тільки лиш тепла.

Пісня до коханої

ᴀʟʟᴀɴ ʙʟᴀᴢᴇ

Тихий стук тонких підборів, "Привіт" під ніс собі бурмочу, Як побачу твої милі очі, Сотні красивих узорів У моїх очах, у моїх очах... Кохання оспіваю я у двох словах. Серце б'ється швидко у такт, Ми з тобою море й небо, Відпусти з своїх лещат...

Якщо хочеш...

Вікторія Тодавчич

Якщо хочеш про мене щось знати, Я звичайно тобі розкажу. Щоб у тебе був час і обрав ти З-поміж всіх рідну долю свою. Я не буду щось з себе вдавати, Дуже добру чи навіть святу. Бо я знаю свій власний характер Свої погляди, звички, табу. Не для мене пусте лицемірство, Та брехня остогидла мені. Я відразу скажу в що я вірю, Що люблю, що тримаю в душі. Без проблем відповім на образи, І тому, знай ти тільки одне – Я даю тобі мить щоб обрати : Моє серце чи інше, чуже?

...

Роузі Рей

Століття минають із часом. А рани зникають назавжди. Полонені йдуть із зав'язаними руками. А я уся в крові від гострого лезаножа. Тріск,з мене кров жилами тече. І я піднімаюсь все вище до пекла. Там місце моє,сила моя. Тепер я навіти слуга твоя. Гаряча кров,я відчуваю її. Ти так і не зміг ніколи сказати щось мені. Я жила,в солодкій брехні, Але так і не сказала ніколи "Ні" Просто не змогла сказати що мені боляче. Не стала,заважати тобі, Хоча хотіла жити досі ще. А з рідних був лише ти. Я тепер нещасна,все життя. Верни мене із забуття. Я прошу,молю тебе, Хай буде барвами життя.. Я не хочу жити у сірих тонах. Стіна замкнути,чотири кута.. Я хочу зникати. Дозволь зробити останнє бажання. Бо більше я не побачу нікого..

