Вірші
нумо божеволіти?
легким помахом уже посивілих крил,
терпким післясмаком нового буття,
знайти себе з-поміж крихких щастя мірил,
поки не відбулося до нової надреальності закриття
зимово-крижані порухи голих ялин,
танцюють світанку весняного промінці,
в очікуванні періоду лютневих хуртовин,
поки тепло не може перемогти на березня початковій сторінці
епогей танення снігу на вулицях,
коли настане вибір вільних ночей,
бачити відчуження у твоїх небесно-блакитних зіницях,
згубити себе заради скалічених миттєвостей
кричу, мов не своя, а навкруги холодна порожнеча,
досі закутана у владно-туманну імлу,
а так би хотілося сховатися за теплотою твого плеча,
допоки надворі ледь-ледь відчутні ознаки антициклону
занадто втомлена погодніми змінами,
насмішками зухвалої зими та ледве вловимими подихами весни,
люди хочуть жити, а не бути безхребетними манекенами,
нумо знову божеволіти, немов би у тому, що коїться, немає нашої вини?
©solenka
11
2
205
хто я для тебе?
хто я для тебе?
подих свіжого вітру
чи шматок блакитного неба?
у магазині вибрати яскравого відтінку палітру
чи викликає моя присутність у тобі потребу?
спалити би незгоди мости,
поки вогонь усередині ще палає,
гадаєш, зможемо разом звідси виплисти?
у теплих краях, де тепло між дотиками застигло, уже смеркає,
забудемо нарешті холодні світи самоти
десь там, де наше місце сили,
насичене емоціями наших стомлених та по-літньому гарячих світанків,
де гармонія на вустах у людей, де місяць та сонце перепросили,
коли вільного простору не залишиться від розпачу міцних замків,
де кожен куток у затишку купається — там ми планетами марили
© solenka
11
0
190
дитинства сад
привіт, дитинства сад,
цвітуть яблуні, буяють вишні,
ти як? бачиш, я знову тут, готова мріяти під зорепад,
нагадуєш мені пісні з присмаком світанку, життя колишнє
вернулася до тебе, друже,
хоч так боялася, що проженеш звідси,
пам'ятаю ту весну з дощами — за руки попри калюжі,
щойно дитиною сміялася, тепер дорослою пригадую ті часи
усе підвладне трансформації, а ти не змінився,
такий же світлий, мудрий, хоч не один десяток років вже минув,
колись, давним-давно, мій зір серед літніх барв губився,
ти ж навчав мене усьому, що під силу було, завжди до щастя линув
віриш? та з тобою залишилися мої бажання,
нездійснені цілі, яким не під силу дорослішання,
знала б тоді, що стільки нещастя через один неправильний крок,
то, напевне, досі розмовляла б вечорами з вітром, не наробила б тих помилок
і що не кажи, та все тимчасово, навіть біль потроху зникає,
безмірний досвід у кишені, нумо все почати з самого початку?
заховатися би за вишнею, принишкнути у траві, поки ще не смеркає,
облаштувати нове місце достатку, пронизану казками та вірою в дива хатку
©solenka
12
0
259
поміж картин
поміж картин та забутих вражень,
аромату кави гіркої,
нема портрету мого серед твоїх зображень,
не розгледів у мені саме тої
стікають сльози дощові,
хмуриться небо — сіріє,
сталеві емоції — неживі,
я ж твоя квітка, яка з кожною секундою тліє
забув, напевне, хоч і клявся,
мене повік любити обіцяв,
а потім злій, нечистій ти продався!
немов по-своєму все обіграв
чи то автор нашого життя
подумав все переписати,
повернути на сходинку повноліття,
нові колізії додати
©solenka
10
0
261
друже!
слухай, а ти ще не забув?
мій друже, пам'ятаєш ще?
поки наш поїзд не прибув,
поки життя проживаємо краще,
поки сенс ти зі мною збагнув
мій друже, ти ще тут?
найважче — обидві сторони медалі,
зрозуміти б, який правильний маршрут,
зрозуміти б, що чекає далі,
зрозуміти б, аби не зайти у глухий кут,
мій друже, як важко не здаватися,
і що б там не було — нас знайде щастя,
і що б там не було — варто без надії сподіватися,
і що б там не було — поруч твоє зап'ястя,
і що б там не було — так важливо усміхатися
©solenka
10
1
225
г р у д е н ь
наступна зупинка — грудень
остання з дванадцяти
у голові мільйони незабутніх вражень
ой, і все не згадати! найважливіше — наш чай із м'яти
ще трішки — потяг прибуде
остання станція — кінцева
сподіваюся, хтось із нас щастя віднайде
хоч біля серця наша фотокартка глянцева
засніжило усе місто
люблю зиму! хоч літо ще не відпускає
замісити б медове тісто
пряників напекти поки за вікном смеркає
дивитися "сам удома"
тримаючи тебе за руку
наша любов така несвідома
схожа на невідому хімічну сполуку
© solenka
8
3
146
зимова казка
у зимову казку
з імбирним печивом та чаєм
між книг шукаючи підказку
щоб не загубитися за виднокраєм
довгі вечори грудня
та часу все одно не досить
дрімати аж до полудня
погода за вікном у казку переносить
"скрип-скрип" під ногами
у навушниках "свято наближається"
бачу тебе біля своєї брами
серце знову із грудей виривається
назву тебе шаленством
коли мороз всі шибки розмалює
твої слова - це щось на межі з блаженством
обожнюю спостерігати як зима у нас володарює
© solenka
5
2
161
не діти
а ми ж не діти — це набагато гірше
ти знаєш, що дорослі — це в рази складніше
і найдивніше: справа не лише у віці
а в тому, що речі вибираємо по етикетці
блискуча, срібна — те, що треба
і байдуже, що всередині
обирати не те, у чому потреба
забувати про перли на глибині
ховати щирість за маскою
боятися власних емоцій
замість чаю — тепер дим із цигаркою
надто багато переслухано нотацій
зоряні ночі — хіба це цікаво?
а ти ж так хотіла стати старшою
хоча навіть талановиті актори кричатимуть тобі: "браво!"
за мить можеш стати інакшою
а пам'ятаєш, коли справді була щасливою?
чи, напевне, забула все зовсім
ті очі, що сяяли — ти для нього була особливою
а тепер без вагань лихі слова говориш усім
©solenka
7
2
165
така закохана
така закохана
піддається впливу лихому
у його житті — гостя непрохана
зіронька у місті чужому
ті очі сяючі
ті миті, коли поряд
перші дотики тремтячі
дороги розійдуться? навряд
відкрита для нього
мов книга чи мапа
нотки справжнього
хоч додає адреналіну її сорочка картата
знову боляче?
