Lelyana_ art
@Lelyana_art
🌿 Поетеса і художниця 🌿
Вірші
Дідове село
Люблю я літнє дідове село, Дитинством і добротою пахне воно, Там навіть пташечка по-іншому співає, Її спів моє серце звеселяє, Хата, де раніше збиралась вся родина, Назавжди для мене буде така ж гостинна, За столом сидять ще ті, кого вже немає з нами, А десь вдалині вітер минулого гуляє ланами, Бігають маленькі курчатка по двору, А по вулиці чути безтурботну дітвору, Котик вмивається після смачної вечері, І вже стукає теплота літньої ночі у двері, Ось дідусь зібрався по рибку на ставок, А бабуся варить смачнючих галушок, У саду наливається соком яблук урожай, На городі помідорів хоч відрами збирай, Як ранком вийдеш у селі на ґанок, То застанеш туманний літній світанок, На травичці перлами вже випала роса, Під вечір теплий дощик і зібралася гроза, На город як вийдеш, то сила-силенна людей, На полях працюють комбайнери день у день, Заходжу в хату, а там пахне добротою, Вишиті рушники бабусею ще молодою, Щось рідне і світле я у цих спогадах відчуваю, Бо як час швидко плине добре знаю, Таким назавжди буде у моїй душі дідове село, Я знаю, що туди знову приїду, щоб там не було, Цей образ я в своїй душі з любов'ю оберігаю, І радію, що це райське місце сили маю.
12
3
269
Хто я?
Всесвіту, скажи мені хто я? Чи сьогодні живу своє життя? У свого відображення в дзеркалі я щодня питаю, Які ще таланти й призначення у собі зберігаю? Я знаю, що народжена для того аби творити, Щоб свою душу у вірші перетворити, Та на яких шляхах місця під сонцем собі шукати? Як довго я буду в чужих тернах блукати? Так, я вже вийшла із незнання й страждання темних печер, Спогади мозок про які так і не стер, Коли ж я знайду призначену для мене зірку провідну? А потім стану півонією і розквітну, Буду світити ясніше, ніж сонце ясне, І прокляття злих людей мене омине, Це колись станеться, я точно знаю, Бо до Всесвіту свої думи давно посилаю.
10
4
357
Україна-мати
Вийшла зранку на ґанок Україна-мати, І почала важкі та гіркі сльози проливати, Покидають її доньки та сини, Більше вже не бачать про матір кольорові сни, Зібрались діти-квіти десь на чужину, Полишають скорбну матір одну, А Україна-мати до ніг впала, Та лишитись слізно благала: «Хіба для цього я вас народила?, - з голосінням запитала мати-Україна, - для кого ж віками на Голгофі я страждала? Вас малими від злості ворогів оберігала. Діти, хіба ж нема зі мною вам добра? Пам'ятайте, що немає на чужині вашого батька-Дніпра. Чи ви вже забули солов'їні колискові пісні? Хіба ви вже забули нашої слави героїчні дні? Я ж для вас ночами рушники вишивала. Якого добра я для вас, діти, ще не дістала?». Подивились діти на Україну-мати і сказали: «Мамо, але ж ми від народження волі не знали. Ми відчуваємо, що з тобою, мати, нам долі не буде. Бо заковані в кайдани наші найкращі люде. Так, мамо, ми бились за тебе віками. Та ми вічно будемо роздерті ворогами. Мамо, ти не думай, що це зрада Іуди. Краще нам в далеких краях буде», Захиталась і заридала від цих слів мати-Україна, Ледве тримались, хоч відчувала, що вже безсила: «Не буду я вас, діти, за ваші слова проклинати, Не зможу я вас зі злістю прогнати, Як не хочете мене від пекельних мук рятувати, Буду сама свій вік на цій землі доживати». Шлях своїх дітей, вона благословила, І в одну мить стала вся сива, Поїхали на чужину рідні діти, А мати поклала їм вузлик з насінням, де були мальви квіти, Ще й грудку рідної землі поклала, Відривала від серця, від болю стогнала, Діток своїх вона перехрестила, Відчувала, що покидає її вже сила, Провела дітей і шукала порятунок від важких дум, Щоб розвіяти свій полиновий сум, Прийшла Україна-мати до Дніпра, І сказала: «Останньої надії, у нас вже нема». Кинулась у воду, її душу та серце печаль роздирала, Та її тіло велика вода не забрала, І тоді мати-Україна зрозуміла, Вона дочекається з чужини хоч одного сина, Тепер вона за своїх дітей щоночі Бога молила, Така вже в України-матері місія життя єдина. * Моя робота на XII Міжнародний мовно-літературний конкурс учнівської та студентської молоді імені Тараса Шевченка у 2021/2022 навчальному році. P. S. З цим віршем я виграла конкурс ❤️.
12
7
255
Король
Привіт, мій ванільно-солодкий світе, Ми знову на полі квітів добра, п'ємо солодке вино кохання, Не паралельні більше наші близькі орбіти, У твоїх обіймах я буду дихати і любити до самого світання, Який же ти неповторний, мій принц казковий, Твоя душа чистіша, ніж у передчутті спокою небо, Ти дістаєш зі свого серця світ яскраво-різнокольоровий, Зі своєї душі ти дістанеш той пристрасно-теплий вогонь, який лише нам треба, Твій світ такий прекрасний, як лілія тендітна, Розкажи мені, як яскраво ти сяєш із Землі на інші планети, З народження в тобі без шипів троянда розквітла, Ти розсипаєш її пелюстки, розставляючи свої тенета, Мій король, ти найважливіший для мене за все, Ти знаєш, скільки скарбів ти несеш у сутності своїй, І хай нас доля-ріка невідомо куди і чому занесе, З тобою, мій король і повелитель стихій, Принось мені й далі свою любов і теплоту долонь, Бо я вже сплела дві наші близько-далекі долі в одну, Хай буде вічним наш любовний вогонь, Мій рідний, я тебе дуже сильно люблю. * З днем народження, король 💋♥️
5
2
263
Русалка
Була б я русалкою, то любила я моря персикові береги, Любила б я морські далі химерно-казкові, Не було б у мене часу для нудьги, Закутала в морську піну мрії твої ніжнотонні, Була б я русалкою, то вночі б шукала тебе серед берегів і скель, На допомогу морських своїх товаришів викликала, Наспівувала б знайомих для тебе пісень, Ти б пізнав їх, знайшов мене, а я б тебе лоскотала, Серед ночі я б покинула море і ступала босоніж по мокрій землі, Та я не перетворилась би на морську піну, Щоб відчути твій земний подих, я віддала всі свої коштовні кришталі, Щоб не бризкало на мене море свою водну лавину, Була б я русалкою, то плила б в обійми твої, Плавала у свіжих просторах разом з тобою, Світили б нам щоночі кораблі, А ми б засяяли назавжди перлинною чистотою. * ❤️
10
2
258
До України
Україно, я тебе пам'ятаю вже тоді, коли ти незалежною була, Та яка ж тонка твоєї душеньки струна, Ти молода, квіткова, барвінкова і красива, На твоїй вишитій сорочці світиться слово "сила", Читала я про твою історію у багатьох книжках, Вона увіковічнена у рушниках, Написана руками великих геніїв-поетів, Звучиш ти піснями солов'їних злетів, Україно, ти пам'ятаєш кянгиню Ольгу, Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Хмельницького, Мазепу, Сірка, Ти пам'ятаєш Шевченка, Лесю, Стуса, Тичину, Франка, Розстріляне відродження ти досі пам'ятаєш, Як затягти рани від воєн та Голодомору вже не знаєш, Де лишилися сліди страшних ворожих атак, Виросла червона квітка - мак, І ти зробила з цих квітів вінок, Та додала чорнобривців ніжних пелюсток, Ти й досі втрачаєш і не знаходиш слів, Щоб оплакати своїх найкращих доньок і синів, Та ти весь свій час йшла світло і хотіла, Щоб тобі проспівали "Ще не вмерла Україна...".
7
4
245
Демони
Демони з'їдають нас зсередини і розпорошують наше єство, Розвели суцільне пекло і палять те, що в душі зросло, Крик про допомогу застиг у психоаналізі мрій, Свідомість бореться у протистоянні демонічно-янгольських стихій, Демони, не роз'їдайте душу того, хто живе у найглибшому куточку серця мого, Не розщеплюйте ніжні порухи сутності його, Доторкнувшись руками, ми увіковічнемо наш секрет, Хай вічно живе у моєму фантастичному поет, Демони, не чіпайте райських снів того, хто в серці живе, Якщо вам треба жертва - беріть мене, Всі ваші хитрощі я вже знаю, Мечем прекрасних мрій і дум, вам подолаю.