Die neue Erde/Нова Земля

Максиміліан Степовий

Наш дім потонув, А кожен знайомий в хвилях бурхливих загинув, Наші боги звеліли за море нам плисти, На волю океанів себе добровільно віддати, Кращої долі десь там за обрієм шукати! Крижані води вздовж бортів сновигали, Палубу нещадно все лизали, Солоні білі бризки по собі лишали, А ми без цілі все в далечінь пливли, Чи знайдемо нову землю там, того не знали .... Повільно й надію останню втрачали, А кращих мужів й жінок сміливих від шторму руйнівного На дні океанському позаду ми лишили, Так ніколи вони нового світанку й не побачили, До Файнока полинули, Щоб вічним сном спочити врешті вони змогли! І лиш ми єдині продовжували плисти, Нових берегів шукати, На порятунок й захист божий сподіватись! Втрата батьківщини Завжди вогнем кривавим Наші душі обпікала, Тугу у серці кожного будила, Але після всього пережитого Страждати марно було несила! Те полум'я скорботи Ми здатні у вогонь сміливості перекувати, Сильні наші серця знову до бою загартувати, Новий світанок грудьми зустрічати, А всі незгоди легко разом ми здатні подолати! Лиш Файнок мудрий долю будь-кого із нас здатен знати, Але про теє він ніколи не буде смертним казати, Бо недієць не хоче майбутнє знати, Бо ті знання небезпечні та пагубні, Адже ти відвернути долю забажаєш І сам себе повільно вб'єш, Або ж все життя будеш від долі ти тікати, Поки про це не пожалкуєш... Ні, краще досвід із минулого черпати, Теперішній день гідно проживати, Праведні вчинки творити, По собі хорошу пам'ять у віках лишати! Шукати землю святую ми вічно готові, До останнього недійця це робити будемо, Аж поки її не віднайдемо Або не помремо! Nīwe Akva Landeth! Die neue Erde! Sanctum Deus, Brevis nobis vita data est, at memoria bene redditae vitae sempterna! Nīwe Akva Landeth! Ці забуті береги батьківщини пращурів, Де знову ми відродимо колишню славу імператорів Та відбудуємо величний Аквілон! До берега пристали Три тисячі воїнів та десять кораблів, Грімом ми пройшлися по цим лісам, Хвилею линули по лазурним рікам, Орлами дерлися по Межигір'ю... Там демони нас зустрічали, Кров людську вони нещадно проливали, Наших жінок та дітей терзали, Але повстав серед нас Вліндрел Ейталіон, Обдарували його боги благословенною зброєю, І в якості Лицаря Святого Він вбив Вовка Білого, Прийняв кров в жили його, Та з'єднав довкола себе всіх людей! Імперія- для людей, Ганьба та смерть- для нелюдей, Таке ось гасло до небес полинуло, В людських головах полум'я розпалювало, Вело нас до нових земель та битв! Морок під Святим Мечем розсіється, Ясне сонце з блакитних небес до нас посміхнеться, Довкола нас- лихих сил ціла орда- Дарнзайр із Заходу наступають, А Північ й Схід камаранти посідають, Але такі іспити ніщо для правдивого недійця! Від зниклих берегів Недайну До далеких тропічних лісів Східного Аквілону, Ось такий шлях ми пройшли І всіх на своєму шляху ворогів безжально ми порубали, Нікого в живих не полишили! Під проводом Святого Лицаря ми всіх за далекі моря загнали, Цю прекрасну землю для людства звільнили! Але перед тим Грандіозну битву ми мали, Коли Тійават-Бурґ обложили, Марука Хайнзі, імператора камарантів, На бій викликали! Але до нас гінців він звелів послати, Із собою наказав їм білий прапор нести, Бажав переговори ворожий правитель отримати! Але крикнув Ейталіон: "То- нелюди прокляті, То супостати зміїні, кляті, Немає їм довіри, Тому, до бою ставайте, лицарі хоробрі, Підіймайте вище свої горді бойові хоругви! З нами правда, З нами боги, З нами праведна віра святая!" І відрубав Ейталіон Голівоньку у гінця, що прапор білий ніс, Впало тіло, Поникла мирна хоругва, Знову закипіла битва, Знову мечі славетні й магія всюди заблищали, Нас до перемоги вони наближали! Спротив чинили камаранти, Але проти нас вони, як проти собак жалюгідні коти! Під тим містом важкі бої тривали, Там Святий Лицар та Марук Хайнзі двобій не припиняли, Але всьому кінець надходить, От і голова камарантського імператора до землі летить, А з тіла кров струменить! Жахнулись воріженьки, До східних лісів вони тікали, Але ми їх вперто переслідували, Аж поки більшість змієлюдів не занапастили, А інших- за море прогнали! Чорніють руїни Тійават-Бурґу, Догори чорні пасма диму линуть, А над донжоном вже хоругва блакитна велично майорить, А на ній сніжинки та білий вовк грізно гарчить! Мине лиш декілька років - І тут розквітне серце людської цивілізації, То місто Лонґфорд столичне тут постане, Для всіх воно маяком стане, Світло знань та релігії святої