Новела 2. Село

Іванівка. Мальовниче українське село. З дерев опадає останнє буро-жовте листя, дахи білолицих хат вкриті осіннім золотом, завиває холодний вітер. Наближається зима.

Чоботи Сашка тихенько поскрипують в такт його крокам. Він повертається додому. На горизонті видніється рідна хата. Низенька, схилена, стара. Від дороги її відгороджують зроблені батьковими руками металеві ворота. Так би мовити, хендмейд. Жовтий фон і вирізьблений блакитний тризуб. Над хатою майоріє жовто-блакитний стяг. Син весь у батька - справжній патріот.

У дворі чується ґелґіт гусей і рохкіт свиней. Сашко повільно підійшов до паркану і зазирнув у двір. Все таке... Знайоме... Двір, хата і запах щойно спеченого хліба. Рідний дім... Мати в саду збирає яблука. Жінка тяжко зітхає, витирає спітніле чоло рукавом.

САШКО: Мамо... - прошепотів юнак і жінка підняла на нього впалі старечі очі.

Очі круглі здивовані і щасливі. Жінка ненароком відпустила фартух і по траві покотилися червоні спілі яблука. Вона зняла хустину, відкриваючи посивіле волосся, і вибігла за хвіртку. До сина. До рідної кровинки.

МАТИ: Ой, леле! Синочку! - кинулася обіймати Сашка.

Сльози з очей і... Щастя.... Нестримне щастя, що ховає за собою справжню любов до сина. Жінка притисла хлопця до грудей так міцно, що у нього почали хрустіти кістки.

МАТИ: Вернувся! Петре! Петре, чуєш? Сашенька повернувся!

Із заднього двору вийшов чоловік. Сивий, але повний сил дідусь. Руки у автомобільному маслі. Знову ремонтував свого старенького запорожця. Відкинув брудну ганчірку в бік і, наче мала дитина, з блиском в очах підійшов і обійняв сина, та так, що аж кістки захрустіли.

САШКО: Йой! - засміявся. - Тату!

МАТИ: Тихо... Тихо... - посміхнулася. - Обережно. Форму замастиш.

БАТЬКО: Ой, та годі тобі, жінко! - відмахнувся. - Не белькочи! Сину! Ти краще скажи мені ось що! Гришу коли додому відпустять, га?

Знітився Сашко. Опустив очі, зітхнув і стягнув з голови кашкета.

МАТИ: Синку... - стривожено протягнула. - Не мовчи. Не лякай нас.

САШКО: Немає більше Гриші, мамо... - слова різали йому горло. - Ворожа куля звалила його.

Батьки застигли, мовби неживі. І все зникло. Все, що було, є чи буде. Лише мати з горя впала на коліна і почала голосно ридати.

БАТЬКО: Та як же це так... - прикипів поглядом до мідного тризуба на кашкеті Сашка. - Не може цього бути...

МАТИ: Він же твій брат! - накинулася на сина. - Чому? Чому ти не був поруч?! ЧОМУ?!

Жінка зірвалася на крик, а Петро притиснув її до себе і тихо сказав:

БАТЬКО: Іди у хату. - кивнув у бік дверей. - Іди. І принеси матері заспокійливого.