Відпускаю

Lelyana_ art

Ніхто ніколи не питає, Навіщо ми на цій землі живем, Коли згасне наша зоря на небокраю, До чого ти прагнеш? До чого ти йдеш? Бо наше життя - це прекрасна мить, А давнє нещастя знесилює душу мою, Серце так сильно, як і тоді болить, Що я поринаю у море відчаю, Відпускаю я з жалем зірку твою, Нехай лине у нескінченність душа, Про щастя я тихо небо молю, Нехай ця зірка туди руша, Я буду пам'ятати все твоє добро, Ніколи не забудеться воно, Кожна хвилина, як холодно-тепла течія, Здається, що з замкнутого кола виходу нема, Тепер розбита мрія ніжна моя, А майбутнє вже серце порива, Я у неба з останніх сил запитаю, Чому воно моїх рідних забирає? Чому я відчуваю, що зараз стою на краю? Але я відчуваю, як щось світле в моїй душі повільно проростає. * Пам'ять про бабусю

2021-01-05 06:56:04

7

2

Коментарі

Упорядкувати

За популярністю
Спочатку нові
По порядку

Показати всі коментарі (2)

Akeldama

Прекрасний вірш))

Відповісти

2021-01-05 06:57:05

1

Lelyana_ art

@ Akeldama Дякую 😌

Відповісти

2021-01-05 07:00:43

1

Схожі вірші

Всі

Дитинство

Ruslana

Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.

71

7

12754

Все й одразу

Ай

Ти завжди хотів все й одразу. Жага зрушити гори з місця, не торкаючись навіть каменя. Писав про світло в своїй душі, але від тебе ні променя. Тобі моря по коліно, це звісно, але ти навіть не увійшов у воду. Ти з тих, хто забув про природу слова. Раніше вірші — це була мова любові, а ти радієш кожній римі, бо знаєш, що вони випадкові. Повторюєш, як мантру що прагнеш визнання та безперечної слави. Не занадто великі бажання, навіть без крихти таланту? Ти можеш римувати, але в тебе не має душі: Твої очі порожні, як і твої вірші.

84

2

5127