на ці землі принесе, Могутню імперію людей від лиха збереже! А над містом цим замок Касандер Велично нависає, Із нього перший імператор свої землі оглядає, Сильною рукою він всіма владарює! І знову темні сили на ці стіни наступали, То Маб, Королева Мороку, їх із собою привела, Ейталіона вона вбити хотіла, Всіх його нащадків із світу звести Та перлину цивілізації собі у власність відібрати, За рівновагою лихі цілі приховати! У тім замку Айзольду обложили, Дружину Ейталіона із сином за мурами ховатися змусили, Але вчасно наш герой ворогів зустрів, Він на підмогу дружині й державі поспішав, Знов Святий Лицар цей світ від зла рятував! За свій прекрасний край Ейталіон полинув у Рай, Вся імперія сльозами вмилася, За нашим славетним героєм побивалася, А найбільше- Айзольда та син Ейталіона ридали ... Ми перемогли, Але ціною життя кращого з найкращих! За ці діяння Ейталіона Святим зробили, А ми відтепер усі перед богами Та імператорами У вірності людській державі присягаємо! Нас всі у світі тепер знають, Як недійців- воїнів хоробрих, Дипломатів чесних, Ремісників вмілих, Купців хитрих, Із нами світло знань та цивілізація на всі сусідні землі прийшли! Наші легіони у сяючих обладунках Пильнують на всіх дорожніх заставах, Жоден ворог не прослизне повз них, А воїни наші несуть свою почесну службу! Як тільки вороги з'являються на обрії, Наші боги звелять нам підіймати до битви всю зброю! Імператриця Ґроста Про нове лихо нас попереджала, Що з'являться розлючені варвари з-за моря, Із далекої землі вогню, Із собою вони нове зло та смерть принесуть, Спокій від наших осель відберуть! На довгі роки це королівство вулканічне Для нас ворожим стане, Кров темних злодіїв ми знову проллємо, Але за віру та імперію стояти непохитно будемо! Їхня непривітна земля не довго вільною лишиться, Не довго вони свавілля будуть чинити, Із часом ми здатні і Моран-Тан підкорити, Їм у серця цивілізацію та мир принести, Краще життя для варварів показати, У власній правоті переконати, Адже не можуть без нас вони існувати, Адже самі вони здатні лиш вбивати, калічити, Грабувати й катувати, А не знають ні кохання, ні щастя, Ні мирного життя! Скоро, дуже скоро Моран-Тан стане частиною імперії Аквілон, І ми змінимо тих темних людей на краще! Всі брати та сестри наші, Плечем до плеча ставайте, Ворогів гідно зустрічайте, Віру в нашу справу не втрачайте! А після перемоги нову золоту епоху будувати зачинайте, Знання та культуру розвивайте Та інших теж научайте, Своє пам'ятайте, Та про батьківщину рідну не забувайте! І ось смерть темна Ґросту від нас забрала, Темну добу імперія пережила, Але за Марцієм, сином її, ми радо пішли, Ворога геть відкинули Та на кораблях шість днів та ночей пливли, Та контрнаступ на Моран-Тан почали! Нехай Файнок та боги бережуть нас на темних землях єретиків підступних! Шість місяців тривала та кампанія, І знову Аквілон переміг, Але дорогою ціною- Вороги нас труїли, Вночі нас тихо вирізали, Міста перед нами спалювали, Кораблі магією топили, А потім вулкан прокинуся, Заревів, скипівся... І спалив ту землю вщент, А імператор Марцій із рідкими силами додому повернувся, Ми всі тоді святкували, Але в серцях страждали, А найбільше наш володар, На сухоти хворував, Він під час кампанії цю хворобу у ворожому краї підхопив, Трохи щось там пожив, І так же тихо до матері пішов, Нашу державу на власного малого сина та дружину полишив! Примітки: Новий Край Рік, Нова Земля, Святий Боже, Нам дано коротке життя, але пам'ять про добре прожите життя вічна! Тійават-Бурґ- згідно літописам це столиця Камарантської імперії, нині це місто Лонґфорд, столиця імперії Аквілон Поема охоплює одразу багато періодів із життя недійців. У ній завуальовано згадується велика трагедія народу недійців, що спонукала їх шукати нову землю, постійні війни з демонами та вирішальна зустріч із камарантами, що були північніми сусідами нових людських королівств того часу. В легенді згадуються Ейталіон Вліндрел, Ґроста Фростхарт, Марцій Вліндрел та сатріанські набіги і контрнаступ імперії на те вулканічне королівство, під час якого недійці помилково повірили у остаточне знищення ворога. Легенда обривається на смерті Марція і стародавній літописець не наводить подальших подій, але відчувається його зневага до імператора Марція, який приписав собі за життя величну перемогу над сатріанцями, хоча сам теж зазнав значних втрат. Вочевидь, літописець знав про це, але цензура заборонила йому відкрито писати про особу імператора у негативному сенсі.

