Розділ 4. Снайперський табір

Спів птахів, тихий шелест листя, що танцюють в такт вітру, і приємний запах природи - це все завжди зачаровувало мене. Ще в дитинстві я мріяв піти з батьком у похід і хоч на одну ніч залишитися лісі. Впринципі моя мрія здійснилася. Тільки в реальності батька замінила доволі мила шатенка зовні і хоробрий воїн всередині, а причина проведення ночі в лісі не похід, а втеча від поліцейських. Ех... Романтика...

Я відкрив очі щойно проміння гарячого сонця торкнулося моїх повік. Олеся ще спала. Я піднявся, позіхнув і миттєво прокинувся, отримавши шишкою по голові. Піднявши очі доверху і потираючи потилицю, я побачив білку, яка перелякано вирячила на мене свої очі.

- От дурне створіння! - тихо вилаявся я і встав на ноги. В цей момент білка кудись втекла.

Раптом почувся якийсь тріск, від якого Олеся різко прокинулася. Звук йшов з її рюкзака і дівчина дістала звідти рацію. "Сержант. Сержант, дайте відповідь. Сержант!" - з рації говорив явно чоловік у віці. Почувши його голос Олеся покрилася червоними плямами і нервово натиснула на кнопку.

- Капітан! - заговорила вона. - Капітан, це сержант. Слухаю вас. Капітан!

Та рація лише пронизливо затріщала, видаваючи замість слів, сказаних капітаном, окремі склади і букви. "Ми... Р... То... Шшшш... " - прилад востаннє пискнув і замовк.

- А щоб тебе чорти побрали! - вигукнула Олеся, злісно стукнувши долонею по рації.

- Я так розумію, "добрий ранок"? - я посміхнувся, але, помітивши її похмуре обличчя, кашлянув і з "цікавістю" почав розглядати дерево, з якого мене намагалася вбити білка-кіллер.

- Це катастрофа! Мене чекають у нашому старому військовому таборі, де снайпери переховуються, а у мене зв'язку немає! Ще й нога! Чорт! Мене точно впіймають.

Раптом у мою "світлу" голову прийшла ідея.

- Слухай, у мене є план. - я швидко натягнув на голову капюшон від своєї спортивної кофти і, про всяк випадок, поклавши в кишеню пістолет, пішов у бік траси.

- Агов! Ти куди? Я ж не можу йти за тобою! - запитала дівчина.

- Чекай мене тут. Зараз повернуся.

Траса виявилася не дуже далеко від нашого привалу, тому Олеся заспокоїла себе тим, що зможе мене бачити. Я стояв на краю дороги, витягнувши руку в бік, намагаючись зупинити автомобіль. Нарешті поруч зупинився старенький білий Lanos. За кермом сидів чоловік років двадцяти і затискав між пальцями тонку цигарку "Kent". І не питайте мене звідки я знаю фірму. Ні! Я не палю, але ще з дитинства пам'ятаю, як батько, який обіцяв матері кинути палити, слізно просив по телефону: "Оленко, люба, купи "Kent". