Розділ 8. Вона моя дівчина?!

Львів. На годиннику п'ята ранку. Неподалік чуються рідкі постріли. Ми недалеко від поля бою. Наш бус зупинився у якомусь пустому провулку. Ми були одягнені в звичайний цивільний одяг, щоб замаскуватися від поліцейських. В кожного за поясом по одному пістолету. Двері буса відкрилися і ми тихо, намагаючись не створювати шуму вийшли нвийшов генерал і почав давати настанови.

- Ми житимемо в готелі і чекатимемо часу, коли на полі бою знадобиться наша допомога. - сказав він. - А коли вона знадобиться, ми стрілятимемо з даху цієї будівлі.

Олександр Юрійович вказав на будівлю біля якої ми зупинилися. Двадцять один поверх...

- Зброю заховаємо там. Це зроблять Ян і Олеся. - я нервово стис пальці. - Але все одно у кожного з вас має бути пістолет і бронежилет під одягом. Отже, Олесю, Яне, віднесіть зброю. А ви за мною.

Він махнув рукою і бійці пішли за ним. Ми з Олесею залишилися наодинці. У нас було дев'ять снайперських гвинтівок і дві коробки з патронами.

- Візьми на плечі чотири гвинтівки і одну коробку що патронами. - сказала вона. - Все інше на мені.

- Ні. Краще буде, якщо я полізу першим, а ти передаватимеш мені все інше. - запропонував я.

Олеся подивилась на мене з захопленням.

- А ти розумний. Добре. Пішли. Пожежна драбина там.

Підійшовши до драбини, я почав підійматися. По ходу шляху Олеся передавала мені то коробки, то зброю. Було важко, але життя вчить нас бути сильними, тому я намагався не зважати на біль у м'язах і йшов далі. Дев'ятнадцятий поверх... Залишилося два поверхи. Я забрав у Олесі останню гвинтівку і став чекати, поки вона підніметься до мене, щоб продовжити шлях. Але раптом в неї з перекладини зісковзнула нога. Вона зойкнула і почала падати.

- Олесю! - я встиг зреагувати і подався вперед, тримаючись лівою рукою за перила, а правою схопив дівчину за руку.

Вона повисла на висоті дев'ятнадцятого поверху, тримаючись лише за мою руку.

- Яне!!! - закричала Олеся в паніці.

Мої руки спітніли, я ледве міг втримати її.

- Слухай! - вигукнув я. - Я підніму тебе вверх, а ти хапайся за перила! Гаразд?

Дівчина кивнула. Я приготувався і різко рванув праву руку вверх. Олеся встигла вхопитися за перила і стала підтягуватися ближче до драбини. Я почав тягнути її на себе, тримаючи за талію. Вона вчепилася за мою шию і через секунду ми обидва стояли на дев'ятнадцятому поверсі.

Так і стояли кілька секунд, переходячи дух. Раптом Олеся різко підскочила і міцно мене обняла.

- Дякую... - на вухо прошепотіла вона. Її голос тремтів.

- Все добре. - я легенько погладив її по спині. - Ти як?

- Нормально... Так... Нормально... - дівчина поглянула на свою руку, де красувався глибокий поріз.

Мабуть, зачепилася, коли хапалася за перила.

- Гаразд. - я підняв кілька гвинтівок і протягнув їй. - Ходімо далі. Іди вперед. Я коробки сам підніму. Повернемося, обробимо рану.

***

В готелі ми жили у трьох кімнатах. В одній жили дівчата, в іншій - хлопці, а у третій - генерал. Минуло два дні з того часу, як ми приїхали. Що вечора Паша і Андрій грали в карти, а Ден з Іллею "розносили" кімнату намагаючись побити одне одного.

- Та не горлайте ви! - роздратовано вигукнув Андрій, коли одного ранку хлопці знову почали битися.

Він кинув в них подушкою, але промахнувся і вона прилетіла мені в голову. Тепер я остаточно прокинувся.

- А я тут до чого? - сонно пробурмотів я і скинув подушку на підлогу.

- Брате, ти ні до чого, а от наш Андрійко, мабуть, сказився. - захихикав Ден.

- У тебе що, шило в одному місці? - так само сонно запитав Паша.

- Ага. І не тільки шило. - прокоментував Ілля і розсміявся.

- Ой, стули пельку! - вигукнув Ден.

- Було б непогано, якби ви обидва заткнулися. - озвався Андрій.

Раптом двері різко відкрилися і всередину ввійшла Олеся. Я помітив на її руці пов'язку і згадав про вчорашню пригоду.

- Ми йдемо до магазину. Хто з нами?

- Я спати! - одночасно сказали Паша і Андрій.

- Нууудно... - протягнув Ден.

- Я не піду. - відповів Ілля.

- Ви мені вже набридли. - прокоментував я. - Я піду.