Це любов?

Вікторія Тодавчич

Ти прийшов в моє серце в осінню пору, Я той день не забуду ніколи, Бо у віршах я часто писала " люблю", А тоді... Я відчула це "слово". Тиха посмішка, постать велична твоя В моїх снах кожен день проживає. Та якби тільки в них, ти живеш і в думках – Ти не йдеш, хоча я відганяю. Це любов? Так, любов. Та наївна, жива Що лиш раз на століття буває. Це любов. Бо кричати так хоче душа, Що кохаю! Страшенно кохаю!

Себе я знайду

Яна Янко

Я живу таким життям, коли я не є собою, У житті стається все, але я не відчуваю болю. Життя моє стало самотнім, так як у мене немає волі, Живу сумним життям, та не вірю в долю. На життєвому шляху, я сама з собою, Я живу таким життям, що можу померти за нього. Чому ж таке моє життя? Серце болем ламаю - плачу сьогодні, але завтра встану. Не знаю чи живу, можливо я лечу? Там, серед зірок свою долю знайду. Можливо, відчую щастя в душі, Та віднайду своє "Я", у цьому складному житті.

131

Ватра

Максиміліан Степовий

Вітеліус: Коли я побачив знов тебе, Ти знаходилась в бігах, Зацькована своїми та чужими, Тікала подалі від небезпеки та зради болю... Я не мав іншого вибору тоді, Я присягався слідувати тінню за тобою, Тому що твоя краса Вже давно моїм стражданням постала! Айсіналія: Всюди, куди оком не кинь, Все руйнівний палає війни вогонь, Кров у жилах скипиться, Бойовий крик у грудях народиться, Меч у ворога встромиться... Одні- за своє благополуччя стоять, Вони бога перехресть про порятунок молять, А другі- за майбутнє правнуків своїх життя Файросу віддають, Голівоньки біловолосі тут схиляють, Але ворогів про милосердя не прохають, А силу дати Файроса заклинають! Дві віри різні тут в бою зійшлися, А ми з тобою таємно покохалися, Перші із різних світів ... Ти з теплого півдня в легіон прийшов служити, А я- вештіца, яку вчили лиш вбивати Та вас таких ненавидіти... В недійцях варто лиш ворогів нам бачити, Що ви загарбники та узурпатори знати, На жертовних вогнищах вас всіх палити, Але як так могло статися? Не могла повірити, У те, що ми кохаємося, Що зброю в сторону відкинули, Ворожнечу врешті забули.... Те, що ти недієць- то прокляття на моїх землях, А те, що я із білим волоссям- це клеймо моє на людях.... Я- сатріанка, а це мій біль вічний у грудях. Чому вбивати я повинна, Нащо воювати мені, Коли я хочу світ побачити, Народи інші зрозуміти, Вчитися та вчити, Щось нове для себе відкривати! Одного дня ти прийшов на кораблях до моїх берегів вогняних, І я здалася на милість розвідників чесних, Дала себе у кайдани закувати, У трюмі тихо замкнути. Саме там без слів між нами почуття запалали, А тепер, по часі, вірно по моїй стороні ти стоїш, На одному кораблі в рішучу битву готові полинути, Врешті мир для наших народів принести, Ці війни безкінечні припинити! Я благаю всіх богів, Щоб ще звели наші шляхи докупи, Коли шторми, що насуваються, Приносили у наше життя могутні буруни нещастя ... Але в цьому божевільному світі, Де єдиним законом є лиш золото й кров, Вбивці посідають Трон Аждаха, А дні славетних сатріанських жінок давно пройшли: Згасла слава Зулейми Бича Імперії, Голівоньку свою вона склала, В ілахії епічній заувьек(назавжди) себе увічнила... А де ж мудра Амайлія, Тендітна, немов лілія, Та хитра, як змія? Вона мир вже укладала, Радо вам війська на допомогу надсилала, Сама в бою сміливо стояла, Мораніану зустрічала, Там в бою до Ахірету її душа полетіла... Можливо, вся надія на сестру її, Хто сумнівається у майстерності Ейлонії? Хоч і воювала вона із імперією, Стояла під Червоної Троянди фортецею, Але пробачила старі гріхи, Продовжила справу сестри своєї, Примирила народи наші на довший час, Але вино, що учениця принесла, Воз'єднало Ейлонію з Амайлією навік ... Моя наставниця Хельвіна, Вона розбещена й підступна, Жінка лиха та небезпечна, Заради влади вона вбивала та труїла, По кістках на Трон Аждаха підвелася, Але більшого їй забажалося- Імператрицею цілого світу стати хотілося, Для цього лиш варто було Аквілон їй розчавити, Ваш опір зламати, Навіки в нашу віру всіх обернути, Рабами бути змусити, Про дні слави ваших імператорів забути ... Ми несли з собою вогонь війни до вас І в цьому вогні горіли всі- І вороги наші, що рідний край свій боронили, І мої сестри та брати, які загарбниками стали... Перед вогнем ми всі рівні, Немає різниці чи ти недієць, Чи маленький аґрестієць Або темний сатріанець- Смерть для всіх однакова! Недійці в Царство Мертвих линуть до Морени, А аґрестійці до небес летять за Аґнією Вітроносною, В той час, як ми до Дженету входимо, Де Файроса привітаємо, Де славетний бій відсвяткуємо! Те місце по різному ми кличемо, Але погляньте ж- Воно однакове для всіх, Бо раєм називається загальним, Проте кожен народ по своєму його сприймає, По іншому й називає.... У цьому світі підступному, Настільки страхом переповненому, Що аж всі народи тремтять й ховаються, Настав час прапору свободи Із дракона символом підвестися, Нові зміни із собою принести! Ти хотів відчути силу мого