Listen to me, land rats!
I'm a pirate, my place at sea,
I'm not a servant, a rat, a scum.
Fear the captain's wrath.
On Board my alcohol and gold,
I keep kings at Bay,
Over my head a solid reward,
But who wins? Ha ha ha!
I found captain Hook's treasure.,
Friendship I lead with a blue beard,
I can't be defeated by a common man.
I'm Captain Jack Sparrow!
І знов море...
І знов я відчуваю, що люблю.
Ті хвилі, те світло, що проходило крізь воду.
Море...
Я скучила. Мені болить.
Дай знов мені почути твій голос.
Мені так потрібно це сьогодні.
І завтра...
Моє море...
Було б ти людиною я б вік тебе любила.
Твої хвилі. Твій спокій. Твій голос.
Мені так боляче. Відкрий свої обійми.
Мені так боляче. Я так сумую...
Серця стук.
Я чую тебе.
Ти стоїш за стіною.
Я відчуваю як шалено б'ється твоє серце.
Чуєш, борися! Ні за що не опускай руки.
Життя - це біль. Але ти живи попри все.
Чуєш, живи.
Нехай твоє серце б'ється в надії.
Чуєш, живи.
Бо мені так важко,
Чути як там за стіною б'ється твоє серце.
Стіна в кілометри. Моря, океани.
Чуєш, живи. Віддай часу біль.
Віддай те що тебе гнітило.
Чуєш, живи.
Ти дуже важливий.
Своє серце сховай.
Твої рани болючі.
Ти дуже важливий для себе
Послухай....
Моє серце частково належить тобі.
У звуках хвиль я засинала.
Немає тепла. Лиш холодна блакить.
Та море безкрайне...
Мені тебе мало.
Ненавиджу себе. Ненавиджу тебе.
Ти мій не частково. На десять відсотків.
Коли засинала відчула на мить
Що я нарешті тебе забувала...
Ти море. Ти море. Бурхливе таке.
Тебе не кохала. Тебе я любила.
Себе ненавиджу. Але лиш на мить.
Коли зрозуміла - себе зруйнувала.
(вірш натхненний спогадами)
Я хочу, дуже сильно хочу
Тебе з обіймів не пускать,
Світання разом зустрічать...
Я хочу, дуже сильно хочу
Устами спраглими вивчать
Красу незаймно дівочу,
Я хочу, дуже сильно хочу
Тебе з обіймів не пускать...
Тобі я леготом шепочу,
Слова ті піснею звучать,
Жаркими хвилями біжать...
Тобі я леготом шепочу,
І піснь не буде та стихать...
Тобі я вічність приурочу...
Я хочу, дуже сильно хочу
Тебе з обіймів не пускать...
Я фарисей, але я також митар
Я каюсь, але потім знов грішу.
З любов'ю Бог створив мене як витвір,
А я обрала темряву страшну.
Я блудний син – до Бога повертаюсь,
Коли в житті трапляється біда.
В сльозах, в молитві Господеві каюсь,
І відчуваю – він мене чекав.
Я маю сотні тисяч прототипів,
Які я бачу в Біблії Творця.
І Юда, той що зрадив Бога-Сина,
Через гріхи так зраджую і я.
Але тепер я є Закхей, той митар,
Що був низьким, але Отця любив.
Я маю теж бажання з Богом жити,
Господь мене як витвір свій створив.
Давно не бачила тебе щасливим..
Давно не хочу я здаватися милою..
Ти чуєш мелодію скрипу?
Це твої кайданки ворушать вітер
Солодкії сни твоєї печалі..
Ти здався мені пророком смерті..
Залюбки поворушу я твоїми нервами
Хочу забути свої сліди на піску..
Рахуй,що їх немає..що це сон
Я прокинусь а ти ще там :)
Ізранена ридма ридає Україна,
А чортів син ще хоче Неньку додушить,
Бо, бачте, депутатська жаба вже заїла,
Мовляв, Їй ще недовго залишилось жить...
На Березі Лазурнім ждуть готелі, вілла,
В швейцарськім банку хаймарс з золота блищить...
Не смійте пхати носа до чужого діла, -
Раніше віку можете в сирій спочить.
Кричить: "Я син Вкраїни!", а душа Каїна,
Будуй хоч лаври, та гріхів не замолить...
Своє не гріє - в жилах кров тече зміїна,
І хижу суть руном овечим не прикрить...
Той син, - у кого серце полум'ям горить,
І той вогонь ніщо не в силі загасить...
Крізь патерни гірких емоцій
Крізь крик і смуток у душі,
Іде до дна побитий флот мій,
Руйнуючи приємності рушій.
Крізь біль, крізь сльози на лиці
Ступаю в світ гіркий із слова,
Що ніжно вирізає на руці:
"Кохаю" - то невідома мова...
Що може бути гірше за подяку,
Подяку Богу за усе добро,
Коли на серці біль, бо відчуваєш,
Що ти не гідна милості Його ?
