Вірші
Про кохання
Ловлю наші тіні по дряхлим провулкам.
Моє натхнення підвладне окуркам.
Шукаю спомини із рання.
Хоча з забуття сочиться життя.
Я не шукаю чужих силуетів,
Та з-поміж тих старовинних куплетів
Приходь до мене (до себе) на зустріч.
В долонях любові - є для нас участь.
І солодко, знаєш буває і гірко,
Але гортайся скоріше сторінко.
Туди де немає влади і жалю,
Туди де не місце страху кинджалу,
Туди де ми з тобою такі буденні,
Замучені, трохи мабуть не певні
У тому чи жити нам чи все-таки ні.
Чи варто псувати нам руки в багні?
Не певні, але все ж такі живі:
Такі витривалі і молоді,
Такі соковиті, такі п'янкі.
Наче перші обійми нічні на зірковому тлі.
2
0
68
22:30
Десять чортових годин.
Тридцять чортових хвилин.
Я вважаю, що один
Не зупиню часу плин.
Полотно в дірках від куль,
Що зробити - ідей нуль.
Тільки це не полотно,
А серцеве це рядно,
Але ти мене кохаєш.
З-поза ранку ти згадаєш,
Як цілую твої губи.
Як тягну я свої руки
До обличчя наче це
Не обличчя, не лице,
А найбільше зі скарбів.
Знаєш, серед полюсів
Є не тільки мінус-плюс.
В голові вже наче струс,
Але все ще пам'ятаю
Я люблю і я плекаю
Спогади про ті цілунки.
Про інтимніші дарунки -
Ті твої рукостискання.
Та ніжніші коливання
У мою дурну сторонку.
Я не знаю душі ковку,
Але знаю, що люблю.
І ніяк не повторю
Доторки: зірок лушпиння.
Наче свято вознесіння
Кожна зустріч і бентега.
Очі котяться до неба -
Бачать там твій тільки образ.
Присвячується рідній.
1
2
65
20 (Сама)
На п'ятки наступають 20 років.
Відмучалась, а може прожила?
Тут кожен рік минає як за два.
І ось мені нарешті 40 років.
Прийшла весна і квітнуть тут тюльпани,
А на душі лиш стогін та журба,
Яких я так ховаю крадькома.
Перекриваю всі свої я крани.
З надією, любов'ю і життям.
Лишаю лиш холодний відчай.
І тільки ходжу як розумний слідчий
По попелу. З моїм же забуттям:
Сміюся перед матір'ю та й годі.
Сміюся перед батьком - край свободі.
Сміюся перед світом. Тут - тюрма,
А за стіною тільки пустота,
Що дихає у мені у скроні.
Ламаються і кришаться долоні.
Я тут одна. Я тут одна. Сама.
5
0
121
Сльози німі
Я більше тебе не кохаю.
Я більше тебе не люблю.
Зникни з життя благаю,
Інакше я сам тебе вб'ю.
Інакше на гору крутую
Свій камінь ти не підіймеш.
Заскочиш в годину лихую
І серце своє не спасеш.
Інакше не страшно вмирати -
Влаштую я пекло тобі
Інакше вже страшно кохати,
Бо сльози твої - німі.
Бо сльози твої нарцисичні.
Прошиті грайливою мовою.
Мені ці сльози вже звичні,
Але не крадусь я за долею.
Та чхав я на твóю поезію.
Та чхав на твої пісні.
Пальці беруть мої терцію
Вона не сльози німі,
Що ти так старанно виплакуєш.
По нам, чи може мені?
Я впевнений, долі дякуєш,
Що я не являюсь у сні.
Ти сама мені ніж устромила
В самі нутрощі мого добра.
Ну, а потім, безжально добила,
Бо любити себе не дала.
Та я знаю, що в гіркій печалі
Ти згадаєш слова мої.
Як всі струни мої кричали
І як лилися сльози німі.
2
0
92
Тролейбус
Б'ється серце твоє під моїми ногами.
Я знаю, ти намагався зцілити рани.
Ти намагався не вливатись у бій.
І навіть я кричав тобі в слід лиш: стій.
Ти розважливо йдеш по своєму маршруту
Шукаєш кохану пристань, спокійну бухту.
Але милий, її для тебе ну просто немає.
Але хтось допомогти тобі має. Хоча... Не має.
Ніхто нікому нічого - і так завжди.
Часто кажемо "геть" і ніколи "зажди".
Це так страшно насправді, жити таке життя.
Без каяття кричати про каяття.
4
0
163
Двічі народжений
Мати казала, що я два рази народжений
І більше ніяким чином не перероджений...
Ха-ха, маячня, моє серце назавжди спотворене
Кожним ударом і кожним роком зморене.
Душа стала чорною, вигорівшою до тла.
Без часу, без виміру рветься моя голова.
Просять свободи в ній демони звідусіль,
А я все кричу: ну нехай вже почнеться бій
Між ідеалом чужим і моїм пізнанням!
Один раз лише бавився чорним вбранням:
Я пам'ятаю діду твої слова,
Я пам'ятаю запах твого чола.
Двічі народжений, йду я по світу, але,
Чесно, дістало мене неправдиве все.
Я помирав стільки раз, але знов оживав.
Моє серце мабуть сильніше за метал?