цьогоріч залишити гіркі сльози
їхні почуття — мов кошеня незряче
під ковдрою рятуватися від морозу
якщо майбутнє, то без минулих стін
забути грози за вікном
тут і зараз — вітрам навздогін
кохання, що стало злочином
тікати від інших
байдуже на їхні думки
вони одні з грішних
ті, котрі забули про лаштунки
©solenka
4
2
268
з тобою
з тобою
полетіла б до неба,
зустрінемося весною,
я не забула про тебе
полетіла б туди,
де вічні зливи,
де можна писати чарівні рядки,
де знайдуться щастя мотиви
разом під дощем,
поки ще молоді,
поки поряд — стаєш мечем,
поки тут минають роки золоті
спільними зусиллями,
лиш би побачити світло,
лиш би не поплисти за хвилями,
лиш би кохання ще довго квітло
тільки тут і зараз,
іншого виходу нема,
танцювати під улюблений джаз,
а я прийду тоді, коли прийде весна
© solenka
6
0
223
покоління битих колін
у пошуках нових акцій
забувати про щастя,
знаходити найвигіднішу з пропозицій,
а як же вартість власного життя? трясця!
будувати майбутнє на брехні,
головне — без витрат,
дідько! совість дрімає на мілині,
а де ж бажаний результат?
формувати ідеали,
а ви знали, що у їхньому складі фальш?
це все вони — бісові рожеві окуляри!
і знову міста, і знову мокрий асфальт
покоління битих колін
заблукало шукаючи свою долю
і що далі? зробити яскравіший колір стін
чи ходити безвісті по полю?
© solenka
6
0
224
чаруюсь!
Ніч, дим та сигарети,
у твоїх очах я бачу зорі,
фото наше на обкладинці газети,
фіаско! ми обоє хворі!
Літні грози і книги,
аж до останньої сторінки,
коли розвіюються інтриги,
чаруюсь! життя — мов барвисті відтінки.
Світанок поруч з тобою,
кохання зігріває, чи не так?
літо, а як же пахне весною!
божевільні, ще б пак!
Осінь та гірка кава,
теплий плед на двох,
здається, це чиясь підла вистава!
або ж ні, ми просто на межі епох.
І знову вриваємось у зиму,
а дні летять — я не встигаю!
гублюсь, не можу підібрати риму,
бути з тобою волаю!
© solenka
7
0
205
п р и р е ч е н і
Дідько, ти ж знаєш, що ми приречені,
і знову марні розкидаєш обіцянки,
неможливо повірити — іншим людям ми призначені,
кінець! і крапка! Забудь наші веснянки!
І як би тобі складно не було,
якщо відверто — складно буде нам обом,
та продовження годі чекати — усе минуло, загуло!
Лиш бісове завершення — з фотокартками альбом.
Забуду про ромашки,
які колись в собі несли глибокий сенс,
яке розчарування! Літають над хатиною пташки,
о, і зозуля — трясця, та вона ще той екстрасенс!
Роки рахує й сповіщає про втрату,
як би я знала тоді — до лісу б того не пішла,
і день той пам'ятаю, і її, й злощасну дату,
сама собі я суперечу, та біда, мабуть, будь-де нас віднайшла...
© solenka
5
0
195
Як гадаєш?
Як гадаєш, що таке кохання?
Чи знаєш ти, що таке любов?
Із кожним днем підсилюється хвилювання,
а від думок про н ь о г о закипає кров.
Коли лік часу поруч з н и м втрачаєш,
коли душу свою перед н и м оголяєш,
коли у й о г о теплих обіймах щоночі засинаєш,
коли тобі потрібен тільки в і н, а про інших навіть не питаєш.
Здається, нічого дивного у цьому немає,
та потреба у н ь о м у з кожною хвилиною зростає,
й о г о вуста до себе манять,
а в і н тобі на ніч казку читає.
8
0
196
ж о в т е н ь
Привіт, жовтень! А я сумувала,
ти надто холодний, та мені тебе мало,
танцювало на небі сонце, я у полі ромашки зривала,
тебе багряного часто на сторінках блокноту згадувала.
Пам'ятаєш, як уперше зустрілися?
Я збирала кленове листя, а ти моє волосся вітром куйовдив,
з голови все вилетіло, усі слова на мить забулися,
твої думки лиш мене одну з-поміж усіх торкнулися.
Ще досі гербарій у книзі бережу,
розгорну її — повертаюсь у чарівну осінь,
гадаю, ти мене не забув, та своїми роздумами себе бентежу,
здибемося точно у одному із осінніх місяців — знаю, у долі-жартівниці безліч переплетінь.
© solenka
7
0
231
в і д в е р т о
Я писала про нього відверто, розфарбовуючи слова емоціями,
поки світло не згасало повністю,
а його на сцені зустрічали голосними оваціями,
він же плутав мене із більшістю.
Я писала про нього щовечора,
пригадуючи присмак солоних губ,
а кароокий говорив, що його буття — це відлуння невідомого автора,
наївна сумнівалася, а він, вочевидь, ще той однолюб.
Я писала про нього голосно,
додаючи все яскравіші метафори,
серце завмирало хвилинами, коли його дії виглядали пафосно,
а мої дні з кожним подихом втрачали свої кольори.
© solenka
7
0
174
О с і н ь
На вулиці дощить —
кутаюсь в осінню прохолоду,
листя під ногами шелестить — відчуваю особливу насолоду.
Невдовзі туман запанує містом —
та я зовсім його не боюсь,
мине година, мить, хвилина — все повниться чудернацьким змістом,
у атмосфері вересневих вечорів надовго загублюсь.
Золотава пора займе свою варту,
а вітер так палко-палко обійме,
зупинитися чи йти далі — піддаватися азарту?
Маю надію, що мене осінь до себе обов'язково прийме.
Не дочекаюся, мабуть, бабиного літа,
знову плацкарти — і краплі на склі,
витягаю із шафи теплий светр, бо центр, занурений в імлі, стоїть,
і далі біжу, долаючи все нові маршрути, аби зіграти гідну роль у жовтневому спектаклі.
© solenka
9
0
218
Осінь
Надворі дощить,
і так важко, невдовзі настане початок осені,
серце завмирає — знову гучно гримить,
не світитиме сонечко — не спостерігатиме за його постаттю у тіні.