11
4
300
Обійми
Я так сумую за твоїм очами глибокими і п'янкими, Мрію надихатися твоїми рисами обличчя янгольськими і тонкими, Заслухатися голосом нектаровим і дзвінким, Бути огорнутою поцілунком ніжним і палким, Я хочу відчути обійми твої лавандові, сонячні, ромашкові, весняні, Вони переносять мене у візії бузково-казкові й вогняні, Без обіймів не в'ється в душі виноградна лоза, У країні вічного літа, серденько без дотиків замерза, Я твого сну велична і ніжна чарівниця-діва, Яка своїми вустами весь твій світанковий світ розбудила, Лиш ти зможеш одним пухнастим дотиком руки, Розправити серця і душі ароматно-фіалкові пелюстки. *Моєму
8
2
310
Моє серце не згодне зі мною
Коли душа полум'яним цвітом палає, Коли серце грудну клітину жалібно розриває, Коли здається, що немає світлої дороги далі, Коли згадуються вікові мандри невдалі, Камінь Сізіфа стає більшим, ніж весь простір світу, І немає у душевних океанах весняного квіту, Обов'язок і серце - вічні антитези буття, Вони пускають чорний грозовий туман у моє життя, Я плачу і мої сльози - діамантовий кришталь, Вавилонська вежа нездійснених сподівань, Почали палати пожежею білі крила, Та кораблі життя згортати вітрила, Здається, що в театрі життя я граю чужу роль, Що чужорідний маю в собі вогонь, Все не те, все не так, я не хочу, щоб так розкрилась мого життя квітка, Здавалося, що життєвий коловорот - це вічна клітка, Здавалося, що це кінець і за горами вічна мерзлота, Та за межею полярного сяйва безкінечні літа, Моя надія цвіте із лялечки, яка метеликом стане, Із пуп'янку, який ніколи не зів'яне, Я згадала, що еліксир неземної сили маю, Бо все життя секрет людського натхнення зберігаю, Лише теплим струменем добра душа і серце можуть з'єднатися, Щоб їх вічна антонімія змогла розірватися, Інший сценарій диктувала душа, оповита зимою, Та моє весняне серце не згодне зі мною, Я піду далі у вищі космічні виміри пізнання себе, Лише такий тернистий шлях мене до успіху приведе.
14
7
299
Хай не болить...
Хай не болить ніжна душенька твоя, Бо для тебе буде ясно світити зоря, Ти той, хто потрібен моєму світу, Я не дозволю там вогняному болю всередині тебе горіти, Я врятую тебе від потопу лихих дум, Хай вони перетворяться у морський шум, Не буде в твоєму серці більше неспокій тліти, Я не дам твоїм надіям змарніти, Я готова забрати той нестерпний камінь, який ти несеш на собі, Піднятися за тебе у цій запеклій душевній боротьбі, Прийняти на себе удари, які ламають сутність твою, Бо тобою я горю, бо тебе кохаю й люблю. * Йому
11
10
392
Рай
Кожної ночі, коли ти спиш, я оберігаю твої солодкі сни, мій милий, Коли присипав тебе сніг у морозну ніч, то я відчула наскільки ти для мене цінний, Твій голос лілейний, він як солодко-медова течія, Будити щоранку тебе ніжним поцілунком - мрія моя, Ці слова мило-ніжні для тебе, вони назавжди твої, Ти віднайшов ті скарби і перли, що заховані були у душі моїй на самому дні, Ти сам запросив мене у квітучий сад кохання, Щоб засинати там ніжно, дихати в такт одне одному з ночі до світання, Твої обійми сонячні та тендітні, як сакури пелюстки, Ми у тому саду знайшли веселки ростки, Ти як завжди торкаєшся мого волосся золотого, Щоб відчути карамельний смак щастя молодого, Якщо це найчистіша та найніжніша любов у світі, то хай вічно триває, У поцілунках квітковий дощ йти не припиняє, Бо лілейна півонія не могла без свого казкового розпуститись, Тепер вона може лише у діамантово-карих очах розчинитись, Ти найкраще, що було у моєму чорно-білому житті, Я бачу, як ти обвиваєш моє серце теплим подихом у майбутті, Ти і далі мене рожевим туманом молодо-ніжного відчуття огортай, Лише з тобою я знаю, що таке справжній рай. *Коханому
6
2
337
Войовниця
Віднині я у своєму часопросторі не сама, Я підступну та злу, але безсилу анаконду перемогла, Скільки битого скла, отрути та колючих дротів мені не кидали, Мою дорослу, зміцнілу та пуленепробивну душу не зламали, Я відсвяткувала свою перемогу радісно в Едемському саду, Серце і душа тихо шепотіли, що до вершини гори я свій камінь підніму, Приємно-солодкою була мить, яку я розділила з перлом душі моєї, Бо я зазнала хвилі оксамитно-лілейної тієї, Та це ще не кінець, я не перемогла і впала у прірву безсила, Жага спалити чорні поля, де гнили квіти зла у мені не зотліла, І я переможу огидну горгону ще багато разів, Ще буде остаточна битва серед безлюдних степів, Я знаю, що мій тил міцний та потужний, залікує мої рани, Засяє у кінці напруженої боротьби сонце над планетами і світами, Я візьму свою стрілу справедливості та поцілю нею в руду бестію, яка вважала себе королевою стихій, Та її наміри, як Вавилон пали, не перемогти їй мене силою своїх дій, Я відвоюю своє королівство, яке буде процвітати вічністю усю, Бо я свої мрії, надії, сподівання плекаю та веселю.
7
2
411
Янгол
Ти була янголом на землі, але ти тепер прекрасний янгол небесний, Ти мріяла про прекрасне майбутнє, де не буде смутку та печалі, Та цей світ, який ти покинула, став для тебе не такий вже і чесний, Ти ще не знала, що твій земний політ не продовжиться далі, В одну мить тобі стало тісно у цьому вимірі часу, Одна мить розбила життя твоїх дорогих на щастя і горе, Ніхто не міг подумати, що твоя душа покине цей часопростір майже відразу, Я не можу дивитись на твій тил, де страждань море, Вони продовжили боротьбу за справедливість після нищівного удару, І я знаю, що вони допишуть цю книгу назавжди, Для появи крил ти пила солодкого нектару, Ти дала цьому світу водоспади теплоти, Нехай тобі буде добре десь за білими хмарами, Нехай там для тебе будуть найкращі квіти цвісти, Нехай ми будемо для тебе хоч у снах марами, Лети, мій янгол, моя небесна дівчинко, лети. *Пам'ять про Аліну
9
4
345
Я подарую тобі
Я подарую тобі глибоке море мого кохання, Щоб ми разом там сиділи з ночі до світання, Я подарую тобі найніжніші перли душі своєї, А ще кришталі сонячної усмішки твоєї, Я подарую тобі любистковий солодкий нектар, Бо я не відьма, що напустила на тебе рожевий туман, Я подарую тобі білосніжні крила, У них буде зберігатися твоя сила, Я подарую тобі своє тендітне серце, яке нарешті зцілилось, Щоб ти дихав мною і я тобі вночі снилась, Я подарую тобі свою лілейну душу, Бо у відповідь кохати тебе мушу, Я вже подарувала і знову подарую тобі нове життя, Бо лише разом ми збудуємо собі світле майбуття. *Моєму
9
6
318
Не сумуй...
Не сумуй, мій соколе, хоча я знаю, що ти будеш сумувати, Наш прекрасний інь-янь різним дорогам та містам не зламати, Ми пройшли одне до одного десятки тисяч років і нинішнє життя, Не таке вже й далеке наше щасливе майбуття, Не сумуй, мій фантастичний, не так довго ніжно-любисткової миті чекати, На половині дороги із тернистого шляху вже безглуздо звертати, Думай про те, що зустріч, про яку я писала у віршах, вже сталась, Ти краще згадуй про ніжно-щасливі миті, коли разом до ночі сміялись, Не сумуй, володарю мого серця, я й сама нектаром кохання і суму палаю, Треба думати про те, що я наше щасливе майбутнє начаклую, закликаю, Ти просто не думай, бо час, як вода, Коли подивимось одне одному в шоколадні очі, то не буде суму, а закипить кров молода. *Фантастичному
7
2
293
Вічність
Я не хотіла жити вічно, поки не зустрілися наші душі знову, Вони колись були однією цілою, але чому розділилися - невідомо нікому, З того часу пройшло сорок тисяч років, Нашу зустріч передбачили мільйони пророків, Ми живемо так давно, бо стільки живуть наші душі, Вони й далі будуть переходити в життя грядущі, Ми з першого слова відчули, що є частинками стародавнього інь-яню, З'єдналися тепер не лише душі, а й серця, щоб йти в путь дальню, Тепер ми назавжди разом у цій нескінченності років, За хитросплетіннім долі та теоріями майбутніх віків, Так мало бути, бо світовий баланс має відновитись, Не могли ми ніколи не знайти одне одного, а в одному житті загубитись, Я не хотіла жити вічно, але тепер я хочу цього з тобою, Бо наші душі безсмерті і будуть йти одна за одною, І що так буде тепер я точно вже знаю, Бо ти - моя половинка вічності і я тебе навічно кохаю. *Кароокому
9
4
334
Думки
Я знаю, що твої думки зараз зі мною, Бо вони не оповиті і не присипані холодною зимою, Ти так близько, але так далеко, Доторкнутися душею і серцем просто, а рукою нелегко, Та я радію, що ми на одній планеті і в одному часі живемо, Цю непохитну глибу льоду разом підіймемо, Ми у кожному житті народжуємось і одне одного шукаєм, Непомітну нитку між нашими долями маєм, Наша історія чарівна, магічна і особлива, Бо наш корабель непохитний і має вітрила, Ти - найкраще з того, що зі мною колись ставалось, Лише ти робиш все для того, щоб я усміхалась, Наші душі і серця залежні, вони без слів відчувають, Вони одночасно б'ються, радіють, сумують і палко кохають, Далекі чи близькі відстані не лякають те, що пройшло через сорок тисяч років, Бо по землі лишилось пройти одне до одного так мало кроків, Такого дивно-космічного зорепаду, який ти мені подарував не буде і немає, Лише твоє ніжне та рідне кохання мене окриляє, Скоро вже ми одне до одного дістанемось, З'єднаємось в одне ціле і назавжди поряд зостанемось. *Тобі
6
2
327
Самотньо
Як я ненавиджу почувати себе самотньо, Ніби під ногами суцільна безкінечна безодня, Коли гордість пробирає до кісток, Між вогнем і водою лише один крок, Ненавиджу, коли я вимушено у пітьмі затихаю, Бо я пташка і без крил не літаю, Не вмію я змінювати маски, кимось іншим здаватись, Бо я вмію кохати, ненавидіти, плакати і сміятись, Я ненавиджу, коли у мене флешбеки перед очами, Коли нахлинули спогади сльозами, Коли треба давити в собі роздираючі серце почуття, Бо іноді емоціям нема вороття, Я ненавиджу моменти, коли треба прямо все сказати, А я вимушена з болем в горлі мовчати, Та я знаю, що той, хто повинен знати, все давно знає, І всі ключі від всіх замків вже давно має.