Ех, Жадане, Жадане ти не знаєш хто я.
І в цілому, плювати вже на моє ім'я.
Двічі народженим мене охрестив я сам.
Ось такий от у нас і вийшов фінал.
P.s Відсилка до пісні Жадана "Метро"
1
0
127
Три зозулі з поклоном
А ти часто думаєш про мене
Заглядаючи у шир старих небес?
Я на попелищі ставлю хрест.
Я ще досі з нього не воскрес.
Ніби-то колись я жив для себе.
А ти часто думаєш про нас?
Про всі наші спогади і крики,
Що тарілки досі не побиті.
Про всі наші образи і лики.
Про не загустілий декаданс?
А ти часто думаєш в цілому?
Про невинність стиглої душі.
Про колючки, квіти, спориші.
Про любов забуту у дощі.
З сліз блискучих. Шиємо окову.
Шиємо, складаємо - створили
Ми той вічний спокій, вічний дим.
Але, знаєш, в принципі - чорт з ним.
Й дізнаЄшся, в принципі, чорт з тим,
З ким любов ніяк не поділили.
Страшно вічно бути десь позаду
І шукати в кожному ту тінь.
В вічності смугастих мерехтінь,
В вічності нахабних поколінь.
Тінь, що зможе пояснити задум.
Задум жити в світі без любові.
Без кохання, без його палких страждань.
Без кохання, серця коливань.
Без кохання - пристрасних бажань.
На безкров'ї буде мало крові.
Ось тому пишу тобі листи.
Ось тому я їх не відправляю.
Ось тому я денно-нощно дбаю
Про всі спогади. Надії не плекаю -
Не даю бур'я́ну прорости.
3
0
154
Нічия
Останнім часом думаю, що краще би ти померла.
Не бачити усмішки, не чути солодких слів.
Моя ноша з кожним днем більш нестерпна.
Мої очі затьмарені гірким протиріччям снів.
Складно сказати чому я хочу твоєї смерті.
Так хочу побачити тіло твоє в труні.
Може тому, що давно ми з тобою мертві,
І тільки граємося ніби-то ще живі?
Можливо тому, що шукаємо сенси в простому.
В словах, в прототипах фраз, навіть в мовчанні.
І бачити рідне я звик у всьому чужому.
Тільки не бачу сенсу в повчанні,
В намаганні стати інакшим, змінити суть,
Змінити своє єство. Прямо за течією.
Я припускаю, що серце із сталі. Мабуть
Ми завершили свою гру нічиєю.
5
0
110
Зима
Скляними очима дивлюся тобі в лице.
Я сотні життів тому бачив його і вивчив.
І не підібрати із тисячі слів слівце,
Так само як не підібрати для тебе віршів.
Мені не сказати тобі, як серце болить.
Печаллю омите й обкусане іклами злими.
Якби ж то чужими, якби ж то було чужими...
Та навіть з машиною часу не верну цю мить.
Мені більше не страшно у темряві. Крадькома
Я думаю, як би побачити крізь вікно
Хоч краєчком, хоч клаптиком, того чола,
Що я так любив, хоч і гниле воно.
Хоч черви проїли кожну букву твого ім'я.
Хоч боляче згадувати кожну щасливу мить.
Хоч я плював з високої башти на це життя.
Хоч і бажання вернутись до тебе давно вже спить.
Я продовжую чути твій голос і плач уві сні.
Я продовжую переживати, страждати, корити.
Я не знаю, як би я вижив з тобою у цій зимі.
Але без тебе я точно не зможу в ній жити.
6
0
140
Теорія про справжнє життя
Тіні під ліжком вже не лякають мене.
Сльози, годинник тік-так, ось так і година мине.
Не лякають і руки, що тягнуться спішно до ковдри.
Я знаю страшніше речі, я знаю їх, хто вони.
Я знаю. Я знаю кожного їх так зване ім'я.
Я знаю, хоч, може сама я не зовсім своя.
Я знаю, як жити не бачивши в завтра - завтра,
Бо це безкінечне сьогодні ніколи не спиниться, правда?
Ніколи не спиниться вічний годинник у пеклі.
В моєму житті всі спогади мляві та трохи стерті,
Але ось, що я пам'ятаю від ночі до ранку:
"Ти ж маму любиш?" - і так чорт забирай до світанку.
До світанку чую цей голос з усіх радіо та домофонів.
Цей спогад як Гулівер серед чортових гномів.
Не хочеться вірити, але маритиму щодня.
Ось таке в моїй голові бісове життя, хоча, маячня.
Це не життя, існування. Максимум, що скажу:
Моє існування роз'їло криваву межу
Між пеклом і земним світом, ось, що насправді було.
Це все лише вигадка, марево, нло.
Можливо, прокинувшись завтра (сьогодні) забуду я
І не пам'ятатиму й сло́ва, скажу: "Дурня".
Але не забуду теорію про те, що буття
Почнеться зі смертю, бо після неї лиш - справжнє життя.
P.s Теорія про справжнє життя - це теорія яку я вигадав сам, десь в років 16. Про те, що теперішній світ лише ілюзія, галюцинація, марево, можливо передсмертна агонія, яка закінчиться, лише коли я помру.
3
2
91
З колисок
Осіння пора нещадно трощить кістки.
Повітря наче наповнене фрагментами сталі.