Пекельний біль, що мучить мою душу
За що мені велична ця любов?
Творець мені приносить знов дарунок,
А я як Юда зраджую його.
І кожен гріх як камінь знов на плечі,
Ця важкість віддаляє від Творця.
Та повертаюсь – відчуваю легкість,
Найкраще в світі – в домі у Отця .
Моя подяка хай лунає гімном,
Мої слов нехай почує Бог.
Отець Небесний, ми всі просто діти,
Яких Твоя виховує любов.
Ти знаєш я хвилююсь лише за тебе..
Мені не потрібен ніхто як ти..
Я просто збирала первоцвітне каміння..
Й намалась у ньому бачити тебе..
Ти заполонив всю мою душу собою..
Я не жалію про цю
миттєву іскру у житті..
Ти ніби впав і дався мені із небес..
А я просто вирвалась із під
коріння полону стихій..
Ти мій найдорожчим цвіт на світі
Я про тебе готова складати вірші..
Дарувати радість тепло..
Веселку дістати я здатна тобі..
Ти просто душу грієш мою як найщиріше тепло!❤️🔥
Слова не горять у вогні і у воді не тонуть.
Їх не приглушити гарячим дотиком.
І навіть якщо їх душити, вони не замовкнуть.
Вони не мають надії, як і останнього подиху.
Усе, що всередині слів, — це сліпі торкання.
Жодних обмежень і марно втрачених років.
Усе, що є в автора, — битва без сподівання;
Усе, що є в читача, — уявний спокій.
Об'єднання тих і інших — умовне братство,
А в ньому — вічні бої за карикатури.
Те, що цікавить шлунок, — ситість чи чванство;
Те, що цікавить серце, — музика чи література.
Щось отримує перші місця, несучи нагороди.
Щось здається і відступає вперто.
Щось зазнає втрат, попри, рятує народи,
Бо, як і слово, свідомо не може вмерти.
Біле сяйво минулих спогадів,
Бруківка повз твою вулицю,
Сотні здивованих поглядів
І те, що нарешті минулося.
Мальований змій на зап'ясті,
Сушені квіти і вечір.
Це звалося дивним щастям
І здавалось тоді доречним.
Сад нездійснених мрій і планів,
Марні зустрічі і надії,
Червоні, як кров, троянди,
Запалені сонцем тіні,
Квиток на останній потяг,
Обійми й нечесне «до завтра»...
Болючий огидний спогад,
І, наостанок, зрада.
Німою кіптявою диму
Повзли по вулиці сліди,
Здирали ніжну діадему
Ті психопати ізгори.
Тупою силою кохання
Засліплюють усі кутки,
Заліз у всі душі-кармани,
Щоб віднайти усі латки
Настане час..пройде..минуть роки страждань твоїх в заперті.
Ти почнеш благати - Відпусти!
Я зламаю твої кайдани..
Зроблю тебе вільним від них..
Тебе не болітимуть руки..
Й обличчя не буде сумним..
Ти станеш веселим і водночас злим..
Немов тихий шелест
пройдеться по моєму тілу..
Отямлюсь я закута й зв'язана..
Я не хотіла твоїх страждань..
Пробач мене.Прости мені жаль..
Серця стук.
Я чую тебе.
Ти стоїш за стіною.
Я відчуваю як шалено б'ється твоє серце.
Чуєш, борися! Ні за що не опускай руки.
Життя - це біль. Але ти живи попри все.
Чуєш, живи.
Нехай твоє серце б'ється в надії.
Чуєш, живи.
Бо мені так важко,
Чути як там за стіною б'ється твоє серце.
Стіна в кілометри. Моря, океани.
Чуєш, живи. Віддай часу біль.
Віддай те що тебе гнітило.
Чуєш, живи.
Ти дуже важливий.
Своє серце сховай.
Твої рани болючі.
Ти дуже важливий для себе
Послухай....
Різкий звук.
Я більш не хочу дихати...
Моє серце наче крихкий камінь.
Я наче вогонь, що поглинає все.
Вбиває те що любило.
Сирена. Біль.
Я не хочу так жити.
Мені так важко вдихати повітря.
Я хочу боротися.
Довго... Вже другий рік темрява
Вже другий рік не сплю
Чекаю поки небо впаде.
Я хочу жити.
І знов сирена. І молюся.
Сиджу на підлозі. Обіймаю коліна
Мені не страшно. Серце вмерло.
Але так важко дихати
Холоне кров і стигне в жилах..
Ти мій маяк солодких душ..
Я люблю пробувати твій смак..
Не забувай мене я твій страх..
Я багато знаю про тебе..про душу твою..
Ти тікай куди подалі,бо нпздожену.
Я так вип'ю кров усю твою!
Вона така..я її так люблю..
Ти такий смішний..
надієшся на пощаду.
Я не забуду твоїх снів..
Увійду у них завжди..
Ти просто такий милий..
Сподіваєшся на розраду :)
Не замовкай, ще трошки поспівай!
У тиші лише пісня поміж нами...