8
0
347
Втретє явилася любов
Мамо, дякую тобі за серце, яке так сильно і ніжно вміє любити, Бо без володаря мого серця мені вже не жити, Серце моє маленьке музично б'ється, коли я, Тихо, мило, з любов'ю та ласкою повторюю його ім'я, Він мій порятунок від незгод, нещастя, несправедливої долі, Сонце, яке освітило мені шлях із неволі, Мамо, я така доросла, але не любила ніколи нікого так, Щоб розуміти те, що ми одне без одного в цьому житті вже ніяк, І поки моє минуле било по моїх ламаних кістках, Він своєю усмішкою та очами мене зачарував, Мені не вдавалось ніколи цього раніше, але тепер я знаю, Що в мене з'явилися крила і я літаю, Він - веселка над дощами життя мого, Не треба більше нікого, лише короля мого, Не думала я, що таке станеться зі мною колись знов, Але мені втретє явилась любов. *Йому
4
5
413
Хитросплетіння доль
Пройшло сорок тисяч років перед тим, як наші душі зустрілися, Ніхто не знає, чому колись вони розділилися, У болю та відчаї ми так довго згорали, Бо те, що дорога до щастя терниста і довга, ми знали, Я помилялась, ненавиділа, любила, кидала, "Більше нікому не покажу своєї душі" - я казала, А ти обпікався, боявся, прирікав, не хотів більше ніколи відчувати, Не думав, що зможуть колись ще так радісно твої карі очі сіяти, Та коли ми вперше побачились, то світ змінився для нас, Коли ми були поряд, то водою здавався час, Та ми дозволили одне одному до самої глибин наших душ доторкнутися, Щоб разом недолі, негараздам та ворогам усміхнутися, Я мріяла, що колись зустріну тебе і відчую, що ти той самий, Очі красиві, чисте серце, прекрасна душа і надзвичайно гарний, Як же хотілось мені музою та поетесою твоєї душі стати, Та я так довго і боязко боялась щось більше відчувати, Все, що було до тебе - хай у вогні горить, Вартувала всіх нещастя та горя ця хвилююче-радісна мить, Твій голос змушує мене заніміти в рожевому тумані мрій, Бо ти тут, ти зі мною, назавжди мій, Я - твоє щастя, твоя радість, твоя королева та ніжна півонія, Іноді не потрібно й слів, просто "Моя", А ти мій світ, мій поет, мій король, Таке вже наше хитросплетіння доль, Я вірю в те, що ця прекрасна історія не закінчиться ніколи, Ти будеш поливати у моєму саду увечері пахучі матіоли, Тепер наші душі разом обійнялись, Інь-янь відновлено, баланс налагоджено, а частинки цілого закохались. *Королю
7
9
283
Все сталося так
Все сталося так, як мало бути, Це було швидко, шалено, несподівано, що навколо все загуло, Все сталося так, що ніколи того не забути, Все було так, як ніколи більше до цього не було, Один мій крок змінив назавжди хід подій, А твої прегарні очі та ніжно-солодкий голос назавжди в моїй душі, Ми зустрічаємось лише в снах і у вирі наших мрій, Сидимо, як два чокнутих поети і пишемо одне одному вірші, Все сталося так, як того захотіла володарка-доля, Вона об'єднала наші душі та думки, Все було так, коли відійшла від наших сердець чужа неволя, Хоч ти й не повіриш, але це все бачать зірки, Наші роздори страшні, повні болю і крові, Болять серця і душа, що єдина на двох, Тобі не сняться сни кольорові, А я ридаю, ніби за нас обох, Та ми все одно повернемося, але з добром, Стільки років ми йшли одне до одного недаремно, Щоб мріяти про щось неземне разом, Бо до цього на наших шляхах було темно, Все сталося так, бо інших варіантів не може бути і немає, Відродилося те, що було так давно забуте, Хай роздори і злість у вогні палає, Все сталося так, було так, тому хай і далі так буде. * Чудовій людині
9
4
371
Навіщо мені?
Навіщо мені серце, якщо воно постійно болить? Якщо воно так роздерливо та в'їдливо щемить? Навіщо мені серце, якщо його так легко розбити? Якщо я з його допомогою не можу нічого зробити? А нащо мені така крихка та ніжна душа? Яку легко розтоптати і розбити, яка не може нічого й нікого воскресити? Як нелегко мені, коли друга частина душі так тяжко страждає, Бо тоді моє серце і моя половина душі її з останніх сил воскрешає.
8
4
328
Я знаю, що мені пощастило
Я знаю, що мені неймовірно пощастило, Бо доля в моїй душі страшний шторм припинила, Я довго про спокій молила чисте небо, А тепер я чую цей перлинний голос та більшого мені не треба, Я не думала, що в мене є ще якийсь шанс, Відчути те, що у цей захоплюючий момент зупинився час, Та зустрілися через сорок тисяч років і наповнилися душі цілющою водою, Виблискувати разом своєю неземною чистотою, Можливо, це історія листів, що пахли зов'ялими трояндами колись, Та зараз кінець її лине у незвідану вись, А я відкрила ворота до королівства свого вперше за стільки років, Бо, щоб зустрітися одне з одним, ми пройшли трильйони кроків. * Тобі
11
4
415
Блакитна півонія
Блакитна півонія на снігу взимку розквітла, Їй не було написано на долі колючою червоною трояндою народитися, Та не вистачало цій ніжній квітці світла, Забута всіма, вона мала для цього світу розкритися, Блакитна півонія розпустила навколо свої пелюстки, Вони такі ніжні, що нікого поранити не зможуть, Півонія не підпускала до себе ворожі ростки, Бо вони лише зів'янути квітці допоможуть, Неочікувано блакитну півонію вирвали з корінням та на морозі кинули, Пелюстки її шматками льоду стали, Останні сили у душі квітки відлинули, А корінці ще більше на снігу примерзали, Та блакитна півонія вижила, бо сонце вийшло і врятувало її, Але тепер без води і тепла вона не може більше жити, Її серце крихке тепер на волі, Та дуже важко блакитній красуні утримати в купі всі свої квіти, Якщо не дати води ніжно-блакитній півонії, то в'янути вона почне, А якщо не дати світла, то не зможе далі рости, Та колись її серце у вальсі з іншою квіткою спалахне, І буде блакитна півонія в тандемі зі своєю квітучою любов'ю цвісти.
10
4
362
Відпускаю
Ніхто ніколи не питає, Навіщо ми на цій землі живем, Коли згасне наша зоря на небокраю, До чого ти прагнеш? До чого ти йдеш? Бо наше життя - це прекрасна мить, А давнє нещастя знесилює душу мою, Серце так сильно, як і тоді болить, Що я поринаю у море відчаю, Відпускаю я з жалем зірку твою, Нехай лине у нескінченність душа, Про щастя я тихо небо молю, Нехай ця зірка туди руша, Я буду пам'ятати все твоє добро, Ніколи не забудеться воно, Кожна хвилина, як холодно-тепла течія, Здається, що з замкнутого кола виходу нема, Тепер розбита мрія ніжна моя, А майбутнє вже серце порива, Я у неба з останніх сил запитаю, Чому воно моїх рідних забирає? Чому я відчуваю, що зараз стою на краю? Але я відчуваю, як щось світле в моїй душі повільно проростає. * Пам'ять про бабусю
8
2
411
Муза
Вже п'ять років я пишу вірші, Вириваючи кришталі зі своєї душі, Виливаючи у віршах свою радість та горе, Щоб не затопило мої думки емоцій море, Я пишу, щоб у віршах літати, Щоб після мене було що згадати, Для того, щоб кожен міг зрозуміти сутність мою, І знати про що я долю молю, Я писала ще дівчинкою малою, Пройшла поетичний шлях, щоб стати собою, Мені хочеться аби кожен, хто мої вірші прочитав, Всі тіні в моїй душі пізнав, На цьому тернистому шляху я зустріла ту, яку Музою всі називають, Інші про неї мало що знають, Вона приходить до тих, хто в серці зірку має, Їх всіх Муза на витримку перевіряє, Її прихід передбачити неможливо, А коли Музу зустрічаєш, то треба діяти сміливо, Бо в одну мить вона може, як сніг розтати, А може довго тебе не відпускати, Про неї майже нікому нічого невідомо, Далеким від поезії Муза взагалі незнайома, Та вона допомагає шедеври творити, Коли Муза є, то треба спішити, Вона точно всього тебе просканує, Коли потрібна її допомога, то вона це відчує, Для мене вона жінка чи дівчина прекрасна, І її сила безмежна та незгасна, Муза не людина, не дух, а кожного мрія, Можливо, вона п'ята стихія, Той, хто раз її бачив, той мене зрозуміє, Як її дотик всю душу зігріє, Треба лише її вірно та довго чекати, Тоді вона прийде на землю, аби нам допомагати.
5
2
281
Я заплуталась...