Хочеться взяти всі роки свої навзнаки
Та видавити з них кожну краплю печалі.
Складно дивитись в небо, його блакить
Дивно шепоче до мене, кличе до себе.
Наче ось-ось настане кінцева мить.
Як тобі, мамо, таке? Що скажеш, нене?
Що скажеш на те, що людина твоєї крові
Так хоче скоріше взлетіти не маючи крил?
Розкидати б рештки свої на великому полі
Не треба мені ні кремації, ні могил.
Нехай мої рештки з'їдять голодні вовки.
Так хоч якась користь буде від мене природі.
Нехай позжирають разом й мої думки
Неначе робили зміни в чиїйсь погоді.
Осінь мене добиває, зима ж приб'є.
Наче муху на лобі, розмаже по жирній шкірі.
Життя, вибачайте, мамо, ну геть не моє.
І вам за це вдячний, у найбільш високій я мірі.
Сміюся, ходжу, роблю звичні справи але
Здається от-от підскочить в каструлі кришка.
Така ось історія вийшла, малята, про це
Розкаже вам в казці маленька весела мишка.
Як тіло моє розгризали на сотні частин.
Як смакували кожний його шматок.
Як кров стікала до найбільш глибоких низин
Цих земель, де вбивати почали ще з колисок.
5
0
124
Каша з молоком
Моїми же сльозами вмивайся хоч щоранку.
Моїми же словами лікуй ти свою ранку.
Моїми очинятами, дивися ти на світ:
Де все для нас невпізнанне, усюди тут санксрит.
Гарячими руками знімаєш з мене дерму.
Гарячими ногами ступаєш по Едему.
Не бачивши просвіту - назвати це все світлом
Не вистачає сили, хоч ми і не просили.
Хто ж ти моя мила, хто в пітьмі фігура?
Звідки в тебе, мила, світла ця структура?
Звідки в тебе крила, де ти їх украла?
Тут немає правил, лиш солона правда.
Лиш пішак у битві, ти, як неповнолітні,
Шукаєш собі сенси, думки твої амбітні.
І тихо на прощання "бувай" скажи будь ласка
Ну ось кінець і титри, закінчилася казка.
7
2
147
Могила
Зламай мої кістки ніби вони лиш сірники.
Застав приклонятись тобі і клянчити участі.
Якби я не мав такої пекучої везучості
Бачити тебе кожного дня, я би як двірники
Згріб усе листя: згадки про тебе, спогади.
Пішов би своєю дорогою кинувши здогади.
Йшов би і думав, що одиноке життя.
Та в осяянні, під приводом каяття
Забіг би до церкви, може. А може і ні.
Скоріше пішов би на могилу до діда.
Сказав би: програв я у цій війні.
Чекає на мене могила.
4
2
101
Щось про викохане
Серед бажаних примар сіро-чорних книжок.
Серед покинутих в гречці сухих тарілок.
Серед безкрайніх обіймів вини та жалю
Мені знову запахло щастям, що я не люблю.
Запахло дощем, що холодними кулями влучив
Не в лице, не в долоні, яким так цей вимір наскучив.
Не в опалі вітрила згасаючих сумом вій,
А в далекий душі закритий мій буревій.
Долітали до носа маленькі крихітки миру,
Що прийшов спозаранку, в тривожну хвилину
Та збудив від нічних переломів своїм хвостом.
Мій маленький тепленький розгніваний орбітрон,
Що слідкує за кожною думкою невпопад.
(Хоч готовий на безліч геть траєкторних атак).
Хоч готовий іноді з кота різко стати пантерою:
Такою ніжною, чутливою, але зовсім не чемною.
В тиші нічній літають вже інші ефіри:
Ті, що геть загубили будь-які орієнтири.
На них повертається хтось, а хтось утікає.
Або ж під'їжджає туди звідки втечі немає.
Кавою терпкою мій ти смак не гартуй.
Звик мій язик до цілунків із градом куль.
Ноти кориці і ніжно-білого крему -
Це вже щось ближче, геть близьке Едему.
А на поличках лежать холодні листи.
Може комусь вже без пульсу створили мости.
Мертве мистецтво під барвами гніву та болю
Іноді навіть з окроплені присохлою кров'ю.
Щастя воно таке - іноді зовсім гірке.
Очі повернеш від нього - і швидко мине.
Тільки не вибирай близьку до щастя людину -
Занадто болюче втрачати в потрібну днину.
P.s В вірші заховалось 5 краплинок щастя: дощ, кішка, нічні поїздки на тролейбусі, сінабони та книги.
(P.s 2 на фотці моя кішка)
3
2
170
20
Двадцятого я готовий отримати кулю у скроню.
Тридцять третього згоден проститись с тобою.
Кожен день я чую годинник тікає гучно
"Тік-так" під мій пульс, дуже влучно.
Я шукаю причини залишитись і не вертатись.
Я шукаю, але не варто ні краплі старатись:
Ти зарання зробила кожен мій крок за мене.
І я тікаю від тебе, намагаючись втікти від себе.
І я благаю на колінах не бігти за мною, проститись.
І я не маю сили крижаною водою вмитись.
Як не маю сил сказати тобі всі ці слова.
Про кохання, про злість, про ревнощі. Голова
Затріщала, потріскалась, стала сипучим піском.