полум'я? Але тепер залишився осліпленим його могутнім сяйвом! Із світанком нового дня Прокинеться й надія на краще буття, А минуле втратить свою силу Та лиш в наших спогадах його страхи лишаться! В цих найясніших ночах Я оволоділа полум'ям особливим, Не простим, А вогнем кохання, що тобі єдиному довірила! Ці почуття до тебе настільки палкі, Що важко їх надалі в собі утримувати... Ніхто більше не буде гнаний темними тінями, В моїй ватрі червоній все зло мусить навіки згоріти! Вітеліус: Твоєї руки я радо попрохав, Нічого більшого для щастя я й не бажав! І я своїм мечем на вірність моїй Королеві сніжно-білій Щиро присягнув! Я лиш наше щастя й мрію захистити прагнув! Але проти нас знову виступала нова загроза- Лише поглянь - То могутні орди Верховного Архімагістра, Це його армія вештіц та терашмедів йде, Скоро вирішальна битва тут буде, Нехай боги захистять тих, Хто правий тут, Хоч на війнах правих не буває, Коли довкола кровопролиття незакінчене все вирує, А людина звіром постає, Все шаленіє та лютує, Жодних правил вже не існує, Над нами закон меча та магії на полю битви давно панує! Айсіналія: Наше кохання так легко не помре, Пройди зі мною разом крізь ватру й попіл, Впусти до серця ашхан, Бо він величний та стародавній, Він силі та терпінню нас весь час навчав, Поблажок не давав! Лиш гідні воїни йшли до ашхану І поверталися могутнішими, Робилися непереможними! Шторми довкола Моран-Тану змусять океан скипіти, Від річок лави до неба пара не припиняє летіти! Достатньо лише однієї іскри, Одного слова лідера І цей вогонь спалахне, Сатріанці знов до бою повстануть, Вони правду про Хельвіну пізнають, Її вбити забажають, Бо гріхи й страждання на голову народу вона принесла Заради бажаної корони імператора сатріанців на смерть прирекла... Моран-Тан згорить у вогні революції, Щоб відродитися в новій цивілізації! Вітеліус: Там, де колись полум'я вирувало, Тепер лиш вугілля лишилося... Попеляста буря несе сіренькі часточки До склепіння високого червоного неба, А іскорки дрібнесенькі Спадають з небес жахливих, Немов весняний дощик, І подібно до срібних зірок величних, Ось так й вони на склепінні все блищать! Те, що вогонь забрав, Із ватри оновленим повернеться, У цьому я сенс вашого Корі'Тану розуміти починаю, Бо Бог Вогню такі слова колись казав, Жорстоким матріархат його зробив, А на ділі він вчив мислити філософськи Та дивитись крізь ілюзії численні! Ми з тобою проспіваємо прощання, Бо вже близько новий світанок, А я не пережив цієї битви, Я загинув від рук Хельвіни, Не зміг навіть й попрощатись, За руку з тобою потриматись, Ніжно й палко поцілуватись, Рукою сніжно-біле волосся коханої гладити, Від себе тебе не відпускати... Згасаю я, як та іскра, Разом зі мною й любов наша загине, Бо не судилося разом нам бути І доля інакше за нас двох вирішила ... Але я буду вірити, що ти все на мене чекала, І що ми точно ще зустрінемось в кінці, Щоб говорити та радіти вічність! Всі заходи сонця та мирні береги морські Лиш для мене та для тебе, мила! І я знаю, що цього яскравого світанку Над Саярдіт-Канґерімом нові прапори Із символом дракону замайорять, А на Троні Аждаха нового Верховного Архімагістра народ буде вітати, Тобі легендарну корону на чоло біленьке покладуть І ясним поглядом сірих очей Поглянеш в далечінь, Мене ти тихо пригадаєш, Одна срібна сльоза з ока потекла, Себе через вірність мені на самотність вічну прирекла, Нові реформи в королівстві розпочала, Наші мрії про мир та щастя в життя ти втілювала! Час плине, А для людей мало що змінюється... У імперії ти завжди сатріанською чужинкою лишишся, А у власному королівстві під гнітом клейма Вигнанки із Ковену ти зігнешся, Так нащо та наша боротьба була? Нащо власне кохання ми занапастили? Чому заради людей невдячних всім жертвували? Ти мовчиш, Бо завжди думаєш за інших, Забуваючи про себе ... О, гідна та прекрасна Айсіналія, Ти- героїня свого часу, Ти власні подвиги здійснила: Закінчила марні війни, Краще майбутнє для народа показала, Допомагала заколоти в імперії спиняти, Із Мороком битви сміливо витримувала, Крижаний гострий розум зберігала, Тягар Морантанійського Ковенанту на собі тягнула, Кращі роки на звільнення з-під гніту витрачала, Ти миру для всіх до останнього бажала! Власним життям задля народу ризикувала, Розбурханий вулкан магією утримувала, Щоб народ твій врятувався, Поки ти разом із королівством, якому вірно при житті служила, Не пішла на дно... Життя розбилося на уламки, Від островів не лишилося і згадки, А твій народ- знов вигнанці у чужому краю, Без рідної домівки та світового визнання... Проте, кожен в світі знає твоє ім'я, Ти гідно правила, З честю із життя пішла, І знов мене у раю нашому шукала, Побачивши, врешті ти зраділа! Я тут, кохана, А ти знову молода та енергійна, Наш рай призначений для нас обох, А владу ти облишила на гідних людей, Бо кожній епосі- свій герой потрібен! ❄️Поема присвячується короткому коханню Айсіналії Сабах-Рун та капітана розвідників Аквілону Вітеліуса🔥