Я заплуталась у найголовнішому - своїх почуттях, У чужих ситуаціях і серцях, Мої думки постійно з кимось, але цього не має бути, Я не хочу, щоб хтось зміг моє серцебиття відчути, Мені боляче думати про те, що я можу трьома словами все зруйнувати, Те, що не можна говорити, мені кортить сказати, Та я й не скажу, бо моя гордість сильніша, ніж я, Мені не варто називати ні перше, ні друге ім'я, Я не звикла робити перші кроки, які невідомо куди ведуть, Недомовлені слова і фрази по моєму серцю б'ють, Але я хочу проявити власну слабкість і мовчати, Бо не повинна я головні слова казати, А найгірше те, що мені невідомо чи справжній той у серці вогонь, Я думаю про все до болю скронь, Страшно довірити те, в чому не впевнена сама, Мені не страшно у відповідь не почути нічого, Страшно зруйнувати дива того, Я знаю, що дві пташки з пораненими крилами разом не зможуть літати, Не зможе в них радісна пісня лунати, Гармонія не значить, що станеться щось особливе, Можливо, скоро це випадкове відчуття зникне, Я й не знаю в чию сторону воно зараз дихає, Чий образ моя душа приколихує, Я сама зрозуміти себе не можу, На питання відповіді не знаходжу, Чи мені йти прямо, чи повернути, чи просто зупинити себе, Я не знаю чи оце марево скоро мине, До кого йти і що говорити або мовчати? Але я не захочу і не зможу того сказати, До якого образу прихилитися чи сидіти самотньо на власному троні, Щоб потім залишитися у своїй короні, Я даю шанс на роздум чи на каяття, Щоб не руйнувати те, що є і свого життя, Не треба питати про думи мої, Коли я не знаходжу відповіді на цій землі, Я спеціально недоговорюю і мовчу, Хоча у своїх думках від нерозуміння кричу, Я знаю, що синонім до моїх відчуттів - біль, Мені не хочеться знову потрапляти у цю заметіль, Я не знаю, що зараз робити маю, Коли вже за вікном світає, Я хочу, щоб мені хтось допоміг чи хтось зрозумів, Чи можу я не ламати своїми руками чужих життів? Коли згадується минуле, то мені не хочеться відчувати, Бо буде мені у серці допікати, Як краще мені вчинити я зараз не знаю, Тому поки сама у своїх думках самотня згораю.
10
2
317
Падаю з небес
Здригнулося все навкруги, бо щось незвичне сталось, Ніби це зробили вода й вогонь, які ніколи не зустрічались, І я відчула, що падаю з небес, Наче це щось дивніше за сім світових чудес, Багато хто буде думати, що мене з ганьбою вигнали з вищого світу, Бо я ніколи не передам туди свого привіту, Але я не просто впала, а з місією на цю землю прийшла, Тому після польоту залишилась жива, Ніхто не знає, що прийшла до людей аби добро творити, А не холодною водою серця окропити, Коли я це зроблю, то назад повернуся, бо буде вже не мені світати, Нікому невідомо, що я народжена для того, щоб літати, Та після того, як я у метелика перетворюся, А потім у вись здіймуся, Після мене залишиться лише один слід, І не зникне він ні завтра, ні через тисячі літ.
8
0
332
Раз на тисячу років...
Лише раз на тисячу років народжуються дві людини з однією душею, Цей зв'язок закладений високо на небесах, Вони пов'язані ниткою однією, Їх відображення однакове навіки в очах, Вони можуть народитися дуже далеко, щоб заплутати спільний шлях, А можуть і близько все життя перебувати, Та вони вже давно сплетені по руках і ногах, Цього коріння вже нікому не розірвати, Вони народяться в одному місті чи на різних планетах, Та головне, що в світі одному, Їх долі заховані в давніх секретах, Вони будуть повертатися, щоб побачитися знову і знову, І вони зустрінуться, коли прийде час, Коли закінчаться всі непотрібні варіанти, Щоб вогонь в рідних душах не згас, Вони народжені для того, щоб одне одного рятувати, І коли хтось один буде падати, то інший подасть руку, Та врятує від падіння й тяжкого удару, Кожен має пройти свою життєву муку, Щоб потім зазнати нектару-чару, І вони одне одного впізнають одразу, Бо вони прийшли знову разом з минулих життів, Піддаються небесному наказу, Під впливом вищих почуттів, Вони відчують душею, що на двох одна, Їх притяжіння неймовірно сильне, Обірветься минулого струна, Все навкруги все буде йти швидше або стане повільне, Зустрінуться вони і будуть будувати, Те, що накаже їм доля, Бо цей наказ має хтось з небес віддати, На це є вища воля, Їм невідомий кінцевий результат, Та лише коли зустрінуться океан і море, І знайдеться той талісман-діамант, Який знищить попереднє горе, Вони настільки різні, як той інь-янь, Але настільки однакові в душі, Розіллються їх хвилі у емоції буянь, І наллються у ліричні вірші, Вони мають свій великий секрет, Їх спільна душа - безсмертна, а лише образи змінюються, Цю історію, мабуть писав великий естет, Поки вони одне на одного дивляться, Їх душа буде жити не десять і не сорок тисяч літ, Вона буде вічність перероджуватися, Поки не зруйнується цей світ, Вони й далі будуть народжуватися, Цю історію знають старі мудреці, Але вона так рідко буває, Про неї ще проспівають співці, Бо про нову з них ранкове сонце сповіщає. * Присвячую прекрасній людині
8
2
327
Сяй
Сяй, поки чарівна зима ще ходить по землі, Розкриває свої сніжно-білі шати, Поки ще твоє серце не в холодній імлі, Поки не пробили ще куранти, Сяй, коли сніг землю ніжно обіймає, Поки ця ажурна шаль не розтала, Коли сніжинка ще в танці кружляє, А королева зими ще ялинку прикрашає, Сяй, коли запалюєш новорічні вогні, Коли несеш зелену красуню додому, Поки не настали заметілі нічні, І не танцюєш святковий танок на льоду тонкому, Сяй, коли ще тепле дитинство своє пам'ятаєш, Ті старі санчата, які дарували незабутні пригоди, Поки ти про родинне коло згадаєш, І про дитсадочку смішні хороводи, Ти просто сяй у цю неймовірну зимню пору, Відчуй імбирного печива аромат, Повір сьогодні вночі у диво і казку чудову, Життя продовжиться після бою курант, Ти просто зараз і в новому році найяскравішою зіркою на небі сяй.
8
5
411
Я ненавиджу...
Я ненавиджу несправедливість, Хай горить у справедливості вогні, Щоб ніколи нікого не зачіпала лиха вість, Хай розлетиться на шматки, як у лихому сні, Я ненавиджу, коли від несправедливості справедливі потерпають, Коли поплатились за власну правду, Хай душі кривдників у грозовій хмарі згорають, Не завжди вони матимуть владу, Я ненавиджу, коли корони одягають ті, хто у серці коріння зла пускають, Вони не мають права світ руйнувати, Хай їх злі і продажні королівства палають, Сили світла і добра їм ніколи не зламати, А я поплатилась за те, що боролась до кінця, За те, що отримала допомогу, Що не одягла чужого злого вінця, Але ми ще подивимось, хто врешті-решт буде святкувати свою перемогу.
11
8
320
Королева власної долі
Дівчинко, хто сказав, що твої мрії ніколи не здійсняться? Хто тобі говорив, що ти нічого не варта? Хто тобі сказав, що ти не здобудеш щастя? Вони знають чи наступить завтра? Я тебе прошу згадати своє життя, За що ти вдячна долі? Які ти хочеш сказати слова каяття? Чи ти домоглась своєї волі? Згадай, дівчинко, що тебе світу зима подарувала, Віддала тебе в матері та батька руки, Щоб ти на радість зростала, І долала всі долі муки, Але пролетів над райдугою чорний птах Він янгола за собою забрав, І здалося, що майбутньому крах, Бо забравши янгола, птах серце розірвав, Але ти того не розуміла, Ти ще була дитя, Нащо доля життя поділила? Яке буде майбуття, Ти росла і розуміла, що світ - не медовий нектар, Ти вже дитиною це розуміла, Що нести так важко свій тягар, Допоможе лише твоя сила, Ти і далі зростала, Набиралась розуму сил, Першу дружбу пізнала, Як з'єднання полярних світів, Дівчинко, ти почувалась щасливою, У тебе все йшло, тобі все вдавалось, У тебе ще не було мрії стати вільною, Але ти собою пишалась, Та далі був крутий поворот, Здавалось, що один крок, а далі - прірва, Не буде більше ніяких висот, Але ти була долі вірна, Твої найкращі наміри анулювали, У ворога тебе перетворили, Квітки із серця повиривали, Безжалісні діти те все зробили, Тебе зрадила одна людина, А потім ціла юрба, Той пішов, з ким ти назавжди недоговорила, А далі за твоє майбутнє була боротьба, Холодні стіни, що дихають енергією чужою, Страшний і незрозумілий суходіл, Невже все це з тобою? Хто так робити звелів? А далі чорна хмара розбила спокій тремтячий, Несподівано янгола згасла зоря, Лилися градом сльози гарячі, Свічка в білому снігу вже догоря, Боже, як пекло в душі і ломило в тілі, А якими страшними стали віщі сни, Які сильні тоді були заметілі, Боже, від мене ті страшні миті відверни, Ти такою юною це все пережила, Почала міцніти твоя сила, Ти випила отрути сповна, Наче найбільше грішила, А далі був сумно-мінливий час, Ти робила не те, що хотіла, Отримала свою нагороду, але якийсь вогник в душі погас, Та вибратися ти зуміла, Дівчинко, ти так чекала логічного кінця, А в цей час доля поклала в серце нові чарівні перли, Подарувала нового в душу корінця, Твоя почуття перед вибухом завмерли, І вони розлилися, зробили цілий потоп, Ти відчула певну гармонію, Всіх емоцій калейдоскоп, Почула солодко-ніжну симфонію, Та не судилося розквітнути двом трояндам, Коли одна розкривається, а інша в'яне, Небо перестало бути для нас ізмарагдом, Воно стало криваво-багряне, Бо хтось про важливе забув, Не дав пташці високо злетіти, Так межу й не перетнув, І спалив чужі квіти, А далі - самотня свобода, Бажана вона чи нежданна, Цікава й довга пригода, Власна тиша і гармонія бездоганна, Але тут знову явилась мені рожева мара, Щось змусило діставати перла золоті, Здавалось, що то не кара, А веселка тепла в житті, Обійнялись айстри і застигли, Слухаючи одне одного серцебиття, Ми щось маленьке встигли, Відчули теплоту життя, Та це був шлях у ту саму річку, Повторилась давно забута історія, Розірвано нитку-стрічку, Знову на волі я, А що далі буде? Нова боротьба і новий шлях до мети, Пам'ять сама потрощені спогади забуде, Треба себе і своє серце берегти, Дівчинко, ти пройшла через ріки, моря, озера, океани, Крізь ліси, степи, гори і долини, Заточила в своїй пам'яті моментів кургани, Рахувала секунди, години й хвилини, Дівчинко, лише ти знаєш свою радість і журбу, Лише ти відчуваєш серцем свої бажання, Чи не все одно тобі на дивну юрбу? Яка ніколи не відчує твоїх сліз і страждання, Ні, ти йдеш прямо по своїй дорозі, Ти збудувала своє королівство і в ньому королевою стала, І хто буде в ньому на порозі, Має визначитися - він справжній чи примара? Боже, яке різноманітне життя, Воно не лише розсіяне на полях, Цією дівчинкою весь час була я, І я дякую долі за мій шлях. * До мого 20-го дня народження
7
2
382
Здатися, я завжди встигну
Я справді думала здатися, Перестати боротися без упину, Та довелося собі зізнатися, Що я тоді знищу в собі сильну людину, Я пройшла цей шлях достойно, Мені не можна руки опустити, Впасти собі беззрбойно, Більшого і кращого не хотіти, Я плакала і сміялась, злилась і раділа, Працювала до болю в колінах, Для того, щоб моя квітка зацві̀ла, Робила вдих на останніх силах, І чи тепер я можу здатися? Хтось думав, що я притихну? Я хочу собою пишатися, А здатися, я завжди встигну.