Я моральний каліка, але не разом з візком
Похоронять мене. У саду цьому лиш сухостій
І розірвані на шматки залишки моїх мрій.
4
0
154
От би вбити себе прямо цим олівцем
Тріщина на стелі, я підлітаю все вище.
Ти мені ніхто, ніхто тобі я.
На вулиці вітер так шумно свище -
То кличе мене моє небуття.
А ти більше не кличеш - мені мерзенна ти.
А я все вище, не боюсь висоти.
От би вбити себе прямо цим олівцем.
7
2
165
Повільне вбивство мене
Я не хочу тебе кохати, ніколи не хотів.
В кожному русі вбачати блиск закоханих слів.
В кожному слові ж шукати привітний знак.
Я кохати, повір, геть не мастак.
Вбий мене краще, я зовсім не відчуваю рук.
Тільки від тебе залежність. Для тебе мій серця стук.
Я так втомився кохати, так хочу тепла,
Якого не зможеш ти дати. Лиш я і пітьма
Залишились в цьому домі з болю і сліз.
Я ніби весь час до тебе весь світ на плечах своїх ніс.
А ти лише легко всміхнулась, пішла собі - і нема.
В мені ні краплинки жалю до себе. Така вона
Ця участь дурного мене. Не знаю на що сподіватись.
Я знаю це не мине, повільне вбивство мене.
3
0
168
Конвалії
Краплинки жалю не стікають по червоним щокам.
У темряві тихо, мигає курсор, слів чекає.
Я вже далеко, я вже не тут, а там,
Де ніхто мене ніяким чином не знає.
Я вже далеко - слова мене в вирій несуть.
Так не боліло давно, кричу в процесі баталій
Зі своїм тупим мозком, рідким як звичайна ртуть.
Згадаю букети свіжих біленьких конвалій,
Що неслися коханим і може не зовсім, але
З побажанням любити, з побажанням комусь довіряти.
Я думаю знову: "Що цей голос верзе?
Які ще обгортки збирається він зламати?"
Я пишу ні про що, ні про що мої думки несуться.
Ні про що я вдивляюсь у темряву крадькома.
По мені вже зеленими зміями конвалії в'ються.
Їм плювати на те, що сьогодні в душі - зима.
Їм начхати на те, що солоно у роті, пече.
Їм не смішно, не соромно повністю стан огорнути.
Я вся в квітах. Подайте ж мені плече
На якому я зможу навіки заснути.
Плече на якому можна стати "ніким"
Просто "кимось" мені вже обридло бути.
Хочеться стати для всіх тим холодним, чужим,
Аби в спокої темряву, квіти, усе забути.
3
2
242
Смола
Ти покрита смолою
Я зливаюсь з тобою
Я, пробачте, бунтую
І себе не рятую
Ти покрита смолою зніг до голови.
Я тебе не рятую, бо ти, просто ти.
Я не знаю чи можу торкнутись тебе.
Поки хвиля за хвилею нас несе.
Поки горе за горем заходить у дім
Поки ми ніби поряд, але поміж тим
Не тримає мене твоє тихе зітхання
Навіть крик, навіть біль і навіть зізнання
Я йду геть, бо місця занадто вже мало
Ти, смола, цілий всесвіт, мене - не стало
Я лиш попіл, валяюсь у вазі спокійно
В мене тут гнилі рештки, так рекреаційно
Правда іноді нудить, іноді рве
Поки вітер всі хмари кудись зажене
Встигну я разів сорок стати й впасти і знову
Я шукаю повтору, не бажаю обнову.
А смола стікає по ніжним щокам
Мене знову відправили грізно в бан
А смола гаряча, але не обпікає
Вихід є, вихід там, вихід тут, ні, немає.
3
2
210
Молоко Вишня Яблуко Волошка
Молочні ріки розливаються в голові.
В них росте все: від злості до темного сорому.
В них водяться раки - червоні такі німі.
Вони тихо на дні, не марнуючи голову
У вишневих очах один одного бачать катарсис.
Бачать лінь, бачать жадність, журбу і пиху.
Бачать сонячні яблуки в Євовому саду - базис.
Базис також, що ці слова колись зникнуть в труху.
А по рікам волошок тече лиш холодна пітьма,
Що веде до невпинного потягу бути смертельно мертвим.
Якби ж то на світі була лиш одна вона...
Але ж досі є та молочна свята вода, що вважає його (потяг) нестерпним.
2
0
321
Бігодоріжка
Біжи, спіши, подалі від спеки
Подалі від шороху дивних примар
Ох, лікарю, не відчуваю я стелі
Не відчуваю ні ваш, ні свій дах
Біжи, старайся, подалі від мряки
Подалі від подиху стиглих вітрів
Подалі від тих, хто не дасть тобі дяки
І в саму глибинну сутність штормів
Біжи, попри біль у суглобах і м'язах
Вдавай, що так треба, що так вже було
Вдавай, що якщо помремо - тільки разом
З тим хто поблизу́ літав в нло
Біжи, бо бігти сказали нам предки
Бо бігти казали нам з пелюшок
Послухай, скажи собі - пофіг на кепки
Так само як байдуже на ланцюжок
Що в'яжеться намертво споміж людей
Що ніби-то родичі, ніби чужинці
Прикинься, що пустоголовий. Ідей
Ніяких не маєш, хоча самовбивця
Біжи, попри те, що тобі так болить
Біжи, ніби це не бігодоріжка.