Дівчинка декілька ночей поспіль не спить,
здавалося, північ, та досі про нього думає,
вітер усе на шляху зриває, а вона біля вікна замріяно сидить,
та діяти надто пізно — він її не кохає.
Усе літо пролетіло немов одна мить,
ловили сонячних зайчиків, були й танці, й ніжні цілунки,
сумно, та дівчинці до нього так сильно кортить,
однак йти нема куди — він порвав усі її малюнки.
© solenka
8
0
205
Я напишу тобі листа
Я напишу тобі листа
і відправлю голубом в небо,
знаю, між нами кілометри й міста,
та без тебе мені жити не треба
Розповім, як спалила мости,
відпустивши тебе у вільне плавання,
зів'яли біля дороги весняні квіти,
і, здається, зовсім не боляче, та сумую без нашого спілкування
Заплетена у павутину стоїть твоя яблуня,
здійнявся вітер — їй гілки поламав,
вже осінь майже на порозі, та не чекаю вересня,
гірко на душі — саме він нас роз'єднав
Ти розгорнеш блакитний конверт,
з тобою колись його купували,
а я витягну з комори старенький мольберт,
на ньому мрії спільні записали
Неспішно вмовлюватимеш кожне слово,
згадуючи безтурботні часи,
впізнаєш мій почерк — значить, все не випадково,
а я чекатиму у відповідь твої рукописи.
© solenka
11
0
214
А як це так?
А як це так, щоб навіки?
Із запалом в очах і назавжди?
Тримати за руку й ніколи не відпускати,
щовечора без слів розмовляти?
А як це так, щоб вогонь між обома не загасити?
Коли поруч, щоб години навіть не лічити?
У вічі дивитися й миті ловити,
Щоб ніхто у світ не міг їх розлучити?
А як це так, щоб мости не палити?
Коханням кожну клітинку тіла вкрити?
Щоб разом усі планети підкорити,
і там, де рідко блукають люди, де всесвіт інший, знак про себе залишити?
© solenka
7
0
293
з чистого аркуша
Почати з чистого аркуша,
заховавши чорну валізу на довгі роки?
Принишкла зранена душа,
загубилися у відчаї рідні пороги.
Не чути більше співу солов'я — лиш тиша,
болять від сліз вже щоки.
Бігти вперед чи дати відкоша?
Подумать не могла, що від кохання стільки мороки.
Утікати від себе чи вірити у краще?
Перебувати в лабіринті подій,
може, хоч ти допоможеш мені, доще?
Або ж досі залишуся у межах власних нездійсненних мрій.
© solenka
9
2
236
м и н у л е
На тілі утворювалися маленькі ранки,
а вони говорили, що загоїться все,
я не пам'ятала, як це зустрічати світанки,
а варто було слухати власне серце.
По небу досі пливуть блакитні хмари,
та чомусь навколо сіріє усе,
опівночі до мене приходять бісові примари,
та я вірю, що дивна звістка в моє життя радість принесе.
Щоранку вмиваюся холодною водою,
аби забути назавжди усе,
якби хтось сказав, що наші прогулянки завершаться бідою —
я б плюнула йому в лице.
Напевне, з роками про ті події навіть не згадаю,
і буду радіти кожній хвилині,
та зараз, на жаль, усе пам'ятаю,
навіщо ж повірила тій підлій людині?
© solenka
8
2
239
обожнювати
Обожнювати старий мотлох, надаючи йому нового життя,
бути на межі двох епох,
шукаючи все нові відчуття
Відвідати безліч країн,
закохуючись у їхню красу,
повернутися до рідних руїн,
відшукавши домашню адресу
Покорити найвищу гору,
навіть не знаючи її історії,
надавати перевагу фольклору,
не маючи жодних знань у теорії
Зустрічати о п'ятій світанки,
обіймаючись з холодним вітром,
грати з іншими в мовчанки,
танцюючи зі сонця світлом.
©solenkа
9
2
230
Чекати/писати/кохати
Чекати, писати, кохати,
безвісті одне одного втрачати,
над сенсом життя щоночі без толку гадати,
та повідомлення навіть не надіслати.
Чекати, коли хтось нарешті насмілиться,
першим у вічі знову подивиться,
а серце без нього вже не б'ється,
і сил більше нема — вона не сміється.
Хоч стільки всього не встигли сказати,
та руки не візьмуться — декількох речень не відправити,
обоє бажають своє життя переписати,
шкода лиш — слів не підібрати.
Не виказувати свої почуття, ховаючись від усіх навколо,
вірити в нісенітниці — нібито все нарешті зникло,
та все досі без змін — їхнє особисте пекло,
танцювати під дощем, переконуючи себе, що кохання назавжди стерто.
© solenka
9
2
336
Чаю?
Привіт, а, може, чаю?
Цвітуть сади і ми з тобою вдвох,
ти подумай — я не поспішаю,
та серденько моє зрадливо в грудях: "тьох-тьох".
А я досі дізнатися не змогла,
що за твоїми словами ховається,
матуся ж мене для принца берегла,
та у всіх піснях, здається, про нас лиш співається.
Ти на мене своє лАте пролив,
коли зустрілися вперше у місті,
слід назавжди про себе залишив,
мабуть, ми головні герої пригодницької повісті.
Десь пахне нотками романтики,
горить вогонь і я сиджу в обіймах твоїх,
що далі буде — гадаю, не спрогнозують навіть синоптики,
а ти досі відчуваєш м'яту на вустах.
© solenka
8
2
203
к н и ж к о в е п о ч у т т я
Безвісті біжу не туди — і знову у твоєму полоні,
утікати немає сил, а твої руки надто холодні,
гадки не маю чи будеш моїм ти, чи ні,
та відчуваю твої дотики крижані.
Здається, знайомі вже стільки років, та не вмієш ти зовсім терпіти,
якщо нестримне бажання тобою керує, не можеш просто хотіти,
запропонував мені на край світу летіти,
тепер уявлення не маю, куди невпевненість свою подіти.
Розбиті коліна та будинки на деревах — усе дитинство провели разом,
у школі для малечі були прикладом,
а потім усе шкереберть полетіло — залишилося назавжди спогадом,
книжкове почуття стало нашим діагнозом.
© solenka
10
0
233
с в і т
Дитячий світе,
зустріньмося знову?