9
0
325
Мій світ
Я створю для себе світ казковий, Там буде жити на хмаринці єдиноріг кольоровий, Буде веселка після дощу сіяти, І будуть літати пухнасті хмарки із вати, Тут рожевий фламінго почав свій танок, А потім буде рахувати на небі зірочок, Тут джини виконають твоє бажання, Чарівник підхопить його завзяття, У моєму світі на деревах ростуть лілеї, Їх аромат ніжний, як звук віолончелі, У ріках живуть красуні-русалки, А в лісах чар-зілля шукають мавки, Вони зачаровані від кипарису аромату, Поки я в цей час пишу місяцю сонату, На іншому кінці світу височіють піраміди, Вони є далекими від моєї Атлантиди, Коли йде дощ, то з неба падають алмази, Ніби мій світ - це суцільні оази, Я сама створила цей світ і пустила на нього свої чари, Для когось вони реальні, а для когось - примари.
9
6
376
Добряк
Добряче, який твій світ філігранний, Ти сієш своє сяйво на своїй та іншій планеті, Твій образ для мене дещо спонтанний, Ти як пташка, що перебуває на злеті, Добряче, твоя душа глибше, ніж океан, В твоїй душі ховаються перли золоті, Як переливається своєю мелодією там оргáн, Та щось магічне перебуває у вічній мерзлоті, Добряче, твої мрії такі солодко-наївні, А очі шоколадно-гарні, Твої думки далекі та мандрівні, А іноді й дорогоцінно-янтарні, Добряче, ти знаєш мої секрети, Бо я сама пізнаю твої високі скелі, Які за ними ховаються сонячні кларнети, Або там грають ніжні віолончелі? Добряче, ти знаєш все про таємничий інь-янь, Ти знаєш, що таке рідні душі, Як відчути емоцій буянь, Як перебувати в морі та на суші, Добряче, ти виростив у своїй душі справжній сад, Сам витягаєш із серця найдорожчі скарби, Нехай в тебе в житті завжди буде квітковий водоспад, А в душі літають спокою голуби. *Присвячую хорошій людині
9
2
485
Рідна мова
Слова росли із ґрунту, мов жита. Дрібним зерном колосилась мова. Вона як хліб. Вона мені свята. І кров’ю предків тяжко пурпурова. (Ліна Костенко) Коли ти народжуєшся то чуєш рідну мову, Ніжну, лагідну та колискову, Вона тебе малям оберігає, Вона тебе звеселяє і забавляє, Ти п’єш нектар рідної мови з пісні материнської, І так хочеться ще почути співучої української, Серце завмирає, коли чуєш народні прислів’я й казки, Вони лоскочуть серце, як колоски, Потім ти солов’їну у школі вивчаєш, Всім серце це незбагненне джерело прославляєш, Вчитуєшся в правила і розумієш, яка українська мова багата, Вона летить, як пташка крилата, Ти цього не помічаєш, але читаєш молитву за мову, Таку білолицю, калинову, світанкову, Котляревський і Шевченко для тебе святі, Бо вони розлили української мови перла золоті, Не страшні їй були циркуляри та укази, Вона витягала зі свої скрині алмази, На її квітки впали морози, Але ця чародійка розплела свої довгі коси, Всі болі дали пізнати мові квінтесенцію життя, На вершині Карпатських гір вона побачила своє майбуття, Наша Мавка стала з колін, Бо її народ бачити вільною захотів, Тоді наша барвиста лілея розцвіла, До її серця прийшла весна, Вона різнобарвну вишиванку надягла, Її доля на кораблі вже припливла, Наша мова така оксамитна, що їй треба вічність звучати, Її хочеш і в університеті і все життя вивчати, Ти її крізь роки збережи, А потім своїм дітям та внукам про цю зірку на небі розкажи, Бо вона за нас свою кров проливала, Ця червона троянда всю себе віддавала, Насадила для нас маків по своєму полю, Щоб ми їх забирали, як мудрість з собою, Мова для нас народила літературу, Цю виточену і ніжну скульптуру, Її Леся Українка та Іван Франко прославляли, Для нашої мови вони гімни складали, То ж дивімося на цей глибокий океан, Хай розсіється для нашої сонячної мови туман, Поки буде лунати наше серцебиття, Бережімо ізмарагд свого життя!
8
3
321
Per aspera ad astra
Розвіялось павутиння туману, Спало давнє страшне прокляття, Серце набралось ніжного чару, Зруйновано античне закляття, Збулося таємниче пророцтво Кассандри, Я не кину як вона під ноги свою діадему, Не для того я ходила у вікові мандри, Та подолала підступну сирену, Я збудувала своє королівство на місці вічного попелу, Де залишились сліди відлинулих Богів, Я спалила кораблі зопалу, Щоб не чути Одержимої голосів, І я в своєму світі - королева, Всього життя вартував мій лавровий вінок, Вирвалась у світ моя мрія кришталева, Щоб відчути аромат лілеї пелюсток, Я більше не бачу цей світ як Долорес - жертовним стражданням, В моєму серці перемогла дона Анна, А світ наповнився арфи звучанням, Поки душа викрикує життю "Осанна!" Я перемогла і сяю ясно як діамант, Очистила мені душу чарівниця Віла, І мені вдалось із скрині мудрості дістати свій ізмарагд, Щоб вся ненависть назавжди закам'яніла, Мені було записано в книгу життя - феніксом з попелу піднятись, Збудувати замок із своїх мрій, Бо я змогла сама до себе своїм життям дорівнятись, Об'єднати для себе владу стихій, Віра в себе моя непохитна, І поки в душі лунає ода прекрасна, Та мою тінь огортає троянда оксамитна, Мій шлях це - per aspera ad astra. * Per aspera ad astra (лат.) - через терни до зірок.
8
6
410
Безпомічна
Безпомічна у тиші моря, У часи світової ночі, Безпомічна у бажанні бути собою, У сподіваннях не лити сльози дівочі, Безпомічна у небесному вогні, На дні глибоководних океанів, Безпомічна у зимовій мглі, І на росах квітів ранніх, Безпомічна у тиші широкого поля, На вершинах могутніх гір, Безпомічна у пориві до волі, У розмаїтті своїх зневір, Безпомічна у бутоні пахучої троянди, У зелених широколистих лісах, Безпомічна у букеті гірської лаванди, У місячному світлі на небесах, Безпомічна, бо вогнем палаю, Бо з надією простягаю руки до сонця, Безпомічна, бо в сумі веселу пісню співаю, Бо немає у душі для високих почуттів віконця, Безпомічна, бо я знаю і не знаю чого бажаю, Бо я сміюся в сльозах, Безпомічна, бо чутливе серце маю, Бо всю душу виливаю у віршах.
9
2
297
Дощі
Є моменти, коли треба задуматися про себе, Відірватися від урагану життя, Зрозуміти, що штовхає до вершини гори тебе, Розпізнати свої почуття, Не хочеться знову вселяти собі віру, Бо дощі моє серце залили, Хочеться випасти з цього виру, Холодні вітри всю шкіру і душу оповили, Я втрачаю себе, бо попереду майбутнє-примара, Мені невідомо справжню суть існування, Я не бачу ні в собі, ні в кому того невідомого чару, Неначе, все, що навколо це карма і суцільні страждання, Мої жертви, насправді, нічого не варті, Їх змило осіннім дощем, Я не бачу своєї точки на карті, Все моє тіло обійняте плющем, Щось погасло і обезцінило все, що було, буде і зараз, Опустилися руки і в душу завітала печаль, Мені невідомо, коли ця чорна нитка обірветься враз, А поки мене омивають дощі і мій жаль.