Біжи, бо саме у цю страшну мить
Не скінчиться ця пробіжка.
3
0
171
Щось
Танцюю на голці. Криваве багаття -
Пелюстки троянд - твої почуття.
Моє душі замизгане дрантя
Не знає й не хоче знати життя.
Слідами залишились певні спокуси
В моїй голові ехо дивних бажань
Розпусти, розпусти, клянуся, розпусти
Прошу я у господа без коливань.
Прошу без обІцянок і передбачень
Лиш я і ніщо, лиш я і ніяк
Мені так не вистачило тих пробачень
Що ти не сказала. Не знала як?
Не знала, не вміла чи сили не мала?
"Мене не стосується крихітна драма".
В твоїй голові я наосліп іду -
Себе я ніколи там не знайду.
4
0
178
А може став я небом?
На сигареті присмак моєї крові
Присмак жалю і жалості до чужого себе́
Я шепочу: усе мине, все минеться, мине
Я кричу: довіряю ні богу ні долі.
Холодно так, що печуть оголені пальці
Я все іду і чвакаю чорнимя п'ятками
Сльози в очах, але вуха прикриті ватками
Я б довірився, як тей пастух радісній нявці
Вже так плювати, навчання, любов, лице
Вже так обридло паскудити тінню людей
Вже повен сотні безглуздих жахливих ідей
Кожне слово заграє в вустах як те зле слівце
Поранений я спокутаю всі гріхи
Я б оберегом став, але марні бажання
Навіть якщо мовчу - виходять зітхання
В голові моїй демони, чи волхви?
Я не знаю, з чужим обличчям дивлюсь у небо
Не рахую зірки, я вже вічність порахував
Я програв, чорт забирай, цю битву програв
Проти себе самого, не працює плацебо
Не працює мій клятий мотор, доливаю бензину
І не грає струна, лиш рве подушечки пальців
Якщо ти надовго - ось тобі пара капців
Бо тут лиш пісок і демони грають в кориду
У мене ті демони, чи я сам як той демон?
Чи пророком я став, віщі сни, лікуючі руки
Чи онімів я, чи став глухим від розлуки
З самим собою. А може став я небом?
1
0
197
Пам'ятай
Виґвалтовані
Голодом, мороком, страхом
Досі летять понад дахом
Тихо крадеться пітьма по вулицях міста.
Віра втрачається, б'є в підребер'я ножем.
І зазлинається холодом дивним - їсти
Їсти благають закопані в землю живцем.
Просять окраєчок хліба, слізних надій,
Стають на коліна і довго-довго кричать.
За їхніх дітей ми б'ємося, але постій:
Ми бились за них завжди, лютішає рать.
Лютуєм і ми, зґвалтовані цим "порятунком".
І в грізні обійми притиснемо ворога тінь.
Бабуся старенька годує їх смачним трунком,
Маленька дитина боїться тривоги... Стій!
Залиш вже у спокої землю, що крові напилась.
У вирій за злості пірнай. Навіки цей край
Полиш, і країну, яка до кінечної билась
Запам'ятай. Пам'ятай. Пам'ятай.
2
2
202
Їбане життя
Кожен міліметр шкіри в крові.
Кожен сон то піщинка у морі страждань.
Кожен шелест листка то потвори німі
Що не знають ні жалю, ні коливань.
В цьому світі так страшно, нікому не слід
Обертатись, благати, і шумно ходити.
Чорт, вже випав сріблястий найперший сніг...
От би тінь мою запорошити,
Та прикрити лахміттям кроваві сліди,
Що залишили снігу подряпані стУпні.
Якщо в оці не бачиш ти боротьби
Я благаю, забудь все, забудь ти
Все, що ниткою з сліз тянулось до вік
Всіх собак, що душу твою роздирали.
Листя впало пожовкле тобі до ніг.
Світ ніколи не впаде, як ми б не благали.
Світ стояв і стоїть, попри бомби та кулі.
Обірветься життя. Тут вже Мойри у ділі.
Ми як є, так і будем, до когось прикуті.
Ми такі, забобони диктують нам. Милі,
Ніжні та пряні, морожені квіти
Все ж пов'януть, за ними прийде небуття.
А такі як ми продовжимо крити
Матом смАчним своє їбане життя.
2
0
173
Майже
Рахую сліди твої на підлозі.
Мені майже треба, я майже в дорозі.
Я майже жахаюсь майбутнього див
На стелі твоїй, що злічив.
Мені так не лячно було перед смертю.
Мені вже не страшно холодною твердю
Злягти до твої посинілих колін,
Яких цілувати ніколи не вмів.
І я вже не в змозі шукати слова
Коли від природи пуста голова.
Коли гамір поряд, але не в душі.
Мені б зажадати, але не тобі.
Мені б почекати, але не тебе.
Коли сонце спокій крізь хмари жене.
Мені б пам'ятати але не твої.
Думки і бажання, потвори німі.
Я не відчуваю твоїх стиглих рук,
Я не розумію твого серця стук.
Але лиш тебе знаю я досконально.
Так тихо і марно, так мирно і марно.
Я знаю, тобі воно душу руйнує.