11 вид людей...

просто веселка

А ти - одинадцятий вид людей, Який ніколи не здається! Бачив багато жахливих речей, Та твоє серце далі б'ється! А ти - одинадцятий вид людей, Вдосконалений, новий! В тебе так багато дивних ідей, Серед тих десяти, ти - живий! А ти - одинадцятий вид людей, Приклад нового покоління... Від ідеалу не відірвати очей, Вдосконалення тривали століття... А ти - одинадцятий вид людей, Кажуть "Боже творіння!" Не доспав так багато ночей, Заради чого? Заради спасіння? . . . . . . . . . Логіка і підтекст у віршах покинули чат...

102

Розібратись

Яна Янко

Твоє кохання моєю забаганкою стало, Я так рятувала себе від страждання. Яке жило в мені споконвіку, І стогнало воно як мелодія скрипки. Моя усмішка привабила тебе, І кохання твоє для мене цвіте. Моя омана гріла тебе, та до бід схиляла, Відкриваю те, що ти від мене ховаєш. Тобі все байдуже, що робитимеш далі? Коли я почну віддалятись якнайдалі. Педалі я натискаю, від тебе тікаю, Що ж робити, я тобою граю. Я піду, пробач, я втечу, І більше ніколи не знайдеш. Ні мене, ні сонце, ні місяць яскравий, Будеш знову один життя проживати. Віддай своє серце в руки душі, Яка правду, ніжність, кохання твої берегли. А я світ без тебе знайду, Щоб розібратись для чого живу.

Я б так хотів...

Вікторія Тодавчич

Я б так хотів твої зігріти руки, Щоб хоч на мить торкнутися тебе. Якби ти знала, як... Які це муки, Коли дивлюся на твоє лице, І посмішка твоя та ніжні очі Все не для мене, кожен погляд твій... А я стою немов німий та хочу Прокинутись нарешті від надій...

Сніги

Олександр Карий

Сніги залишать всі твої сліди. Тріщить невинне біле тіло Попід відлунням стрімкої ходи, Щоб кучугурам так боліло. Сніги метуть, січуть над містом. Лице ховаю поміж хуртовин, Вдягаю мимохіть біле намисто: Мов на молитву йде равин. Сніги згадають, як потріскує багаття. Горять у нім нікчемнії слова, Якими звично кажуть про зачаття, Щоб гірко плакала чиясь вдова. Сніги легенько вкрили сірі тротуари, Сліпучим коцом постелили спати. Ти йдеш – мороз із рота й пара Серед безмежних лук м'якої вати.