8
0
315
Скажи мені, місяцю
Скажи мені, місяцю, що буде далі? Які зорі, осяють мій шлях? Чим обернуться спроби невдалі? Чи повернеться надії птах? Скажи мені, місяцю, що далі, за горизонтом, мене чекає? Коли настане теплий світанок? Чи відчую я у серці, теплий нектар, який окриляє? Скажи мені, місяцю, чи Земля розкішна? Як може загубитися астронавт, у Всесвіті життя? Як дізнатися, чого бажає моя душа ніжна? Як побороти пекуче передчуття? Скажи мені, місяцю, друже, чи ти збережеш мої секрети? Чи розділиш мою печаль? Чи зможу я побачити космічні комети? Чому ти огортаєш моє серце, як вуаль? Місяцю, я тобі обіцяю, що буду сильною, Не буду миритися з власним горем, Звільню душу і серце та буду птицею вільною, А як прийде весна - я стану морем.
12
0
341
Кораблі
Мені двічі здавалось, що це казка, Нова сторінка у моєму житті, Хотілось мені, щоб то була - долі ласка, Яка буде зараз і в майбутті, Горіло-палало у грудях вогнем, На ці імена хотілось молитися, Обороняти уявну ідилію, мечем, Тихої ночі у кольорових снах снитися, Мені здавалось, що ці почуття були правдивими, Упивалась фантазійним нектаром, моя душа, Миті разом, здавалися, такими щасливими, Ніби вся моя сутність у космос руша, Та розбилися мрії об лід, Затягли наше небо тумани, Залишилась я самою на багато літ, Не допоможеш тут сльозами, Та шукати винних - сенсу немає, Не повернеться час знов, Бо все те що, було, як вода утікає, Пройшла, як ілюзія, тая любов, Не змогли зійтися в морі, двічі кораблі, Вони пливуть, кожен у свою даль, Долаючи старі рани та жалі, Знають тепер вони, як оминути свою печаль, Та я відпускаю все, що було, Це були короткі історії, Відчуття в душі відцвіло, Зацвіли на пустирях серця, пахучі магнолії.
9
0
307
Треба навчитися...
Треба навчитися людей відпускати, Якщо вони не хочуть в твоєму житті сіяти, Коли вони кидають тобі ножі в спину, А ти пробачаєш все без упину, Не треба мільйони шансів давати, Тому, хто буде з твого серця пелюстки виривати, Хто один раз зрадив, той не зміниться більше, З попелу будувати замок, буде ще гірше, Найстрашніше, коли ти знаєш всю правду, Та людина не бачить провини, не дасть собі ради, Буде і далі в замкнені двері битися, Не хоче з відустністю жертви миритися, Якщо ти відчуваєш, що працюєш для чужої мрії та мети, Краще тікати, зі слизького шляху зійти, Не треба про людей-примар жалкувати, Краще самому свої скарби шукати, Треба робити висновки, коли твоє серце на шматки розідрали, Бо свою грішну мету, ці люди знали, Спалити зелені луги твоєї душі, Витоптати у серці спориші, Та не сумуй, не здавайся, просто відпускай, Значить, що не будуть вони з тобою будувати твій рай, Скоро не будеш ти на самоті, Загорить зірка-провідник у твоєму житті.
8
0
289
Звільни мене
Звільни мене, з цього виру подій, З шаленого урагану розбитих мрій, Врятуй мене, від холодних сліз та болю, Від чужого гніту несправедливої волі, Звільни мене, з-під відьомських чар, Що вивергаються, як з лави вулкан, Врятуй мене, від могутньої кобри отрути, Переплети мої життєві маршрути, Звільни мене, з ворожого полону, Щоб не відчувала я, на смак, свою кров солону, Врятуй мене, поки лиш попіл не лишився, Зроби так, щоб ворожий камінь, в серці розкришився, Звільни мене, поки моя душа у квітку не перетворилась, Поки я у пошуку виходу з лабіринту, не загубилась, Врятуй мене, бо ти можеш чорні замки спалити, Щоб ту пожежу, не міг ніхто загасити, Звільни мене, від пекельних мук і страждань, Щоб не відчувалась у серцебитті печаль, Врятуй мене, від потопу на мілині, Потопи все чорне зілля на дні, Я вже чую, що ти рятувати мене поспішаєш, Чекати, що є дух, мене закликаєш, Я відчуваю, як хвилею, зло накрила кара, Думки про розплату, більше не мара.
8
0
355
Благословенна зірками
Коли тихенько листя опадає, Настають вітри, а дощі серця досягають, Десь моя змерзла тінь блукає, А холодні осінні ночі, мене у сні загойдають, Так сумно мені, бо за цим днем, такий самий, Давно, ніхто мого збитого дихання, не зігріває, Ніхто не розвіює, над моїм садом з трояндами, тумани, Птахом для мене не співає, Саме зараз - пора підводити підсумки сонячного тепла, Хоч скоро, на мої квіти упадуть морози, Я не шкодую про те, що тоді відчувала і якою була, Хай упадуть ранішніми росами, мої сльози, Лише зараз я розумію, що сплелися всі часи і виміри в один, Щоб розкласти на картах, все, що крилось за сімома замками, Дати спробувати, життя гіркий полин, І дати знак того, що я - благословенна зірками, Так, мені все відомо, я сама зрозуміла, що життя - лабіринт, Я не винна, що поранилась об троянди шипи, Але все написано, у мої книги літ, І зрозуміла, що ніколи не пізно, палити минулого мости.
7
0
306
Я щаслива...
Хто сказав, що я буду комусь поклонятися? Йти за кимось, себе втрачати, Чи я буду під обставити прогинатися? Нікому краще, моє альтер его, не знати, Скільки би у мене не було падінь, а я воскресла, Знову у жилах тече сміливість моя, На вівтар справедливості, своє життя принесла, Щоб знову згадати своє ім'я, Я буду чекати того самого подарунку долі, Бо я варта більшого, Ніяке чар-зілля не забере моєї волі, Я варта того самого відчуття найчистішого, Мені легко кинути все, за що колись боролась, Якщо воно не здійснило моїх сподівань, Чаша терпіння - навпіл розкололась, Градом вдарила печаль, Але я щаслива і буду такою, Бо у мене є моє життя, Бо я заквітчана весною, Бо я чую своє серцебиття, Я щаслива і більше ніхто мені не треба, Бо я сама буду шукати свій папороті цвіт, Бо у мене є це синє небо, Куди я здійсню свій політ, Я щаслива, не дивлячись на всі марні сподівання, На минулого прокляття, На цілі роки страждання, Бо бути собою - таке моє щастя.
7
2
315
Чому?
Чому так несправедлива до мене доля? Чому я знову відчуваю тисячі уламків у мої душі? Чому не мені належить моя воля? Чому поряд з моїми, ще й страждання чужі? Невже я заслужила, знову, ту саму рану оживити? Чим я грішна перед цим світом? Я робила все так, щоб іншим серця не розбити, Чи не знала я, за чиїм іду заповітом? Чому інші не цінують того, що мають? Але їм найкраще дістається і не щезає, А інші, заради цього, у вогні палають, Що ж від мене,таке цінне, життя ховає? Я не знаходжу відповіді, бо її немає, Не розумію, чи справді так треба, Для кого мене доля тримає? З ким зведе мене небо? Так, я можу нескінченно питати, але мені треба далі йти, Значить, не пробив той час і не настала година, Значить, мені буде інший момент, щоб щастя знайти, Хтось не хоче, щоб я зараз спішила.
9
0
287
Я знаю, що ми зустрінемось...
Я знаю, що ми зустрінемось і вже дуже скоро, Це буде несподівано, але назавжди, І більше не буде болю і зайвого нікого, Ми будемо разом по дорозі життя йти, Ці почуття будуть сильніші і вищі, ніж небо, Я буду тобі дарувати всі перлини зі свого серця, Нам більше ніколи зайвих слів не буде треба, Ти побачиш моє відображення у своєму люстерці, Ти мені подаруєш далекі космічні простори, Будеш знати, які мої улюблені квіти, Перевернеш, заради мене, гори, Щоб міг вогонь між нами вічно горіти, А я буду вдивлятися в глибину твоїх очей, Давати тобі - солодкий нектар гарячої любові, Буду оберігати спокій твоїх ночей, І приходити в сни твої світанкові, Ти справжній, надійний і добрий, І не зможеш мене упустити, Наш світ буде - міфічно-казковий, Там не будуть падати, розчарування метеорити, Ми будемо поруч, бо інших варіантів немає, Це буде, заготовлений долею, тандем, Тоді нам сонце заспіває, Ми неземний палац для себе зведем, Я буду тебе відчувати, навіть, коли ти в іншій частині світу, Нікому не зруйнувати силу цього притяжіння, Ми знайдемо власну орбіту, І відродимо, там, лілеї цвітіння, Це буде скоро, я вже так чекаю, Порятуєш ти мене від холоду ночі, Від нетерпіння я вже палаю, Бо давно пролила всі сльози дівочі, Йди до мене, скоріше, я тебе вже кличу-закликаю, Ти вже на шляху до мене, Я тебе з тисячі - серцем пізнаю, А коли ти мене побачиш, то твою душу - любисток торкне, Я знаю, що ми зустрінемось і зупиниться час, Все, що було - згорить у вогні, Бо єдиний буде шлях для нас, Щоб назавжди об'єднались, наші душі на цій землі.