Я майже навшпиньки, я майже не дую.
Я пес, але рани твої не залижу.
По собі лиш попіл холодний залишу.
Не пахне там мною, не пахне там нами.
Не буде оголено йти вечорами
На зустріч до тебе, до мене на зустріч
В долонях любові - відмінена участь.
Сміюся, бо що вже лишилось робити
Коли і ненавидіти, злитись, любити
Мені заборонено з завтра - назавжди.
А ти прокричиш - ти моя, але майже.
2
0
165
+1 програне життя
Моя теплиця бажань з небуття ставала яскрАвіше.
Я втрачала свої орієнтири. Я чиста ненависть. Почуття вже все бачивше.
Я лише мовчазна тінь в безтілесній системі програних партій.
І життя моє, як і всіх нас "людиноподібних" нічого не варте.
Скільки сліз було пролито гірко-жалісно, але за дарма.
Без зупинки, без перепочинку. Я ніколи не здавлюю гальма.
Я і справді блукала століттями по бридкій, запаклюженій нами планеті,
І мій зір проходив крізь стіни. Я бачила струни, на жаль, ще бачила петлі.
Я хапалась руками за речі здавалось, значимі, важливі й цікаві.
Навіть бачила багато світів у відблиску сонця в очах забитої зграї.
Я сміялась із рікисних гадів, що думали втримати Землю в долоні.
І здригалась від болю ненароком поглянувши під їхні скроні.
Поглинаючи горе очами я зорями грала захоплена смутком.
І вважала за честь не зустрітися с своїм порятунком.
І я бачила очі, що горіли життям і згасали, збиваючись з шляху,
Як і тих створінь, що летіли в безодню не знаючи страху.
І бувало таке, що реінкарнація була зразу преречена на невдачу,
Та, завжди в обіймах невпевно вічність шепотіла про власну віддачу.
Я потроху вже божеволіла від постіних кошмарних прорахованих доль.
Але як нам зрозуміти хто ми? Хто з нас позитивний, а хто негативний герой?
Як розчинитися у бутті і забити серцеві ритми інформативними тактами,
Йти вперед і не ховатися за акторами, чиїмись ролями і антрактами?
Я заснула, мимоволі втрачаючи дрібку цілющих, живильних ефірів.
От у нас епілог, і без оплесків, без вагань, та без приручених звірів.
Так закінчиться останнє життя, або існування у центрі пекла.
І вода захопила легені, кров закінчилась в резервуарах, на вулиці смеркло.
Запитаєш, чи хотіла колись перекрити дихальні шлюзи своєю кров'ю?
Відкажу, що всі ми рухаємось в прорекламавану нами ж безодню.
13.01.20
11
4
351
Існування - не зовсім життя
У пітьмі з підлаштованих посмішок,
В градієнті запалених див,
Де немає в моїй каві домішок,
Замість серця - великий проміжок,
Твій лиш голос кудись мене вів.
Там, де подихи вітру нетлінного
Та все гнеться від крил не живих.
Там, де поштовхи того невинного,
І чогось невимовно відкритого
Забирали всі землі з під ніг.
І у нотах туги, страждаючи,
І в морозних барвах зими,
Моє серце істотно кохаючи,
Всього світу не поміщаючи,
Все просилось в долоні твої.
І в казках твоїх долі нечувані,
І в словах прихистився мій жах.
Мої руки у сльози занурені,
Мої крила навмисно обрубані,
Мої думи забились в віршах.
Там, де світ обривається крапкою
Не зуміли поставить її.
Я прикрию свої груди латкою,
І залишусь для тебе примарною,
Тихим болем у страшному сні.
Так далеко, і я не про відстані.
Так тривожно і краю нема.
Пошук правди, пекучої істини,
І вогні рідно - близької пристані,
Де тей затишок твого вікна?
Людям всім свої крихти відміряні.
Віддала - помираю сама.
Дві душі, що у щасті зневірені,
На розп'яття любов'ю покинуті.
Ні, не ти. Я на розстріл одна.
Так, я знаю, у гіркій байдужості
Та під протягом дивних реалій,
Ти втрачаєш фізичні потужності.
І туманної злості наружності
Додають в твої фарби баталій.
Скільки ніжності, скільки історії.
Скільки зміг ти сказати чудес!
І не висуну більше теорії,
І не вхожу в якісь категорії.
Не жива, в хвилях мертвих небес.
Трупом ходжу, кроки рахуючи,
Поверніть хоч одне почуття.
Як промовити, погано римуючи,
Як змовчати, постійно сумуючи.
Існування - не зовсім життя.
Е. Г. присвячується, та також усім, хто коли-небудь відчував біль від кохання.
25.11.19
18
5
2816
Ти.
Сумніви. Невизначенність.
Твоє серце в моїй кривавій долоні.
Твої руки запутані в непривітній на перший погляд, суцільній залежності.
Наші душі перейшли усі можливі пороги.
Потрапили мої думи печальні в залізну хватку твоєї належності.
І стала в мить я до тебе прикута.
Хоч і число километрів конвульсійними рухами било у тіло.
Твоє проникнення-мука приємно відчутна.
Молюсь, щоб ось це почуття ніколи мене не відпустило.
І жаль рине в серце гострим ножем.