Я хочу почути колискову,
згадати нашу спільну мову,
бігти між травами — зривати квітку польову,
ліпити бабу снігову,
малювати свою долю веселкову
казковий світе,
колись ми попрощаємося і я перестану мріяти,
можливо, у інтересах інших доведеться діяти,
квиток щасливий зім'яти,
життя своє комусь нещирому довірити,
вогник у собі на довгий час загасити
дорослий світе,
ти допоможеш мені?
До нашої зустрічі лічені дні,
я так боюся опинитися на чужині,
не співати оті пісні голосні,
так хочеться згадати ті часи безтурботні,
коли були ще такі маленькі та смішні.
© solenka
9
0
207
ніхто не знищить
одна парасолька,
їх двоє у місті,
його тепла долонька —
згубляться безвісті
одне слово,
усе знову летить шкереберть
воно вистрибує помилково,
головне не накликати смерть
одне життя,
переплетення доль,
вже чекають вороття,
та не лікує навіть алкоголь
одна зустріч,
на вулицях знову дощить,
хоч стільки було протиріч —
їх більше ніхто не знищить.
by s_olenkaaa_
9
0
294
т у р и с т
порожні вулиці міста,
ніхто не зустрічає туриста,
він ще пам'ятає її вуста
і того останнього листа,
у руках червоні буси з її намиста.
часу не вернути — її не забути,
він колись хотів купити отрути,
та голос її хотів вкотре почути,
десь у пам'яті спільні знимки переглянути,
бо без неї почав в'янути.
І той злощасний будинок,
навколо нього мільйони стежинок,
пригадує свій клятий вчинок,
який утворив між ними надто багато тріщинок,
зійшли зі спільних сходинок.
він уже біля її хатини,
заплетеної у павутини,
значить, нема більше дівчини,
дверей туристу не відчине,
навіщо ж було повертатися до рідної країни?
by s_olenkaaa_
8
0
267
літо та кохання
У них було лиш літо та кохання,
оминули безглузді зітхання,
усе відтягували хвилину прощання,
аби уникнути на довший час страждання.
Легкий вітерець та обійми у полях,
та кров знову кипить у скронях,
він з'являтися буде їй тільки у мареннях,
не обговорюватимуть спільне майбутнє в деталях.
А ж обоє щасливими стати хотіли,
вона у його руках тремтіла,
слова теплі шепотіла,
зорі у небі знову мерехтіли.
Червневі вечори та спів птахів,
він відпускати її не хотів,
вона ж була одним із найбільших гріхів,
а у календарі залишалося все менше днів.
Неймовірна липнева погода та прогулянки у лісі,
квіти у її темному волоссі,
та зовсім скоро будуть у іншому статусі —
на різних картах у атласі.
Серпневі світанки,
танці босоніж по росі щоранку,
він виконував усі її забаганки,
та вересня початок увів у стан лихоманки.
by s_olenkaaa_
10
3
282
м о в ч а т и
Серед ночі темної будемо мовчати,
це ж краще, ніж про абсурд розмовляти,
на зорі дивитися станемо,
нову історію почнемо.
Соловей в лузі заспіває,
що домівку рідну залишає,
а де ж та пташина, яку він кохає?
Полетіла далеко, нема кінця-краю.
Хмари досі по небу пливуть,
а в мені мрії нездійсненні живуть,
життя — різноманітне, люди кажуть,
та спогади чомусь сум навіюють.
Твій браслет на моїй руці,
гірка сльоза зрадливо тече по щоці,
невже краще бути наодинці,
ніж стояти на одній сходинці?
by s_olenkaaa_
10
4
282
п о т е р п и
потерпи,
час вилікує все,
не чіпай — заживе
безглуздо радили мені,
і я жила немов вві сні,
і було все у тишині
він не повернеться,
до нашого таємного місця не прийде,
міцно не обійме
почекай,
воно усе мине,
біль ніколи більш не сколихне
абсурдні слова,
від них болить моя голова,
та, здається, боротися з ними готова
минули роки — жодних змін нема,
проживаю роки свої дарма,
все закрито чорними дверима.
© solenka
10
0
218
дитинство
Забудь,
не згадуй,
у пам'яті своїй далеко заховай,
про ті солодкі часи забувай.
А тоді було літо,
і нас так багато,
хлопчики, дівчатка кудись біжать отак завзято,
ніби надворі якесь дивне свято.
За вікном вже темно,
а ми знову від батьків втекли нечемно,
весь день диво-хатинки з дерев'яних палиць робили натхненно,
а тепер здається, що це даремно.
Мама кличе, а тато вже на вулицях шукає,
а нас там немає,
та дитинство наше дуже швидко минає,
але думали, час нас не спіймає.
Клято вірили, що будемо завжди разом,
ходитимемо усюди гуртом,
та руки мої більше не заляпані шоколадом,
наша спільна юність відцвітає листопадом.
Приїжджаю до рідної хатини — ніхто уваги на мене не звертає,
стороною оминає,
ніби у пам'яті вашій того немає,
що колись називали раєм.
by s_olenkaaa_
9
1
196
к і н е ц ь
Давно забуті цілунки,
викинуті з поривом емоцій дарунки,
занадто марні обіцянки,
безглузі заради кращого життя забаганки,
та шлях оповили несподіванки,
ми сховалися за лаштунки,
аби приховати власні стосунки,
більше не зустрічали світанки,
та залишилися маленькі ранки —
не розцвіли наші пуп'янки,
ти спалив мої малюнки,
а я випила ігристого пів склянки,
аби втекти від лихоманки,
більше не спів мені колисанки,
на свята не смакував мандаринки,
я ж купувала кави філіжанки,
аби нашого кохання зникли останні іскринки💔
10
0
235
ц і л у й
Цілуй мене медовими вустами,
плекай впевненими словами,
надихай рішучими кроками,
створюй у моєму животі вирій кольоровими метеликами,
принось букети з ніжними ромашками,
лети до мене разом з пташками,
гуляй зі мною над зірками,
роби навколо мене шоу яскравими кульками,
туман наведи бульбашками,
зв'язуй наше життя міцними нитками,
доводь до божевілля гарячими дотиками,
стіну прикрась спільними фотокартками,
і все застав моїми малюнками 💔
© Блакитноока
13
2
258
п о р а з к а
А це моя вже, мабуть, сота поразка,
та спочатку хотілось, аби почалася чарівна казка,
однак завершилася ота стежина,
якою так довго я ходила...
Кривдники мені сказали лиш кілька "добрих" слів,
та я йшла попри їхній гнів,
а тепер мій корабель втратив мільйони кольорів,
наді мною зав'язалось багато вузлів.