Твій голос – заборонений мій рай...
Як описати радість цю словами?
«Красива пісня!» – все що я скажу.
Погодишся зі мною ледве чутно...
Миттєвість цю у серці збережу,
З тобою кожна мить – то незабутня...
Одеса живе своїм життям і досі,
Проте ніколи не пустувала так сильно.
Прірву невиконаних кросів
Змиває чергова хвиля.
Я вмиваю обличчя і готую собі
вечерю,
Усвідомлюючи, що зараз інші часи.
Спогад, підвішений в етері,
Що нікуди не може дійти,
Досі десь тут, ще й іноді підіймає галас.
Це велике горе забрати в тебе присутність.
Коли виходимо із підвалу,
Як з кокону, страшно скрутно.
Але ми вже сильні травмою, доба довела –
Продовжую жити, бо лише так не згину.
Всі на своїх ногах,
Всі все розуміють.
Це не заклик мучитись, це щирі слова.
Я ж бо знаю, нас обох вбиває тиша,
І мені безмежно шкода,
Що стільки було без тебе..
Ти наче сонце, що осяяло мій день,
Хоч лиш на мить промінням доторкнулось...
Й душі так світло і так тепло від натхнень,
Твоєю посмішкою місто усміхнулось.
Всьому радію, поки вулицею йду...
Нехай дивуються навколо люди!
Для них я – дивна, бо усміхнена іду...
Для них ця радість загадкою буде...
У неї ж корені до подиву прості –
Зустрілася з тобою я сьогодні.
Мабуть, це ти весну прикликав, саме ти!
Тому й весна в душі така природня.
01.03.2024
Пройшов тиждень, не знаю, що є божа кара:
Паром за кордон чортзна-де і куди;
Близькі, не в новинах, але у підвалах;
Чи том Достоєвського
місце йме в багажі.
В столиці Святослава, але в іншому світі,
Вчимо уроки паломницьким кроком
Вимушені зміни все ж вирішують безвихідь:
Я пишу вам рядки, а не строки.
Малий в десять все поводиться на п'ять,
Я мимоволі дорослішаю до батька.
Мама відчуває страх,
Мама просто почувається безхатьком.
В кожного своя реакція,
Кожен по-своєму справляється.
Я живу в ліжку випромінюю сум
З семи місяців, на початку це було назавжди.
Нове життя, поки новини не принесуть...
Не принесуть.
Так і не почув дзвону з башти.
*
Ніколи не подорожував.
Ми ескапісти, який туризм?
Не по фінансам, не по зубам.
Втім навчання, музеї, моря, міста
Перекривають думскролінг.
Волонтерський потяг,
Серед пострілів в ноги
По карті пригає gps кролик.
Романтична лавиця у річки,
Загадковий північний ліс,
Наш дім на холмі
(*дім*, бо звичка),
Купа цікавих одмінних рис
На чужині ідентичність рятує розум.
Перечікую дощ,
щоб купити буряк.
На святі екзотики якось так
Українці приготують борщ.
Це вивчена і переплавлена карма,
У Румунії дізнався про Україну найбільше.
Надалі історично однакові ярма,
Ти точно здогадуєшся, що в тиші
Колишній малорос плаче за Майдан.
Співає наші пісні, рве душу.
Не пійде звісно в храм,
Але виправить помилки, котрі мусить.
Густі ліси..пливе день..
Ти гуляєш не помічаєш тьми..
Ти б так хотів втекти звідси..
Тобі духу не вистачає поплисти..
Збудувати з будь-чого човен..
І втекти від мене..від моєї тьми..
Солодка музика що лунає у вухах..
Ти її слухаєш милозвучно розслаблений..
Не очікуєш нападу!
У моїх словах немає ні краплини магії
Ти сам собі це в думку замислив..
Почав цінувати мене..прославляти
Як тінь твоїх надій
Ти станеш пасткою моїх страждань
Я знищу тебе одним ударом грому..!
Смерть - це повсякденний супутник,
Він разом з тобою проживає.
Смерть - це особистий стерв'ятник,
Спокійний, розмірений, але вночі не літає.
Гадаю, що ти - так само як я,
Віриш у те, що це небуття.
Допоможе забути твоє каяття,
Яке словами забирає життя.
Смерть - це друг особливий,
Він не покине навіть у гніві.
Смерть - це коханий залежний,
Який не залишить навіть в могилі.
Вже не гадаєш, а довіряєш,
Тільки правду у словах вбачаєш.
Маніпуляції не відчуваєш,
Смертником стала - життям жахаєш.
І знов море...
І знов я відчуваю, що люблю.
Ті хвилі, те світло, що проходило крізь воду.
Море...
Я скучила. Мені болить.
Дай знов мені почути твій голос.
Мені так потрібно це сьогодні.
І завтра...
Моє море...
Було б ти людиною я б вік тебе любила.
Твої хвилі. Твій спокій. Твій голос.
Мені так боляче. Відкрий свої обійми.
Мені так боляче. Я так сумую...