Буревій

Роузі Рей

Її ноти граційні мов танці, Нам не завадять твої коханці.. Мої солодкі ноти гіркі як вода, А ти моя солодка брехня.. Що дарує тепло й не стиха, Немов цнота,що дала мені життя. Ти моя стрімкая гора.

Тернові хащі

Олександр Карий

Стомився бігти, щоб тебе догнати, Не хочу більше – от і все. Старатись нічого: тобі аби прогнати. Давно слід було зрозуміти се. Тернові хащі обіч стали, мов стіна, Повз них до тебе не пройти. Пищить востаннє, рветься та струна. У мене на очах – самі хрести. Замкнуті двері, зникли десь ключі... Ти їх сховала, легко здогадатись. Мене покинула морозом уночі, Обрала уникати і ховатись.

Ніщо не вічне

Олександр Карий

Ніщо не вічне. Адже нині Ти сяєш і гориш, мов ватра, А потім – ляжеш в домовині... Та нащо думати про завтра? Навіщо мучити себе думками, Що заженуть у прірву лиха, Де лише чорними нитками Гаптують смерті стежку стиха? Що можуть дати оці думи, Крім стану вічної тривоги? – Насядуть хмари злого суму, Впадеш в пустелі од знемоги. Тут не рятує щире каяття, Тут молитви – лиш купка слів. Біблійні книги – ледве не сміття. Коран у полум'ї вже стлів. Та ти пустелю зможеш обійти, Як встигнеш два гудки почути: Один – слід з потяга зійти, Пізніш – зірвати міцні пута. Вже досить ти елегій склав – Настав час радощів, мосьпане! Верни вогонь, що так палав, То песимізм безслідно кане.

Панельний дім

Олександр Карий

Панельний дім, мов яка церква, Суха, потріскана та без хреста. Там віра – влади інструмент, Слова позбавлені учень Христа. Партійцям молитви й хорали Складало стадо баранів. Замість ікон – портретні зали Пузатих “внуків” тиранів. Панельний дім – червоне світло, Що творене кістьми незгодних. Згадаєш, може, тут садиба квітла. Тепер нічого, окрім стін холодних. “Прямуй на службу, ница ти істото! Ставай до лав єдиного народу!” Засни-но, серце і скорбото, Ще згодом знайдемо нагоду...

109

Коханий мій

Анна-Марія Фокк

Ти мій коханий, серденько моє Ти мій єдиний, ти моє натхнення Ти моя зірка, що на небі так сяє Ти моє серце, ти моє кохання Коханий мій, без тебе я не я Твої слова- це музика у серці Без тебе ранок мій не настає Без тебе лиш туга в моєму серці Ти мій герой! Ти- ідеал! Готова я з тобою хоч на світу край З тобою світ вже зовсім не страшний Бо ти мій сон, що став навік реальний Любов моя, коханнячко моє Доки у грудях серце пісню б'є Доки душа моя вогнем палає Кохаю, милий, я лише тебе!

Один з моїх

Н Ф

Один з моїх, улюблених, контактів, Вже забуваю, як же тебе звати, Немає фото на столі, у рамці, Усе життя вмістилося у ранці. І зранку всі спішать по своїх справах, У тебе як? Мені все ще цікаво. Не зрадив чи усім тим своїм звичкам? Надворі сніг. Згадай про рукавички. Знов за кермо? Чи встиг попити кави? У метушні, як завжди, часу мало. Та залиши свої сліди акрилом, Німі слова велику мають силу.

Подзвони мені, напиши мені...

Анна-Марія Фокк

Подзвони мені, напиши мені Я знову зву тебе по імені Мені ж подобається все що і тобі Ми наче коханням покалічені. Напиши мені, подзвони мені Ти можеш звати мене зараз по імені Ти десь далеко вдалині Але в серці моєму ти залишив сліди Подзвони мені, напиши мені Кохання у серці-вогонь, що тліє у душі Любов моя у серці- натягнута струна Що грає мелодією серцебиття. Напиши мені- знову прошу я Подзвони мені- хочу знов почути я Твої слова, склади, вірші Ти в мене в серці назавжди