Мрійливі усмішки, грайливо-пристрасні моноги не будуть тобою почуті.
Твої прекрасні слова-бажанним вогнем
В мої перемінні думки. Навіть в безодні болючій не будуть мною забуті.
Безвинні уста твої припорошені ніжністю.
Сонячноликий образ з ароматом цитрусових та присмаком гіркуватого віскі.
Рими твої з народження кропимі проникливістю.
Відбитки твої є паролем до мого серця, а голосу потоки надиво близкі.
Так випадково пил із любові потрапив до ока.
Геть ненавмисне ти став моєю звичкою, проник до душі та звільнив від безвиході пут.
І душа ледь трохи схилилась до Бога.
Але все ж життя та цікавий всесвіт, сама я незмінно схожа на непотрібний нікому брухт.
А може не варто так сильно кохати?
Скільки разів опаленні та поламані крила завдавали болючих падінь?
Регулярно мушу з думок сумніви дурні виганяти.
Але ж моя особа готова на все, тільки би вічно блукати у вирої із видінь.
Ти пробачиш мене, якщо одним ранком я зникну?
Ти забудеш мої написанні чорнилом та кровью, занурені у самий відчай слова?
Якщо зможеш, тоді я покину все миттю
І, швидкоплинучий час, що залишився, проживу у своїх болючих зривах одна.
12
4
403
Зі мною все добре (Чесно)
Онімілими пальцями по біленькому шматку паперу.
Слова більше не поміщаються. Хоч мені їх скомпонувати вже дуже треба.
Скласти у стопочки, думка-строфою, за рифмом і плавно.
Я вимальовую останні вірші на столі, хоч робити цього не варто.
Слова ніяк не хочуть зупинитись на кровавому листці.
Давай ти хоч сьогодні визнаєш, що ці ліричні вірші усі належать тобі.
Та не буду брехати, я вся в тобі, занурена так глибоко, що очі не бачать.
Ніхто не зрозуміє, такі слова мені не пробачать
Але чомусь, чесно, не можу більше кричати.
Виспівувати тобі про почуття, що давно вже вичерпали себе та покрилися незв'язною димкою.
Нажаль, я не зможу більше тобі тої приторної ніжності прошептати,
Бо, знову згодся, уся любов була в моїй голові, а для тебе такою новинкою.
Ти настільки далеко, а чуття моє вже занадто притуплене.
Як ти? Як справи? Милий, я хочу спитати, але дуже болить. Повір.
Я не зможу. Не зможу відворити на листці усе, що було мною задумане.
Я забита тобою, а якщо повернуся, наговорю такого, що ти питатимеш:"Що за звір?"
Хах. Так, я змінилась, і точно, що не на краще.
Перестала любити усіх, скажу більше-наплювати мені.
Я настільки занурена, повітря не вистачить, довго варюсь у цій каші.
Але, давай сьогодні лиш правду, не має діла до мене тобі.
А в очах досі стоїть мить, коли ти лишив заостренний поглад на мені.
Знаєш, тоді ніхто не помітив, та це на краще думаю, бо руки були рощірвані на шматки.
Ні болі, ні страху, повір, було боляче тільки всередині.
Я й нараз не можу зрозуміти, настільки далеко у мою душу влізли корні твої.
Так лікарю, ось тут трохи коле, а там ледь відчутно ріже.
Ні, я не знаю від чого (Хах, як я можу брехати людині у вічі?)
А що за шрами на руці? Не бачу у тебе ніяких проблем.
(Все просто, мій коханий кинув напризволяще несчасний труп, забравши з собою його вічний Едем.)
7
10
487
Запах
Запахом кави переб'ю свої нав'язливі думки,
Що поглинули мене нещадно, але ненароком.
Враз, і знову збудую я ті мости,
Що були замовленні нашим найзлішим роком.
Дух апельсинових ніжних парфумів моїх
Забью табачним димом, хоч і не курю.
І досить вже палати й падати до моїх ніг.
Нажаль, не маю більше ні до чого я жалЮ.
У відголоску довгім м'яти
Тебе я знову віднашла.
Хоч, зовсім вже життя моє пом'яте.
Але не так, що чуєш ти мої болючі па.
У присмаку віддаленому базиліку
Я відбудую наново думки.
І крізь діру на серці, ту давно пробиту
Відчуєш враз тепло моєї доброти.
Закутаю тебе малого у поколюючу хвою.
Без надлишків, лиш ти і я, самі-одні.
Зігрію так, що навіть шум прибою
Почуєш у забитій голові.
Пригрію запахом лаванди на світанні.
До кісточок, до атомів, до мрій.
А ввечері лишу маленький поцілунок на прощання.
На тій коханій, та що пахне раєм, щічечці твоїй.
Ти заплямиш кроваво-слізним запахом.
І відвертаєш шоколадні очі, ті, що пропахли гріхом.
А я задихаюся у блаженному захваті,
Тому прощаю тобі усі твої дурні слова: "Стоп!"
І я досі не можу забути чарівний дим.
Тей, що крадькома навіяний частотою твоєї душі.
Прошу, хоч і ненавиджу на секунду залишся з ним.
І навіки віддай мені дріпочку аромату, що так ховають серця мури твої.
10
2
328
Дощ
Сьогодні я впустила дощ у своє серце.
Він, до душі моєї стукати мастак.