Вони не говорили мені "будь ласка",
і з часом зникла їхня маска,
так і десь собі ходить моя ласка,
простір закрила чорна вивіска.
Я так намагалася з ними почати дружити,
та натомість вони мене повністю планували знищити,
аби перестала нарешті цвісти,
і всім добро приносити.
Яким же було моє розчарування,
коли вони оголосили своє останнє побажання,
пропало десь кохання — було лиш довге мовчання,
що перетворилося на покарання.
Людей дотепер терпіти не можу,
вони ніколи не скажуть:" Я тобі допоможу!",
та я порятунку не знаходжу,
намагання провалитись крізь землю стороною обходжу.
© Блакитноока
10
0
326
Плюс та мінус
А їх у світі тільки двоє,
і кожен шукає оте "своє",
вона хотіла, аби він став її героєм,
у плани не входило шукати інших за небокраєм.
У обох були власні рамки,
інколи закривались від усіх на три замки,
та найбільше бажали підтримки,
мріяли разом зустрічати світанки.
Жодного досвіду, лиш монетка на щасливу долю в кишені,
та обоє опинилися на спільній сцені,
наскрізь проблемами власними обплетені,
разом чекали чарівної осені.
Він обожнював її недоліки,
клявся кохати навіки,
а вона його шрами лікувала,
тілом хлопця мандрувала, де болить — цілувала.
Косинус та синус — плюс та мінус,
усе буття — один на двох автобус,
вона була найжаданішою із усіх спокус,
від неї злітав до небес його пульс.
© Блакитноока
9
4
293
н е с у д и л о с ь
Я надсилала тобі повітряні цьомки,
та, на жаль, ти чомусь розглядав вазонки,
я бажала мати з тобою спільні знимки,
але, мабуть, у нас зовсім різні напрямки.
Хотілося їхати з тобою у одному вагоні
чи бігти разом у марафоні,
та ти знову щось писав у своєму телефоні,
і, здавалось, мої сльози вже надто солоні.
Я закохалася в творчість твою,
а ти ж навіть описав мене мавкою лісовою,
і був момент, коли я стала для тебе особливою,
та, мабуть, не судилось бути щасливою.
© Блакитноока
11
2
244
м а т е м а т и к а
Моє життя чимось схоже на математику,
тому я хотіла серед складних рівнянь знайти естетику,
та довгі формули перетворили все на фантастику.
Я піддавалась ліричній музиці,
та думками витала десь у галактиці,
аби з голови втекли всі поняття, що вивчила ще на фізиці.
На моєму шляху траплялись дивні задачі,
з одним чи двома невідомими,
а коли знаходила їх серед поля макового — ми ставали хорошими знайомими.
© Блакитноока
11
2
234
д о р о с л е ж и т т я
А мій потяг вже наближається,
та серце зовсім мені не підкоряється,
пахучий цвіт навкруги розлітається,
та сонце з неба більше не усміхається.
Дорога далі — в порожнечу,
а я все більше хочу скоїти втечу,
та своїм думкам знову суперечу,
і вкотре випробовую свою удачу.
А я стою і бачу потяг,
і на ньому якийсь безглуздий кольоровий стяг,
у своїх руках калини тримаю кетяг,
аби мене із справ невдалих витяг.
Ще лічені секунди,
і я буду згадувати про його троянди,
і про те, як разом вішали гірлянди,
а спільні з ним епізоди
залишаться для підліткової легенди.
Сиджу і дивлюсь на краплі дощу,
що стікають по брудному склу,
та за ними бачу найвищу гору,
а ми туди ходили досхочу.
Світ жорстокий так швидко свої обійми відкриває,
а ностальгія з головою накриває,
здається, десь за рогом соловейко заспіває,
та більше його там немає.
Нова сходинка в доросле життя,
а мені так хочеться відчути його серцебиття —
і через це я поринаю у безпам'яття,
аби зробити нове відкриття.
Стільки чужих людей,
і про них стільки ж абсурдних повістей,
та в мене нема відповідей,
аби виграти хоч одну із лотерей.
А в голові мікс відчуттів,
і про це можна написати безліч віршів,
та я вже чекаю його листів,
аби здолати один із складних маршрутів.
© Блакитноока
13
0
215
б е з в і с т и
А я знову закохалася,
кілька днів після цього сміялася,
і подруга відверто з мене насміхалася.
Я згадала про минулі помилки,
котрі на глибині засіли, немов осінні листки,
і мої улюблені квіти згубили свої останні пелюстки.
Я почала боятися,
що все вкотре може на шматки розлетітися,
і після цього назад не повернутися.
Поки у голові своїй придумала теорій безліч,
ти подарував мені чарівну річ,
і набула для мене нового сенсу ніч.
Ми ходили з тобою на прогулянки,
та ти не дарував мені квітки,
а потім я була в захваті від твоєї екзотики.
Здавалось, ми обоє не звідти,
і це точно не наші світи,
бо згубилися з тобою безвісти.
© Блакитноока
15
2
347
в е с н а
А я так чекала приходу весни,
Бо саме тоді оживали мої таємні сни.
Після лютої зимової війни
зникали з мого шляху усі брехуни.
Я так обожнювала цю теплу пору,
У дворі зустрічала галасливу дітвору,
А потім піддавалась чарівному вечору.
Ми книжку читали разом
І він мене огортав дивним теплом,
Із тексту слова маркером яскравим виділяв,
А навкруги пахло чорним шоколадом.
© Блакитноока
10
2
268
Кінець
І може в одній із мрій ти знову мене згадаєш,
Хоча я не чекатиму уже,
Бо знатиму, що все завершено давно.
І байдуже тепер на те,
у чому клялись одне одному тоді,
Бо постійного нема нічого в цьому світі.
І божевілля наших почуттів
Так швидко з історії моєї зникло,
Хоч на більше сподівались ми.
Водночас страшно і прекрасно
До нас усвідомлення того прийшло,
Що і наш настав кінець.
© Блакитноока
8
2
329
Недосказ
Не хочеш — йди,
Сумніваєшся — покинь мене,
А я зроблю сама усе.
І фарби візьму, і блокнот,
Я кольоровим замалюю весь листок,
а на ньому — мільйон пелюсток.
І сотні наших фотокарток
Як пам'ять збережу в альбомі,
Аби часи, коли ми були невідомі,
Хоч десь залишити на всякий раз.
А старі уривки наших з тобою фраз
У серці опадуть як недосказ.
