Блог
Всі
22.09
Думки вголос, Особисте
Ця пустота не заповниться ніколи...
Знаю, бо я намагався заповнити її іншими членами своєї "сім'ї". Але ніхто не любив мене так сильно, як ти...
Ти приходиш іноді у сни. Усміхаєшся мені.
Дякую. Дякую, за тепло, що даруєш через світи і роки.
Іноді люди йдуть... Подалі ніж нікуди. Туди, де їх не дістати. Цікаво, полюбив би ти мене таким чи ні... Складно. Складно сказати, але я люблю тебе і пам'ятаю. Always and forever.
1
183
Якби
Цікаве, Думки вголос
Враз – стало темно. Землі під ногами ніби ніколи і не існувало. В очах мерехтіло, як при сповільненій зйомці. Мороз по шкірі грав свої балади. Другий, перший – склався. Підвал ще живий. Правду казав старий сусід - вистоїть. Дивно думати про це, коли твоя нитка життя вже в руках Мойри. Я вдихнув, наче і вільно. Було зовсім не страшно. Страшно, коли не знаєш, що далі. А я знав. Знав, що далі просто порожнеча в якій нічого і нікого не буде. Я засміявся, коли зміг відчути свої губи. У вухах шуміло, свистіло, тріскало, наче от-от барабанна перетинка лусне та з вух потече гарячий потік. Я був здивований, здивований, бо вижив. Навіщо? Чому чорт забирай залишається в живих той, хто так безталанно живе? Так само безталанно хоче це все покинути, піти з життя, наче воно не варте ні крихти? Кішка... Тільки кішку. От би знайти її. Сподіваюсь, вона вижила. Ні про що погане не думати, ситуація максимально кріпова... Але ж смішно все ж. Смішно настільки, що хочеться вирізати на своєму обличчі криваву усмішку. Усмішка твоя - єдина... Мука твоя - єдина, очі твої - одні... Більше тебе не буде.
Чому ж я є?! Чому ж я продовжую жити своє безвартісне життя? Чому я не можу віддати життя за іншу, достойну людину?
Завтра на цій землі інші ходитимуть люди, інші кохатимуть люди - добрі, ласкаві і злі...
Усмішка моя не варта і крихти страждань.
Ні подиху вітру, ні листя цього коливань.
Не варта ні ваших усмішок, ні ваших сліз.
Нехай мене вивезуть добрі подалі в ліс
Аби знищити скоріше гниле нутро
Сповнене болю та страху, дурне полотно.
На якому я намалював все своє життя.
Без каяття, прохати про каяття.
Книги
Всі
Вірші
Всі
Покруч
Нас не стало, нас не було. Не було
Наче цукор на дні гарячого чаю.
Нас помішували, та чи треба воно
Коли зовсім тебе я не знаю?
Я не знаю слова, я не знаю умінь.
Ти для мене наче закрита книжка.
Мені страшно, що ти мабуть влучила в ціль...
І мого гробу закриється кришка.
Посміємося разом над мóїм гниттям!
Порадіємо разом чужій скорботі!
Наче все це придумано злісно життям,
Що зайобане так на роботі.
Так зайобане, що пакостить просто всім.
Так зайобане, що останню надію забрало.
Немає сім'ї, лишень в мене є сім
Без я, а кохання, що бýло - зав'яло.
Розірви ж на шматки, я просто твоя.
Розірвуся на сотні маленьких шмат.
Не подумай, ми це - небо й земля.
Я покажу тобі, мила, шах і мат.
Ти казала, що хочеш життя зберегти?
Ти хотіла бути зі мною поруч?
НУ ТАК ДЕ ТИ ЧОРТ ЗАБИРАЙ ДЕ ТИ.
Покруч. Покруч. Покруч. Покруч.
0
0
24
Не бути
Апостеріорі стільки чекати відповіді - марно.
Апостеріорі, я просто знову б'ю супер потужну дамбу.
Апостеріорі, я намагаюсь бути потрібним
Забуваючи, що це часто не є валідним.
Я сміюся, я кажу на добраніч, кажу ранок.
Не буває для мене ранок добрий, без тебе.
І крізь сотні миль, і сотні ночей, настає світанок
І зустрічає холодного, пустого мене.
Апріорі це все приречено на провал.
Апріорі, я лиш примхлива дитина,
Якій подумалось: ось він, мій час настав.
Але не в потрібний день, наче сороковина.
Мені так шкода, я вже все (нас) похоронив.
Закопав, присипав землею й намагаюсь забути.
Наше кохання не дочекалось літніх злив.
Наше кохання - усе, і без нього мені не бути.
1
0
35
Сон
Вистріл в голову.
Помутніння в лівій півкулі мозку.
один
нуль
один
нуль
нуль
один.
Мамо, прошу, перестань клеїти дурня...
Вистрілом в голову, темрявою в очах.
Я виміряю всю свою досконалу печаль
І передам її тобі прямо в ночах,
Поки ти не спала і натирала емаль.
Емаль свого ідеального воскового лиця.
Емаль, що покрила кожну із рук твоїх.
Емаль, що визнали б діамантовою. Знавця,
Нам не знайти через тисячі й сотні літ.
Вистрілом в голову, тумрявою повсюди.
Ти зі сміхом життя у мене забрала?
Кожна чортова пісня, всі мої букви - в нікуди.
Як ти так потрапила, як ти туди дістала?
Як ти змогла від живлення відключити?
Чи ти овочем хотіла щоб залишився я?
Треба було тобі щедро рушницю вручити.
Та впасти навіки, щоб взяла до себе земля.
Так страшно і боляче: прокинувся весь в тривозі.
Не міг заснути, туди-сюди, ранок вже кличе.
Назви мене, мамо, прошу, бур'яном при дорозі.
Так ніби я далі дихатиму. Так, ніби, воно ще дише.
"Воно", те що страхом не було переховане.
"Воно", що жило в мені до цієї холодної ночі.
Вільне серце. Заховане, застраховане, загальмоване.
"Воно", що боїться тепер підняти нагору очі.
Вистріл в голову.
Помутніння в лівій півкулі мозку.
Один, нуль.
Мама - один.
Я - нуль.
Мамо, прошу, перестань клеїти дурня...
2
0
32