Та там печалі проросло стебельце.
Там тінь моя малА чекає на свій старт.
А дощ сьогодні так хотів зігрітись,
Нажаль, в мені вже не палає страх.
І не палає пристрасть, з нею мусила проститись.
І не жавріє там любові знак.
Сьогодні дощ розпитував мене,
Так вимальовував хвилинами розмови,
Що навіть досі, та краплина серця не мине.
Моя душа чомусь відкрила штори.
Сьогодні дощ мене похвилював,
Я трепетно його слова ковтала.
Всередині у мене зараз гвалт,
А душенька його не пробачала.
Сьогодні дощ перевернув мій світ,
Краплинка-серця вималює стук.
І навіть якщо зранку він вже стих.
Я досі пам'ятаю доторк його рук.
Сьогодні дощ мене змінив,
Зламав мене, стараючись любити.
Напевно, за таке його б ти не простив,
Так як і я тебе сьогодні не змогла простити.
Сьогодні дощ хотів байдуже
Поколотити по стіні душі моєї.
Як бачиш, в нього вийшло геть не дуже
Як бачиш, він не вибив часточку твоєї.
А дощ сьогодні зазирав в найпотаємніше.
Душа моя не відкривала двері.
Вона стояла тихо, навіть впевнініше,
А грім так покружляв на її стелі.
А дощ не зміг сьогодні сперечатись
Не зміг він довго скаржитись на неї.
І ось ця ніч у вічнім альманасі
Записана:"Кровавий грім у небі".
Повір, мене сьогодні дощ просив
Мені нарешті викинути цю частинку.
Напевно, ти давно її пустив.
Але душа моя не відпускала навіть на хвилинку.
5
5
315
Ілюзія
Я стану твоєю мукою.
Я стану твоєю бідою.
Мене ти пройняв розлукою.
Я стала вже зовсім блідою.
Я стану твоїм прокляттям.
Епіграфом нової ери.
Я стану твоїм бажанням,
Невпинним, рухомим небом.
Я стану твоєю зорею,
Світиму геть навмання.
І творитиму ахінею,
Лиш на це справді здатна я.
Також стану твоєю сльозою,
Так хіба що поблизу побуду.
Роз'їдатиму сіллю бридкою,
Так-що навіть мурашки по тілу.
Я проникну до тебе у нутрощі,
Пошматаю усе на клаптики.
Я тебе все ж таки люблю ще,
Скільки болю до тебе та жалю.
Та порину десь у глибочінь,
До сердечка твого пустого.
Воно кличе:"Будь ласочка научіть,
Любити мене, по-простому".
От і все, твої ніжні щічки,
Сльози, очі, і я вже сніжинка
Розпливаюсь, вкриваюсь тепліше
Ось ілюзія. Перша сторінка.
Чому серце настьки наївне?
Ой, повір, мені жаль так його
Я його розбила, як вміла б
Щоб лиш так нестраждало воно.
7
0
334
У мене з'їхав дах (Сорі)
Твій адеколон із присмаком раю.
Не питай, бо ж сама я не знаю, як воно?
Це невинне єство.
Так, ніби-то воно насправді було.
Твої очі палають ясніше зірки.
Так зажди, можливо здалось.
І мені, знаєш, тут мені не судити,
От і знову це все почалось.
Твої вени так ніби ріки
Нанизали на себе кістки,
"Не дивися на мене. Тихо!"
"Зачекай, ну все, добре. Зажди".
Твої губи гіркіші печалі.
Хоч для кожного вона своя.
"Ось і все, я себе втрачаю.
Заплямив ти моє життя".
"Що це я? Що такого зробив?"
"Народився, це й так зрозуміло!"
Раз і все геть розтало, як дим
І в думках моїх знов роз'ясніло.
7
0
342
Гра (Вимкни світло)
Вимкни світло,
Занадто світло.
В темній кімнаті
З табачним димом.
Й не треба казати
Що я не курила
Це лиш гра, я одна
Біля мене лиш тіло.
Вимкни світло,
Хоч я тут сама.
Та витаю у пір'ях космосу.
Вибачай, що тебе нема,
Вибачай, що без голосу.
Я не хочу, щоб ти сумував,
Забувай мене кожну хвилину.
Ти для мене Великим став,
Я для тебе не стала Єдиною.
Та нічого, я не прошу
Бо немає вже в тіла пам'яті,
Я давно вже простила тебе
Це лиш гра у яку не грали ми.
10
0
464
Полюби мене
Забери мене,
Віднеси за обрій часу, галактик, зірок.
Обніми мене,
Заплети мені в душу початок усіх співанок.
Перевчи мене,
Бо ж любов то не біль і не вічна на щічці роса.
Полюби мене,
Я і так вже навіки твоя, кароока така.
Напиши мені,
Мільярди ще не написаних книг.
Розкажи мені,
Що у світі не має журби і біди.
Намалюй мені,
Світ де немає війни та хвороб.
Залікуй мене,
Саме ти мій постійний
антидот.
Подаруй мені,
Всі незнані, невизначені почуття.
Засвіти мені,
Те яскраве, невимушине життя.
Я поранена,
Як лебідка з перебитим крилом.
Полюби мене ,
Ти для мене не знахідка, просто щасливий квиток.
9
1
565