© Блакитноока
8
0
349
Минуло все, минули ми
Твій погляд більше не вартий моїх солоних сліз,
Минуло все, минули ми,
Не стали тими, ким хотіли.
Твоя стежка життєва більше з моєю не з'єднається,
Хоч стільки було сподівань,
Хоч стільки марних зустрічань,
Хоч стільки даремних з тобою поруч проведених годин.
Твої очі більше не будуть світити серед темної очі мені,
Не покажуть дороги до світла,
Не покажуть виходу з тунелю,
В котрий же завели самі...
Твої поради більше в пригоді не стануть мені,
Я буду шоколадніше за тебе жити,
Я буду квітки серед поля зривати,
Я буду під дощем сама танцювати,
А ти все ще холодної води боятися будеш.
© Блакитноока
9
0
319
Буває час...
Буває час,
Коли думки стають словами,
Лягають на листок рядками...
Буває час,
Коли серед ночі темної прокидаєшся,
Рукою до тумби тягнешся,
І виривається усе назовні.
Беззупину описуєш все те,
Що жити стільки років не дає...
Буває час,
Коли сидиш при світлі лампи
І розумієш, що дарма на світі не існуєш.
На землю цю тебе послав Всевишній,
Аби місію виконати змогла.
І байдуже, що тебе засудять люди,
Вони творці свого життя,
Тому повинні думати про себе,
А не казати, що в тобі не так.
© Блакитноока
10
2
242
Я, ти і наше щастя
Я одягала свою сукенку в квітки,
А ти у танці мене крутив.
Я записувала на лист свої думки,
А ти їх обов'язково читав.
Я для тебе читала вірші,
А ти їх слухав натхненно завжди.
Я співала колискову дзвінку,
А ти солодко біля мене дрімав.
Я була розрадою твоєю,
А ти людиною, яка в життя моє принесла барви.
© Блакитноока
10
0
336
Щастя, ти де?
А ти — затята песимістка,
І темперамент меланхоліка в додачу маєш.
Мелодії сумних пісень завжди вмикаєш.
І щоб не сталося з тобою,
Куди б твій шлях далекий не звернув,
Повіриш швидше у погане,
У зраду, біль, хворобу чи нещастя,
Ніж будеш щастя стерегти.
Його ж для тебе не існує,
Здавалось, шторкою закрилося від тебе,
Сховалось без нагальної на те причини,
Аби творити іншим світлу путь,
Сидить і потай з тебе насміхається,
А інших береже від бід.
Хоч мрієш ти про нього день у день,
У снах ви зустрічаєтеся часто,
А наяву — як вороги.
І досі зрозуміть не можеш
Чи ти насправді песиміст,
Чи реаліст, який у зло повірить,
А в думах своїх буде сподіватись на фортуну.
© Блакитноока
8
0
333
Десь між посиланнями
А вони досі ставили парні статуси,
Листувались кожного дня до опівночі,
І пристроїв своїх розумних з рук не випускали зовсім,
Бо надсилали один одному безглузді дописи,
І слухали одну й ту ж абсурдну музику.
Вони не знали, що таке взаємність,
Хоч думали, що виросли вже з мультиків.
Поняття ніжності лишалося загадкою,
Бо плутали його із перепискою,
Із смайлами, яких скидали всім і всюди,
І байдуже було чи Телеграм, чи Інстаграм.
Вони губилися серед груп сумнівних в мережі,
Бо вірили, що зможуть виграти у розіграші.
Чим більше лайків було в них на фото,
Тим більше зелені збирали у кишенях...
Вони ніколи не блукали нічним містом,
Не бігли у кав'ярню,
Он ту, що там за рогом, недалечко,
Аби сховатись від дощу рясного.
Вони частину із життя свого вирвали,
Як люди виривають недолугий фрагмент з тексту,
Згубились десь між посиланнями...
© Блакитноока
9
0
232
Наречена багряного
24/7 в мережі ти дивилась на літо,
На отого багряного принца,
Якого так чекали усі.
Він мав з'явитися неждано,
Розмалювати горизонт у кольори життя.
І день, і ніч ти мріяла про нього.
Про парубка вогненного того,
Який повинен вас урятувати.
І часу лік здається неважливим,
Коли ти згадуєш його.
Ви ще не бачились ніколи,
А ти, здавалось, знаєш принца повністю й цілком...
Про нього книги ти читала,
Про ум вогненного всі говорили,
І про красу забути не могли.
А ти заплющувала очі,
І він ввижався враз тобі.
І ти вже думала,
Що згодна полетіти разом з ним,
У вирій мрій, думок, фантазій.
У край незвіданий ще досі.
У далеч, де птахи співають час увесь,
А квіти заплітають вам шляхи,
Де хмари сині не з'являються на горизонті,
У країну щастя, див, ілюзій...
Нареченою багряного ти стати хотіла,
І довгий вік обраницею його бути,
Але він ніяк не міг до тебе прилетіти...
© Блакитноока
8
2
325
Море
Море...
Таке спокійне та тепле,
А інколи аж надто холодне,
Моментами навіть стривожене.
Ти...
Ти казав, що ми з ним чимось схожі.
Описував мене, як воду.
І говорив, що вічно будеш дивитись на відображення моє.
"Така ж агресивна, як море", — ти стверджував завжди мені.
І кохав мене так нестримно, як воду.
Ти став моїм вогнем,
А я твоїм жаданим питвом.
© Блакитноока
9
5
248
Наворожила
А ти сиділа за столом,
Уважно літери вивчала,
Написані бабусиним пером,
Аби бодай щось не забути,
Аби через везіння своє
Не збитись знов серед шляху.
І знала, що неправильно це буде,
Але спинитись не могла.
Помчала в гай — збирала квіті,
Ретельно кожну виривала,
Аби зібрати всі, що треба.
Коли корзина була повна,
Накрила її полотном,
Аби бодай ніхто не бачив.
Знайшла ставок — питво містичне там набрала,
Додому швидко ти прибігла,
Й казан поставила на піч.
Варила тиждень, може, й більше...
Крутилась біля нього,
Немов дитина це твоя,
Пісні співала, довго-довго чарувала.
Читала різні вірші чарівні,
Аби усе довести до кінця.
Побачила сіро-зелений дим,
Який витав кімнатою твоєю.
Злісно всміхнулася про себе,
Набрала келих зілля отого — приворотного,
Чимдуж помчала ти до нього,
Аби не охолонуло завчасно,
Помилки тут зробити не могла.
