Розділ 13. Мокро...

Нам не можна було з'являтися у великих містах, адже ми були у розшуку. Прип'ять - наш єдиний прихисток. Це все, що у нас залишилося. І так буде до того часу, поки поліція не розкриє наш сховок. Лише це місце ми тепер маємо право називати домом. До певного часу... Адже я на сто відсотків впевнений,що це не надовго. Так, песимістичні думки, але тут нічого не вдієш. Я - песиміст. Як шкода, що навіть поховати генерала немає де. Та все ж ми вирішили це зробити. Зібралися досить швидко. Взяли три лопати, саморобну труну з дерева, яку ми з Андрієм конструювали всю ніч,  і кілька дерев'яних дощок. Хоч і місце поховання, вибране нами, знаходилося зовсім недалеко від нашого табору, ми вирішили їхати на бусі, так як потрібно було взяти багато важких речей.

І от ми на місці. Ми опинилися на невеликій поляні серед дерев і кущів. Андрій вийшов з автомобіля, запалив цигарку і задумливо поглянув на небо, звідки чувся пронизливий крик ворон. Мені здавалося, що ці птахи, ніби попереджають нас про небезпеку, яка чатує попереду, проте лякати своїми безглуздими здогадатися інших я не збирався. Тому я просто мовчки допомагав Паші діставати все потрібне з багажника. Андрій та Паша зібралися копати могилу, та, щойно лопати із дзвоном торкнулися землі, Олеся протягнула руку останньому.

- Я хочу копати. - тихо сказала вона.

- Ні, Лесю. - відповів Паша. - Це робитимемо ми.

- Дай лопату. - крізь зуби проговорила дівчина.

- Лесю... - озвався Андрій.

- Дай лопату!!! - верескнула вона, даючи зрозуміти, що не жартує. - Павло! Якщо ти зараз же не даси мені лопату, то я сама заберу її і прямо тут тебе прикопаю!

Ми з хлопцями перезирнулися і я заперечно похитав головою, кажучи одними губами: "Не сперечайтесь з нею". Ззаду до мене хтось підійшов. Це була Софія. Вона сьорбнула носом і прошепотіла:

- Моя сестра не в собі. Не варто було давати їй навіть лопату.

- Ти про що? - не зрозумів я.

- Щось схоже було, коли загинула мама. Вона була військовим пілотом і розбилася на літаку. Це були перші дні нашого збройного конфлікту із "синіми". - дівчина знову сьорбнула носом. - Тоді ми з татом... Ховали від Олесі все, чим можна було нашкодити собі. Бо одного разу вона ледь не вбила себе ножем. Саме тому в неї така ненависть до "синіх".

- Не хвилюйся. Ми всі поруч. - сказав я і взяв її за руку. - Ми не дамо їй скалічити себе.

З півгодини тишу порушували лиш дзвін лопат і глухий звук падаючої землі. Коли могила була готова ми с Пашою повільно опустили труну з тілом у яму. Андрій взяв у руку груду землі і сказав:

- Ми сумуватимемо генерале... - почувся глухий стукіт. Земля впала на труну.

Інші зробили те ж саме.

- Тату... - ледь чутно промовила Софія. - Тату, я люблю тебе... І я не забуду того, якими був відважним воїном.

Вона відскочила від могили і розридалася, притиснувшись до мого плеча. Я погладив її по голові. Олеся також кинула землю на труну і хотіла щось сказати, проте... В неї знову почалася істерика. Вона кричала і плакала і я відчув, ніби в моє серце встромили тисячу ножів. Я волів би закрити очі і вуха, аби не бачити цього всього, та тіло мене не слухалося. Я стояв, як вкопаний, витріщаючись на дівчину, яку мучило горе. Андрій ледве змусив її піднятися і рушив до буса, заспокоюючи Олесю. Потім хлопець із Пашою закопали труну і пішли геть.

- Ви йдете, чи ні? - звернувся останній до нас із Софією.

- Я теж хочу щось зробити для батька. - озвалася Софія. - Я хочу зробити хреста.

- Ідіть! - вигукнув я. - Залишіть нам дошки, молоток і цвяхи! Ми пішки повертатимемося!

***

Ввечері я вирішив зайти до Софії. З Олесею весь час були Паша і Андрій, а от її сестрі потрібна була підтримка. Я тихо зайшов у її намет і побачив, як вона стояла перед дзеркалом. Її розпущене русяве волосся м'якими хвилями, ніби на водоспаді, лягало на її плечі. Дівчина була одягнена в коротку майку, яка облягала її груди, піжамні штани, які були широкими і вільними, і рожеві пухнасті капці, на яких був зображений кролик.

- Ой... - я опустив погляд на підлогу. - Я потім зайду.

- Ні. Можеш залишитися. - сказала Софія, дивлячись на мене крізь дзеркало.

Тільки зараз я помітив, що в руках вона тримала ножиці.

- А що ти робиш? - запитав я насторожено.

- Я... - дівчина поглянула на свої руки, потім доторкнулася до волосся. - Розумієш... Я хочу обрізати своє волосся. Хочу постригтися коротко.

- Навіщо?!

Кілька хвилин вона мовчала, вдивляючись у власне відображення. В ту мить мені здалося, що всі проблеми, які переслідували мене, насправді були настільки мізерними, у порівнянні з її проблемами, що для неї мій біль був лише десятою частиною того, що відчуваю я. Софія опустилася на підлогу, сівши в позі лотоса навпроти дзеркала, і я помітив, яких з її очей покотилися сльози. Я так само сів навпроти неї. Вона почала смикати тканину на своїх піжамних штана і тихо заплакала.

- Тато... - почала вона. - Він любив, як ми з Олесею, коли були маленькими заплітали одне одному коси. Він завжди хотів дочку і його мрія здійснилася. Коли мама відправляла нас до перукаря, вони з тато сваритися, бо він не хотів, щоб ми відрізали наше волосся. Ми були його гордістю... - дівчина витерла сльози зворотньою стороною руки. - А тепер, коли я дивлюсь на себе у дзеркало... Я згадую його... І... Відчуваю себе винною. Він мав ще довго пишатися нами, але... Не зміг.

Я поклав руку на її плече і сказав:

- Я розумію. Але... Ти впевнена?

- Так. - Софія затиснула волосся в руці, аби було легше різати і глибоко вдихнула. - Ти мене підтримаєш?

- Я не маю права заборонити тобі. Якщо тобі стане від цього легше, то... Я підтримаю тебе у всьому.

Вона кивнула, зажмурилася і піднесла ножиці до голови. Я чомусь також зажмурився. Дзвякнув метал і ми одночасно відкрили очі. Переді мною сиділа та сама Софія, яку я знав. Сірі очі, ластовиння, тонкий ніс... Все те саме. Відмінність була в одному. Її русяве волосся, яке раніше довжиною займало чи не половину її зросту, тепер навіть не торкалося плечей дівчини. В руках вона тримала довгі пасма і плакала. Нижня губа дівчини тремтіла, а сльози текли по щоках. Я протягнув руку до її обличчя і торкнувся мокрої щоки. Мені було шкода Софію, мені було шкода себе. Тому я зробив хоч щось для того, щоб забрати хоча б її біль.

Я нахилився ближче до неї і нарешті торкнувся її губ своїми. В цей момент я чомусь згадав цитату з "Гаррі Поттера", коли він описував свій перший поцілунок: "Мокро..." Мабуть через те, що Софія також плакала. Я раптом відчув холодні руки на власній шиї. Все таки цей момент - це єдина наша розрада. Сподіваюся, у Софії ще все буде добре... Як і в мене...