Розділ 15. Візьміть мене в снайпери

Дівчина підняла голову и гірко посміхнулася. Її очі були повні сліз.

- Я не знала, що хлопці у твоєму віці такі розумні. Раніше я цього не помічала.

- Вважаєш мене малим? - усміхнувся я. - Ти не набагато старша за мене.

- Ні. Я не це мала на увазі. Просто... - мовила вона. - Я чотири роки тому, коли мені було сімнадцять, зустрічалася зі своїм однокласником. Він був настільки тупим, що мій мозок не витримав. Наших відносин вистачило на два місяці. І це я не враховую, що половину цього часу ми сварилися.

Ми розсміялися. Відразу стало якось легше. Ні... Тупим я точно не був...

- Взагалі-то... - я повторив її позу, спершись ліктями на підвіконня. - У школі в мене не багато друзів. Тобто їх взагалі немає. Тому я звик багато думати і будувати теорії.

- Теорії? - здивувалася Олеся. - Цікаво... Наприклад?

- Ну... Наприклад... Будь-яка людина, яка вважає себе самотньою, насправді почувається більш ніж комфортно. Основним складником самотності є страх. Страх того, що хтось порушить твою самотність. Там зверху знають, у кого яке призначення. І кожному дано те, на що він заслуговує. Я називаю це теорією "Одинички".

- Хм... - замислилася вона. - Знаєш... А у цьому є сенс.

- Можливо. Я не думав про це. Мої теорії не для поширення. Я будую їх для себе. - я знизав плечима.

- Мяу... Фр... - почулося неподалік від нас і ми обидва повернулися.

До нас по розбитим шматкам стіни, що валялись на землі, і уламках скла прямувало кошеня. Сіре смугасте з білими лапками і животиком. Воно зупинилося і зацікавлено повернуло голову, розглядаючи нас. Я зустрівся з ним поглядом. Мені здалося, ніби воно хотіло щось сказати. Я повільно присів і протягнув до нього руки.

- Киць-киць-киць... - котик муркнув у відповідь і підійшов ближче. - Він теж самотній. - я підняв його на руки. - Але не сам. Це різні речі. У нього є птахи, комашки, люди. Як і в нас. Але він це усвідомлює, а ми - ні.

Олеся присіла поруч і погладила кошеня по голові. Воно задоволено замуркотіло.

- Гарненьке. - сказала дівчина.

- Давай заберемо його? - запропонував я і посадив його в своїй кишені(Воно було таким крихітним, що з легкістю туди влізло). - Я назву його Мурчиком. Або Никифором.

- Не думаю, що це гарна ідея. - промовила моя напарниця, виглядаючи у вікно. - Андрій буде проти.

Олеся піднялася на ноги. Раптом почувся свист і з запилюженої підлоги здійнялася курява. Дівчина притислася спиною до стіни, що поруч з вікном і перезарядила гвинтівку. Я помітив на підлозі задимлену гільзу і притулився з іншого боку вікна.

- Що це було?! - перелякано запитав я.

- Пістолет Макарова. - відповіла Олеся, обережно виглядаючи на вулицю. - Щоб мене терміти поїли... Це якийсь вояка... Здається він один.

- "Синій"?!

- Ні. Схоже на нашого. "Сині" б відразу з автомата валили. Зелена форма. Мабуть він впізнав нас по формі. Або ж злякався, коли побачив інших людей в пустому місті.

Ще одна куля зі свистом залетіла у вікно. Дівчина різко повернулася і пустила ряд патронів. Гуркіт стояв такий, що мені заклало вуха. У відповідь прилетіло ще дві кулі.

- Чорт забирай! - вилаялася Олеся. - Біжи вниз! Він бачив тільки мене! Тільки не порань його.

Я кивнув і, перезарядивши гвинтівку, рушив вниз. Орієнтуючись на звуки пострілів, я вирішив обійти вояка ззаду і почав пересуватися перебіжками від дерева до дерева. Зарипіла рація.

- Яне, прийом! Що у вас там відбувається? Покликати підмогу?

- Прийом, Пашо! Ми впораємося! "Синіх" на горизонті немає! Кінець зв'язку!

І нарешті я його побачив. Це був звичайний солдат ЗСУ у камуфляжній формі кольору хакі, з банданою на голові, рюкзаком на плечах і пістолетом в руках. Юнак був високим і широкоплечим. Він ховався за купою панелей і цілився у вікно, біля якого кілька хвилин стояв я. Олеся іноді відповідала рядом пострілів. Я натягнув на обличчя балаклаву і безшумно почав наближатися до солдата ззаду. Коли дуло моєї гвинтівки торкнулося його спини, він застиг.

- Зброю на землю. - впевненим голосом сказав я.

Солдат повільно поклав пістолет та траву і підняв руки. В цей момент до нас прибігла моя напарниця і відштовхнула його зброю ногою подалі.

- Повернись! - скомандувала вона і він став до нас обличчям.

В нього були зелені очі, тонкий ніс і світле волосся. Він нервово ковтнув слину і закліпав очима. Так... Не кожного дня бачиш снайперів у чорних балаклавах.

- Що ти тут робиш? - запитав я.

- Я... Я пішов з дому. Я більше не воюю, клянусь. А ви... Снайпери?

Ми з Олесею перезирнулися.

- Візьміть мене... В снайпери... - це прохання ошелешило нас.

- Ти щойно по нас стріляв! - сердито сказала дівчина.

- Я лише захищався! Я думав, що тут нікого немає, а тут ви...

- Найкращий захист це напад, так?

Солдат промовчав. Я підійшов ближче, продовжуючи направляти на нього зброю, і почав обшукувати. І тут мене охопило почуття дежавю. Я вже робив обшук кілька місяців тому і поруч теж була Олеся. Але тоді я був простим хлопцем, а зараз - озброєний снайпер.

Отже, я знайшов розкладний ніж, якісь ключі і паспорт. Олеся конфіскувала у хлопця рюкзак. За цей час він навіть не намагався нам заперечити. Я заглянув в його документи.

- Олександр Войтенко... Двадцять один рік. - прочитав я. - Сашко значить?

- Ага. - він кивнув. - То ви візьмете мене до себе?

- Олесю, що будемо робити? - запитав я у своєї напарниці.

- Ми не знаємо хто він. Потрібно відвести його до Андрія. - вона накинула йому на голову мішок, який знайшла в його сумці. - Пробач. Це заходи безпеки. Ти не повинен бачити дорогу до табору, поки ми не знаємо наскільки ти безпечний.

- Зрозумів. - голос Сашка звучав приглушено з-під мішка.

- Яне, я поведу його, а ти йди вперед. - мовила дівчина.