А він немов чекав,
Сидів перед тобою,
Дивився у вічі твої,
Хотів сказати щось,
А ти напій йому подала.
І відчула миттю,
що прив'язуєш до себе хлопця,
І знала, що добром не обернеться це,
Але одержимість взяла своє...
Тепер він — твій,
Готовий навіть зірку золоту купити,
Аби ти була з ним щодня.
Наворожила хлопця ти собі,
Розраду, щастя і кохання.
Все було добре,
Все було як треба.
Однак засумнівалась ти чомусь.
Не розуміла,
Що за сила дивна
Оволоділа тілом твоїм,
Що за дух вселився у ніжне серденько твоє.
Ти піддалась чужинцю,
Послухалась його,
А той навмисне все зробив,
Вчинила так як він нашіптував на вушко.
І парубок твоїм став,
А ти лиш розумієш,
Що життя ваше з ним сплела в одне.
Два різні шляхи —
У стежину одну.
© Блакитноока
12
2
272
А пам'ятаєш?
А пам'ятаєш?
Ти був таким смішним,
У шортах фіолетових
І ще кросівки мав зелені,
А у мене були бантики рожеві
І щічки червоні-червоні.
Ми гасали з тобою весь день.
Нас впізнавали усі перехожі,
Здалеку кричали,
Що батьки вже кличуть додому,
А ми не слухались їх.
Ти за руку мене так міцно стискав,
І мчали далеко-далеко,
Шукали нас день, а, може, і два.
Знаходили пізно: вже вечір.
Світили на небі зірки,
А місяць дорогу знайти помагав.
Ти завжди попереду йшов,
Аби я не спіткнулась, не впала.
А пам'ятаєш?
Ми бігли по піску з тобою,
Він ноги обпікав обом,
Такий гарячий,
Що хотілося вже впасти,
А ти кричав: " Не зупиняйся!".
І я слухала завжди тебе
Не суперечила ніколи я,
Бо вірила, що ти завжди зі мною будеш.
А пам'ятаєш?
Я одягала найкращу сукенку,
А ти — свій новенький костюм.
Ми заходили у двері шкільні,
Де пісня святкова лунала.
Ти у танці повільному мене закрутив,
Тож нічого, крім тебе,
Не бачила я.
9
5
184
Спробувати знову
"Облиш, навіщо це?" —
кричало серденько твоє.
Покинути усе?
Та запросто!
Вернутися туди,
де починався шлях тернистий?
А чому б не спробувати знову?
"Я хочу знову жити", —
Благально мовила ти стиха і
Впевнено долала кілометри,
Аби вернутися назад,
У дім, де все нагадує дитинство,
У дім, де завжди пахло пампухами,
У дім, що тебе в снах до себе кличе...
Старенькі двері відмикнула швидко,
І плюхнулась одразу на столітнє ліжко,
Рукою потягнулась до стіни —
Така ж холодна і сира, як люди,
Що траплялись на твоїй дорозі.
Нікого більше тут не залишилось,
Не чути дзвінкого отого співу,
Бабуся не виходить вже з кімнати ,
Дідусь не читає книги за столом.
Твоя дорога вже давно звернула не туди,
А ти лишень тепер це зрозуміла.
© Блакитноока
9
0
255
У трамваї
Ти зайшла у брудний,
дещо огидний трамвай,
Пробралась крізь натовп людей,
Та зайняла місце позаду.
Одні виходили, інші сідали,
А він незмінно сидів біля тебе.
Час від часу чомусь загадково всміхався,
Споглядав то на тебе,
То на свій телефон.
"Дурник чи тільки здається?" — питання, на яке відповідь досі не відома тобі.
Трамвай зупинився,
Музика стихла на мить.
А ти вже зібралась виходити,
Телефон у кишеню поклала,
У рюкзак — книжку товсту.
Крок вперед зробити не встигла,
Бо він свою руку тобі простягнув,
Тепло розлилось всім тілом твоїм,
Юнак розпустив парасольку
Кольору веселкових усмішок,
І ви мерщій побігли кудись в далечінь,
У світ, де сонце за горизонт не заходить.
© Блакитноока
11
5
260
А хотілось би...
Хотілось стати відомою,
Щоб кожна людина на світі знала мене,
Здалеку бігла зробити фото із зіркою.
Було бажання покорить Еверест,
Зібрати команду веселих людей,
Взяти рюкзак із харчами та залишити знак свій на вершині гори.
Хотілось видати власну книжку,
Описати свій шлях нелегкий,
Аби більше ніхто не помилявся так само.
Було бажання відвідати кожну з країн світу,
Дізнатись традиції їхні та мову.
Хотілось купити торт величезний,
Ввімкнути улюблений фільм.
Було бажання опинитися в обіймах твоїх,
І більше ілюзій не малювать.
© Блакитноока
12
6
261
Життєвий урок
Сотні моїх слів намарно сказані тобі,
Сотні моїх повідомлень дарма надіслані тобі,
Сотні безрезультатних телефонних дзвінків.
Кажуть, люди — істоти незмінні,
Але я переконалась у іншому.
А, можливо, це й правда, і ти просто мені брехав?
Маску доброти натягнути встиг,
Однак набридло це швидко тобі.
А я навчилася тепер,
Урок отримала на все життя.
Але я не шкодую про те,
Що зустрілись з тобою в той час,
Ти допоміг мені вибратися з болота,
А потім і сам потрапив туди...
© Блакитноока
11
3
246
Вірт чи реал?
А за вікном литиме дощ,
Сіре небо затягнеться хмарами,
А за столом сидітимеш ти,
Поруч лежатиме червоний блокнот.
А ти писатимеш нову історію,
Повну емоцій живих.
Кожне слово, рядок, строфа, будуть наповнені сенсом.
"Жити/ померти? Впасти чи встати?" — з'являтимуться чорні символи на листку твоєму.
А ти вкотре потрапиш в незвіданість...
Не відрізниш тепер вірт від реалу.
© Блакитноока
14
1
255
Повірити в казку
А ти знову чомусь хочеш плакать,
Зітхать, що омріяне не збулось.
Гадаєш, що далі ще гірше,
І впасти схочеш серед дороги.
Покинути те, що розпочати навіть не встигла.
"Але, дідько, ти ж сильна", — мовить твій внутрішній голос.
Серце полегшено стукне у грудях,
А окуляри рожеві впадуть з твоїх очей,
І ангел з плеча правого зжене чорта,
Той впаде на землю, не забувши скрикнути.