7
2
311
Вільна
Знову в ту саму річку я зайшла і ледь не потонула, Так страшно думати, що було б далі, Аби моє сьоме відчуття заснуло, Чого мене навчили, мої моменти невдалі? Знову повіяло холодним вітром серед осінньої ночі, Цей холод пронизує всю мою тінь, І наповнює болем очі, Поки мої мрії линуть в далечінь, Так само смішно і безглуздо, гасне навколо мене день, Місяць на зорях майбутнє віщує, А птахи не співають пісень, Ніхто рятувати мене не буде, бо ніхто не чує, Але я нічого не боюсь, бо я вільна, Мої квіти нікому не спалити, а камінь надії не зламати, Моє друге ім'я - воїн, настільки я сильна, Коли я піднімусь з ріки глибин, то ніхто мене не зможе упізнати, Я вільна і ніхто мене не спиняє, Я буду падати і підніматися, а потім за себе воювати, Моїх ворогів доля покарає, Я буду йти далі, хай весь світ палає, Я вільна і завжди буду такою, Це мій подарунок долі, який я оберігаю, В мене багато сил, бо я зігріта рікою, І хто і що не говорив би, але я все подолаю.
7
2
366
Я втомилась...
Я втомилась кожного дня думати про наболіле, Хвилюватись за майбутнє і забувати минуле, Слухати мелодію мого серця, що після бурі вціліло, Відчувати, як щось нове в моїй душі промайнуло, Я втомилась усе пробачати, Кожен день шукати порозуміння, Ті самі пусті обличчя зустрічати, Чекати чийогось благословіння, Я втомилась радіти і сумувати, Робити те саме, що вчора і завжди, З багатьох варіантів обирати, Бачити пророчі сни, Я втомилась постійно шукати, Думати про велике і недосяжне, Ловити натхнення і надихати, Бачити у людях щось відважне, Мені хочеться зупинитись і не думати про те, що хтось від мене чогось чекає, Я не можу бути постійно щось відчувати, Те що було вчора важливим - сьогодні вже не звеселяє, Ніхто не знає, куди хоче моя душа літати, Хочеться зупинитись, хай буде вічною ця мить, Так важливо наше "зараз" цінити, Бо промайнуть мільйони століть, А ти так і не навчишся по-справжньому жити.
9
2
318
Анаконда
Бережися, коли довіряєш, бо в прірву тебе кинуть, Знайомі, що небезпечніше незнайомців, Секрети продадуть, а душу розірвуть, Пам'ятай про це, коли ще в тебе є сонце, Анаконда розлючена ніколи не спить, Буде грати з тобою на ножах, Вона хоче відчувати себе володаркою століть, Та потерпить вона ще свій крах, Нечесно робити зло, в неї права немає, Ти дратуєш анаконду, бо її вразливе місце знаєш, Те, що скоро себе сама погубить, вона ще не знає, В хитрій грі, ти змію переграєш, Вона забула, що не має отрути, Тому твоїх мрій, анаконді не отруїти, Своєї злості і жаги помсти, вона ніяк не хоче забути, Та не спалити їй, в твоєму саду всі квіти, Найдорожчі - можуть стати ворогами, Та ти сильніше, ніж їх чорна правда, Не може несправедливість тривати віками, Бумерангом ще повернеться їм ця зрада.
5
0
324
Біль мене не лякає
Коли ти робиш добро - тебе не цінують, Хвилюєшся, допомагаєш, робиш для когось, а у відповідь - ніж у спину, У своєму самолюбстві, тебе ніколи не почують, Будуть знущатися без упину, І ти запитуєш себе, за що тобі серце ламають, Відповіді не знайдеш, бо її немає, Тоді тебе й сумні думи переповняють, Та хай тебе це не спиняє, Біль мене не лякає, З його допомогою, я ставлю собі нову мету, Біль мене окриляє, І буду я творити свою власну весну, Помста ніколи не буде солодкою, не потрібно у відповідь мстити, Всіх розсудить доля, Не можна людям зла робити, Та пам'ятай, що на все Божа воля, Я знаю, якщо тяжко - це твій шлях, Цей біль дасть поштовх далі йти, Я вірю, що можна подолати будь-який страх, Без тернистої дороги - скарбу не знайти.
8
2
318
Крила
Намистом днів, проходить наше життя, Ми творимо маленькими шматочками щастя своє, А більше немає миті для вороття, Сонечко вже по-іншому встає, Ми малюємо, як художники, шлях до своєї мети, Чекаємо на диво, яке, наче, вже на порозі стоїть, Головне не вдаритися об каміння, зі шляху не зійти, І заглядати в свою душу, як в глибину століть, Та наші мрії, не просто зіткані з зірок, Саме в них - вся наша сила, І коли ти робиш свій наступний крок, то відчуваєш, що в тебе є крила, Ти щасливий, якщо цей солодкий нектар відчуваєш, Хай ця думка тебе надихає, Коли ти робиш те, що всім серцем кохаєш, І поки це тече в твоїй крові, то ніщо тебе не спиняє.
4
1
406
Момент
Треба вчитися не жалкувати, Ніколи не корити себе за минуле і не сварити, Хто знає чи без минулого, ми сьогодні могли все здолати, Чи змогли б ми тепер так жити? Ми так чекали особливий момент, Коли ми будемо щасливішими, Але в погоні за щастям, так і не пізнали його секрет, Бо вірили, що стали іншими, Обіцяли нам світле майбуття, Але ми ніколи не цінували те, що маєм, Бо в боротьбі за краще життя, Насолоді моментом місця немає, Ми завжди поспішаєм і будем поспішати, Вирости і дорослими бути, Бо нікому нас спиняти, Та ті найтепліші моменти вже ніколи не забути, Ми ніколи не думаємо, що можна все втратити в одну мить, А коли це стається, то обертаємось назад, І серце за себе болить, Коли бачимо космічний зорепад, Минуле породило майбутнє, Ми не цінували нічого, бо щастя чекали, А коли згадали незабутнє, То розуміємо для чого по життю блукали.
8
3
420
Я клянуся...
Я клянуся жити своїм життям, Дихати на повні груди, Не чекати завтра чи майбуття, Хай мене і засудять люди, Я клянуся ніколи не здаватись, Йти до мети, коли ніхто не вірить, У відчаї буду сміятись, Той хто любить - в мене повірить, Я клянуся бути щасливою, Надихати і надихатися, щоб як птах літати, Для щастя треба бути сміливою, Нікому в мене цього забрати, Я клянуся сильно і вірно кохати, Дарувати вічність свою, Палко і тепло оберігати, І завжди говорити "люблю", Я клянуся зі свого шляху не звертати, Бо хтось веде мене по житті, Щоб серце навчилось співати, І не бути ніколи в забутті. Я клянуся, що виконаю все, чого бажаю, Наше життя занадто коротке, щоб його дарма витрачати, Ніхто мене не буде спиняти і не спиняє, Всі хто ходять під сонцем, рано чи пізно, будуть, як діамант сіяти.
8
4
504
Я говорила...
Я говорила, що не зможу тебе відпустити, Мої слова-правда, а ти повний зневіри, Хай краще буде серце в мене боліти, Я не з тих, які тебе обіцянками поїли, Повір мені і серце своє віддай , Ніхто, крім мене так хвилюватись не зможе, І ти зрозумієш, чому твоїм надіям не край, Просто вір мені і це тобі допоможе, Вмію кохати, а зрада-для мене це гріх, Хіба обманюють, ті хто так сильно як я кохають? Для мене це почуття найбільше з утіх, Такі сердечні як я завжди страждають, Хай енергія моя дасть тобі сили, І вже готова я тобі сказати, Хоч буду як голуб безкрилий, Та готова за тебе своє життя віддати, Сильна я і цього вистачить для всього, Зрозумій, наскільки ти для мене важливий, Хоч в мене під ногами не буде нічого, Своє щастя завжди знайде сміливий, Хай я буду для тебе більше, ніж просто людина, Скільки я вже пройшла і скільки боляче було, Просто зрозумій, наскільки моя підтримка міцна і світла, Та сонечко зійшло і все пройшло, Мої слова слова не казка і не утопія , Тільки відкрий мені свою душу, Переживе все любов моя, І більше ні до чого я тебе не примушу.
10
0
417
Старі фотографії
Неймовірно швидко плине час, Поки ми йдемо до своєї мети, На старих фото вже не впізнати нас, Ніби хтось інший, ніби не ти, Хтось загубився у вирі подій, Хтось вже більше не з нами, А комусь вдалось досягти своїх мрій, А хтось блукає чужими містами, Так доля грає життями, Тихими вечорами, згадуєш кумедні історії, І ти дивишся якими були ми і якими стали, Ворушиш пам'яті обрії, А ось так швидко, промайнуло твоє життя, Воно було в тих світлих моментах, які пам'ятаєш, Всі спогади, від яких прискорюється серцебиття, Живі на тих старих фотографіях, які зберігаєш.
9
2
360
Жива
Скільки думок, які згоріли у вогні, Скільки людей, які попелом стали, Скільки стерня у серці на дні, Скільки озер, що вдавали з себе океани, Мою волю собі забирали, Ховали мою душу за сімома замками, Так боляче серце моє розпинали, В стражданні хвилини здавались віками, Та я жива і більше не залізна, Як фенікс з попелу перероджуся, Бо мені в чужих руках тісно, До сіячів зла більше не повернуся, Ніхто не впізнає мене новою, Мої сни більше не чорно-білі, А очі виблискують глибиною, Не побачить ніхто в моїй душі думки наболілі.