- Тоді ми з дівчатами чекаємо тебе в коридорі. - дівчина вийшла з кімнати і я, швидко одягнувшись, вийшов за нею.

На вулиці було прохолодно, віяв холодний вітер, хоча світило сонце. Я, Олеся, Софія і Ілона вирішили пошукати продуктові магазини.

- Пістолети всі взяли? - крізь зуби запитала Олеся.

- Так. - ми всі закивали головами.

- Чудово.

По дорозі Ілона і Софія сперечалися про те, хто кращий: Леонардо ДіКапріо чи Ділан О'Браєн. Олеся розмовляла з кимось по телефону, а я просто милувався містом. Ми проходили мимо кав'ярень, магазинів одягу, ресторанів і т.д. Раптом я зупинився перед великою вітриною з малюнком дракона. Він мені дуже сподобався. Великий сильний і красивий дракон.

- Подобається?

Це була Софія. Вона стояла поруч і також розглядала дракона на вітрині. Сьогодні я вперше побачив її в цивільному одязі. На ній були чорні кросівки, джинси і синя спортивна кофта з капюшоном. Софія тримала руки в кишенях і, якби я не знав, що в одній з цих кишень пістолет, то подумав би, що вона звичайна дівчина-підліток, яка просто вийшла прогулятися у похмурий осінній день.

- Так. Гарний дракон. - відповів я.

- Це тату салон. - повідомила Софія і хитро посміхнулася. - Давай зробимо татуювання?

- Агов! - покликала нас Ілона. - Ви чого там застрягли?

- Ви ідіть, а ми потім вас доженемо! - відповіла Софія.

Олеся поглянула на вітрину, яку ми розглядали, і вигукнула:

- Софко! Навіть не думай! Якщо ти зробиш татуювання, то я з тобою не спілкуватимуся!

- Ну і нехай! Ходімо, Яне! - Софія взяла мене за руку і протягнула всередину салону.

- От зараза мала! - почули ми вслід.

В салоні була напівтемрява. Де-не-де на стінах висіли неонові лампи, а крісла, де створювалися тату-шедеври, освітлювальних яскраві лампи. Щойно ми ввійшли до нас підійшла дівчина років двадцяти. На ній були білі кросівки, короткі широкі штани і чорний короткий топ. В носі була сережка, волосся пофарбоване в рожевий з чорним, а її праву руку вкривало велике татуювання у вигляді змії.

- Вітаю вас у нашому салоні. - посміхнулася вона. - Мене звати Нора. Тут ви можете обрати найкраще татуювання.

Вона вказала нам на чорний шкіряний диван, перед яким стояв журнальний столик з каталогами. Софія подякувала, сіла на диван і почала вибирати собі тату.

- А що скаже твій батько про татуювання? - запитав я, сівши поруч.

- Він не звернув уваги на те, що я змінила колір волосся на синій у тринадцять років. Про тату годі й казати. Я хочу ось цю. - вона показала на малюнок павука. - На животі.

- Все що завгодно. Прошу. - сказала Нора і запросила її на крісло.

Я теж взяв у руки каталог і почав розглядати різні малюнки. Вони всі були гарними. Я трохи сумнівався в тому, робити тату чи ні. Хоча... Все одно в мене нікого з рідних не залишилося. Принаймні, я не знаю де вони. Чому б і ні?

- Ви щось уже обрали? - поцікавилася Нора.

- Так. Ось це. На шиї. - я вказав на зображення орла в польоті.

- Чудовий вибір. Вам туди.

***

Через години дві ми стояли перед дзеркалом і роздивлялися зміни на своєму тілі. Софія стояла, задерши край кофти, і посміхалася. Здається, результат їй сподобався. Розплатившись, ми вийшли на вулицю.

- Тобі личить. - нарешті сказала вона, вказавши на орла на моїй шиї.

- Дякую. Але я не так в цьому впевнений. - відповів я.

Раптом з неба почали крапати важкі великі краплі. З секундами дощ сильнішав. Софія потерла себе руками по плечах.

- Холодно... - тихо сказала дівчина.

Я зняв з себе куртку і накинув їй на плечі. Софія посміхнулася і наші погляди зустрілися. Кілька секунд ми дивилися одне на одного, а потім вона раптом стала навшпиньки і... Поцілувала мене... На секунду я застиг, не знаючи що робити, а потім відповів на поцілунок і поклав руки їй на талію. Це тривало кілька довгих прекрасних секунд, аж поки я не почув знайомий голос.

- Ян?

Ми відірватися одне від одного і я раптом побачив перед собою... Маму. Вона стояла з парасолькою в руках і шоковано дивилася на нас.

- Мамо? - здивувався я.

- Що ти тут робиш? І... Хто це? - мама перевела погляд на Софію.

- Доброго дня. - посміхнулася дівчина, протягнула мамі руку і впевнено відповіла: - Приємно познайомитися. Я - дівчина Яна.