Він не підніметься більше,
Бо зло нарешті програє.
І ти повіриш у казку,
Де добро здолає всі муки.
© Блакитноока
13
0
241
Рамки
А ти намалювала власні рамки,
Аби бодай не втнути щось,
Поки пензель твій силою небесною палав,
Я знаходив тебе у кімнаті.
З'являлося сонце у вікні,
На полотні твоєму плакала земля,
А ноти суму розліталися будинком...
Коли нарешті зможеш усвідомить,
Що зручно в рамках лиш портретам?
© Блакитноока
12
0
249
І ти пішов...
І ти пішов,
Бо вирішив — так буде краще.
Бо ти гадав, що знаєш цілий світ.
І ти пішов,
Та грізно гримнути дверима не забув.
А я стояла у вікні,
Та дивилася на постать твою,
Що миттю ставала чужою.
І ти все більше віддалявся,
Зливаючись із горизонтом.
Не було сліз, плачу, істерик,
Бо ти пішов,
забрав проблеми за собою всі.
© Блакитноока
15
2
291
Намалюю...
Намалюю тобі весну,
Щоб розвіялися хмари сірі,
Ті, що закривають двері —
Вхід до світлого життя.
Намалюю тобі сонце,
Щоб сміялась ти щодня,
Світу дарувала те тепло,
Що сховане на дні серденька твого.
© Блакитноока
11
3
246
Валентинів день
І день цей світлий Валентинів
Я знову провела одна,
В компанії навушників та чаю...
Я вже не плакала так гірко як тоді,
Коли мене залишив ти...
Гадаєш, я не зможу далі?
Гадаєш, я впаду серед дороги?
Гадаєш, я буду ридать?
А ні, не трапиться цього.
Тривожити минуле я не стану,
Не буду більше згадувать тебе.
Мій Валентин, як і моя надія,
Блукають десь на глибині.
І я чекатиму його,
Єдиного свого...
© Блакитноока
11
5
286
Те, що треба стерегти
Колись, через десятки років,
Коли читатиму усе, написане своїм пером,
Я буду плакати й сміятись.
Коли мене накриє хвиля ностальгії,
І все спливе у пам'яті моїй -
Кохання перше, цілі й мрії,
І перемоги, і поразки.
І думка знову лине-лине,
Кудись далеко, вдалечінь...
Минуле вже не повернеш,
І жити ним не варт.
Вчимось на власних помилках,
І досвіду всі наберемось.
Майбутнє те, що треба стерегти.
Боротись та йти вперед.
© Блакитноока
9
4
302
Ілюзія
Ти говориш до мене
Щось ніжне, ласкаве,
А я знову не чую тебе,
Крізь клунки білі пробиваюсь,
Танцюю далеко-далеко,
літаю у хмарах...
Тебе у снах я бачу,
Твої слова, якими ти колись застерігав,
відлунням в голові звучать...
Ти так далеко і водночас близько,
Немов ілюзія,
Яку фантазія моя малює.
© Блакитноока
12
0
345
Мріяти не шкідливо
Ти колись казав, що мріяти не шкідливо,
Розповідав, що це навіть важливо.
А я все слухала тебе,
І стиха плакала в подушку.
Я пам'ятала гірко-солоний шоколад,
Який нагадував тебе...
Я прислуховувалась до пісень,
Які асоціювалися з тобою.
І розуміла, що це кінець.
Я завжди мріяла лише про тебе,
Відчути присмак твоїх губ
Та міцно-міцно обійняти,
І розуміла, що такого не буде...
Шкідливо мріяти про те,
Чого не трапиться ніколи.
© Блакитноока
9
0
293
Школа
Сьогодні - понеділок,
Ти йдеш у перший клас,
Ти вперше на лінійці,
Святковій, урочистій...
Ти відчуваєш радість,
Й хвилюєшся водночас,
Ти усміхаєшся і йдеш вперед.
Усе таке нове, незнане,
А далі - незвідані шляхи...
І однокласники тепер,
Немов твоя родина...
Пліч-о-пліч одинадцять довгих років.
Ти знаєш їх, вони - тебе.
Ви разом плачете, смієтесь.
І, здавши всі екзамени,
Ви вирушите у майбуття.
Ви не зустрінетеся ніколи більше,
І не зберетесь дружнім класом.
Але цей досвід перший,
Служитиме й далі у житті.
Він допоможе вам не здатись,
Не впасти серед поля,
А стане у нагоді,
Щоби дістати перемогу.
© Блакитноока
5
0
255
Єдиний шанс
Остання ніч, яскраві вогні та кольорова ялинка,
Так буває раз у рік,
Коли приходить цей дивний дідусь,
Із своїм чарівним мішком,
Він дарує тобі тепло та щастя,
Лиш будь обережна,
Не впусти шанс цього разу!
© Блакитноока
9
2
312
Звичка
Я до тебе звикла вже давно,
До жартів твоїх - несмішних,
До голосу твого - дзвінкого...
Я забула вже про мурашки,
Які колись ти викликав.
Твоє чарівне слово -
І моє серце ожива...
Зникло все, а з ним кохання моє...
Ти став моєю звичкою -
Найгіршою...
© Блакитноока
11
0
269
Кохаю
Ти мені говорив,
Ти на вушко моє так мило співав,
Ти наші руки так ніжно сплітав...
І я оживала з тобою,
Немов зранена кліткою пташка...
Я на волю з тобою рвалася,
А ти мене не відпускав,
Лиш міцно у руках своїх тримав,
"Кохаю" - ласкаво мені шептав...
© Блакитноока
11
2
236
Лише ти
В мареннях моїх з'являвся ти...
Щоночі бачила зображення одне.
На нім всміхався щиро ти,
Немов дитя: мале, незріле.
А я торкалась руки твоєї
Та зігрівалась ласкою цією...
На обрій сонце піднялось,
Забрало і тебе з собою,
Немов не було тих світанків,
Тих ніжних теплих ранків.
© Блакитноока
11
2
368
Осінь...
Цієї осені я встигну,
Зробити те, що записала ще тоді,
Коли світило жовте сонце,
Коли вода світло - блакитна,
Так стрімко витекла із берегів.
Я не забуду тепле літо,
І пам'ятатиму його завжди.
Цієї осені я встигну,
Зробите все, що було в списку,
Закутатись у плед шовковий,
Залити чашку капучино,
Та, розмістившись на вікні,
Насолодитися смаком холоду,
І кави ароматним запахом.
© Блакитноока
8
0
207
