З колисок
Осіння пора нещадно трощить кістки.
Повітря наче наповнене фрагментами сталі.
Хочеться взяти всі роки свої навзнаки
Та видавити з них кожну краплю печалі.
Складно дивитись в небо, його блакить
Дивно шепоче до мене, кличе до себе.
Наче ось-ось настане кінцева мить.
Як тобі, мамо, таке? Що скажеш, нене?
Що скажеш на те, що людина твоєї крові
Так хоче скоріше взлетіти не маючи крил?
Розкидати б рештки свої на великому полі
Не треба мені ні кремації, ні могил.
Нехай мої рештки з'їдять голодні вовки.
Так хоч якась користь буде від мене природі.
Нехай позжирають разом й мої думки
Неначе робили зміни в чиїйсь погоді.
Осінь мене добиває, зима ж приб'є.
Наче муху на лобі, розмаже по жирній шкірі.
Життя, вибачайте, мамо, ну геть не моє.
І вам за це вдячний, у найбільш високій я мірі.
Сміюся, ходжу, роблю звичні справи але
Здається от-от підскочить в каструлі кришка.
Така ось історія вийшла, малята, про це
Розкаже вам в казці маленька весела мишка.
Як тіло моє розгризали на сотні частин.
Як смакували кожний його шматок.
Як кров стікала до найбільш глибоких низин
Цих земель, де вбивати почали ще з колисок.
24.10.2023
5
0