дитинства сад

Блакитноока

привіт, дитинства сад, цвітуть яблуні, буяють вишні, ти як? бачиш, я знову тут, готова мріяти під зорепад, нагадуєш мені пісні з присмаком світанку, життя колишнє вернулася до тебе, друже, хоч так боялася, що проженеш звідси, пам'ятаю ту весну з дощами — за руки попри калюжі, щойно дитиною сміялася, тепер дорослою пригадую ті часи усе підвладне трансформації, а ти не змінився, такий же світлий, мудрий, хоч не один десяток років вже минув, колись, давним-давно, мій зір серед літніх барв губився, ти ж навчав мене усьому, що під силу було, завжди до щастя линув віриш? та з тобою залишилися мої бажання, нездійснені цілі, яким не під силу дорослішання, знала б тоді, що стільки нещастя через один неправильний крок, то, напевне, досі розмовляла б вечорами з вітром, не наробила б тих помилок і що не кажи, та все тимчасово, навіть біль потроху зникає, безмірний досвід у кишені, нумо все почати з самого початку? заховатися би за вишнею, принишкнути у траві, поки ще не смеркає, облаштувати нове місце достатку, пронизану казками та вірою в дива хатку ©solenka

2022-01-19 09:08:30

12

0

Схожі вірші

Всі

Дитинство

Ruslana

Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.

70

4

10897

Все й одразу

Ай

Ти завжди хотів все й одразу. Жага зрушити гори з місця, не торкаючись навіть каменя. Писав про світло в своїй душі, але від тебе ні променя. Тобі моря по коліно, це звісно, але ти навіть не увійшов у воду. Ти з тих, хто забув про природу слова. Раніше вірші — це була мова любові, а ти радієш кожній римі, бо знаєш, що вони випадкові. Повторюєш, як мантру що прагнеш визнання та безперечної слави. Не занадто великі бажання, навіть без крихти таланту? Ти можеш римувати, але в тебе не має душі: Твої очі порожні, як і твої вірші.

82

2

3295