9
2
488
Не одна
Сьогодні вночі лише ти і твій жах, Прискорилось серцебиття, Ніхто не переборе твій страх, Бо в його очах - твоє життя, Та лише зараз можна бути реальною, Хоч в твоїй душі вже не літо, Стань сама на небі зіркою дальньою, Хай зацвітуть квіти, Забудь про страху очі, Якщо дійти до вершини гори хочеш, Серед мільйонів думок і людей, Знайдеш місце для себе, Станеш для когось найкращою з ідей, А межа лиш тільки небо, Знай, ти не одна, Скоро заграє душі струна, Бо межа лиш тільки небо, Мудреці говорять, що не спинити життя, В цьому і є його сенс, Колись знайдеш всі таємниці людського буття, Бо твій вогонь у серці воскрес, Хай смуток твій щезає, І десь на краю землі, Щастя зіркою засяє, Майбутнє ти побачиш уві сні, Коли на секунду зупиниться час, То значить, що твій страх вже погас.
11
0
630
Ізмарагд
Ти думаєш, що я колюча троянда, Найпримхливіша квітка в твоєму саду, А, насправді, я - ніжна лаванда, Що кличе за собою весну, Так, я тікаю від себе на темні схили душі, А ти цього навіть не знаєш, Як в місячному сяйві пишу вірші, Бо у своєму серці іншу квітку плекаєш, Так, я боюся втонути на цій мілині, Напилася вже я гіркого нектару, Та мрію про те, що колись зійдуться наші кораблі, Та боюся, що зірвуть мене і втрачу я свої чари, Коли відчуваю холод, то я в'яну і пропадаю, Я у тіні весь час молюся, Бо нема мого сонця і я не співаю, А коли прийде час, то знову цвітом наллюся, Ти не знаєш, не віриш, не бачиш, не даєш мені у птаха перетворитися, А я все ще чекаю, коли побачу свій космічний зорепад, Поки ти мені можеш лише снитися, Та колись я дістану своє щастя, мій ізмарагд.
12
2
680
Ти знаєш...
Ти знаєш, а я справді хвилююсь за тебе, Коли не можу огорнути тебе своїми очами, Коли не знаю як живе твоє небо, Я не хочу бути з тобою паралельними світами, Твій дотик як ніжність, що пронизує всю мою тінь, Закохуєш ти мене в себе все більше до краю, Я буду з тобою до останнього, ти лише вір, Божий дар мій кохати, а іншого я не знаю, Так, я справді сумую за тобою як за місяцем зорі, Коли згадую теплі і повні любові, щирі обійми твої, Твій поцілунок ніжний, а твої очі чудові, Не дають мені лишитися одною уві сні.
7
2
379
Хотіла б я...
Хотіла б я піснею стати, Найкращою в твоєму саду, Щоб знову як зірка сіяти, Берегти твою теплоту, Знову буду весну я чекати, Щоб солодкого нектару любові напитися, Бо почне раніше світати, Поки ти будеш мені снитися, В тобі я знайду всі планети, Така доля моя, Тобі я розкрию свої я секрети, Бо ти квінтесенція мого життя, Тебе відпустити не зможу, Бо ти моє глибоке море, І всі лабіринти проходжу, Щоб розділити і щастя і горе, Хотіла б твоєю любов'ю я стати, Пригріти до себе душу твою, Бо вмію я палко кохати, І тебе єдиного так сильно люблю.
9
0
391
Дніпровські небеса
Десь там, де дзвін колискової лунає - мій рідний край, Омиває, Дніпро величний, береги свої, Моя земле, ти мене чекай, Там де відлітають журавлі, Розпочалась пісня мого життя, Додому кличе серденько моє, тихенько вертає, Зі світу, де немає вороття, Верба свої віти мені кидає, Де чую дух родини - туди і піду, До мостів життя, кличе мене доля, Для мене рідне слово "воля", Край неба десь день щеза, А за ним мої дніпровські небеса, Де Украіна відкриває свої степи й ліси, Бачу я, де мій дім, Там розкинувся цвіт краси, Туди мене провів соловейка спів, Дніпро знає, що я ще повернусь, Свої води до сонечка підіймає, Я, ніби грім серед ночі, до рідного краю увірвуся, І щастя в моїй душі засяє.
7
2
388
Лише в мені
Ти одинока, ти сама, І де у світі тая доля? Що уступить пітьмі поля, Де те тихе щебетання? Ніжне й тихе колисання? Мабуть, де віти мої, В тихій журбі, На листі калиновому в світанку, Де соловейко співає без перестанку, Та мрія моя, Тиха течія, Де в світі та любов? Що ворушить кров? На глибинах океанів, На квітах ранніх-ранніх, У саду там коло хати, Буде вітер колихати, Я до неба підіймусь, І у висі розірвусь, Упаду на теплі роси, Де розквітнуть вже колоси, Де все воно?На якій глибині? Все це лише в мені.
10
1
432
Я не хочу...
Я не хочу жити тим, що було, Бо з того часу зросла, Скільки вже води утекло, А я чекаю, коли прийде у моє серце весна, Скільки болю мені довелось пережити, Та я вже доросла і знаю, Від кого тікати, а кого любити, І бути сильною я вже звикаю, Я чекаю майбутнє і молюся, Щоб знайти в житті зірку мою, А потім в птаха перетворюся, І буду оберігати тих, кого люблю.
10
0
425
Повернуся
Коли підступає ворог, знищує все твоє мирне життя, Виходу немає, Лише воювати, бо вже нема вороття, Навкруги все палає, Чужинці забрали моє серце і душу, Розбили мою сім'ю, Захистити собою я мушу, Бо їм не зламати мрію мою, Буду пам'ятати про свою надію, Світле майбутнє здається далеко зіркою на небосхилі, Піду воювати, бо маю я мрію, Діти за вас мої милі, Боляче мені далеко від дому, На холодному фронті стою, Завдали цьому миру роздолу, Як кров ллється так і свою проллю, В очах у людей страх сильніший щодня, Я дивлюся смерті в очі, Як же там родина моя? Які гіркі вони сльози дівочі, Ранені і вбиті вже не страшні мені, Візок запряжу і поїду туди, І сниться мені мир у ясному сні, Ніби крапля цілющої води, Я пообіцяв, що повернуся, Не гасне моя тінь, Голубом з миром я увірвуся, Хоч не передати весь жах та біль, Ніби безкінечна ця війна, Але я чую,що скоро кінець, Надія...надія ще жива, Ніби втіхи острівець, На ранок чується перемога, так саме вона, Недаремна була мрія моя, Це була остання у вогні весна, Ніби живої ріки течія, Не шумлять більше гармати, Припинилися людські страждання Дочекалася сина мати, Це перше мирне світання, Але скільки горя і сліз віддали ми, Розруха залишилася нам, До самої дійшли мілини, Але не дарма я серце віддав, Іду я додому і радіє земля, Світить сонечко та ясне, Збулася мрія моя, Все мене до родини зове, На порозі я став не повірили мені, Що дійшов до самого краю, Радію, що прийшов з далені, І щастя я більшого, ніж мир вже не знаю. * Присвячую подвигу прадідуся
7
0
452
Троянди в твоєму саду
Знову прийшла осінь і смутком заплакало небо, Я скоро приїду на твою землю, Вона нагадає про ту зиму, що забрала тебе, Вже ніколи вітер назад не верне, Можливо, я не цінувала той щасливий час, Коли ми говорили про все тихими вечорами, Поки ти не покинула цей світ і нас, Я сподіваюсь, що ти зараз з неба спостерігаєш за нами, Ти говорила, що я все зможу, зумію, здолаю, Цей заповіт більше, ніж пророчий, Ти явилась у сні і сказала, що я правильним шляхом рушаю, А я досі пам'ятаю ті добрі сині очі, Я згадую і дякую за твою теплоту, Коли збираю троянди в твоєму саду, Не знаю,чи ти мене за все простила, Бо коли ти пішла, земля покрилась снігами, Та я знаю, що ти мене і справді любила, Та зараз ти забрана небесами, А я вже не плачу, бо ти так звеліла, Я стала такою як ти хотіла, встала з колін, Бачити справжньою людиною, ти мене хотіла, Для тебе мій доземний уклін. * Спогади про бабусю
9
0
480
Ні, я не така, якою здаюся
Ні, я не така, якою здаюся, Я глибше, ніж море, ніж океани, Ніколи більше в минуле не повернуся, Те, що було, те більше не з нами, В мені грає надія, яка окриляє, Я дихаю сонцем і хочу літати, Нічого у світі моїх мрій не спиняє, Але важко мені все зло пробачати, Я вільна і сильна, йду далі і не боюся жити, Я буду підійматись та падати, така моя доля, І точно знаю, що мрію любити, Молюся і вірю, що на все Божа воля, У душі моїй ніжність, любов і тепло, Мені так хочеться з кимось це розділити, Та не гляну на те, що вже було, Колись прийде весна і розцвітуть в душі моїй квіти, Ні, я не така, якою здаюся, Я маю в серці те, що не вмирає, Мені вдалося забути і я не боюся, І той вогонь в моєму серці і душі ніколи не згасає.
7
2
408
У нашім серці навіки живі
Покидають дорогі люди, Лишають цей світ, Цей біль, ніби струмінь холодної води, Залишає рани на тисячі літ, Ніби небо розбилось над нами, Чорна хмара найшла, Але всі ходимо під небесами, Від нас вже людина пішла, Хто знає, може десь за хмарами - своє життя, Кохані наші стануть янголами на плечі, Оберігають наше майбуття, Хоч самі відійшли в далечінь, В нашім серці навіки живі, Навіки в душі ті самі обличчя, хоч і не вернути час, Бо той шлях обрали не самі, Оберігають десь з висока нас, Я ніколи не забуду добра, Буду пам'ятати всі щасливі дні, Хоч болить моя душа, І так важко жити так на землі, Пройде час і все заживе, Але пам'ять не згасає, Душа відійде, І колись вогонь життя в нас запалає. * Присвячую бабусі
6
1
394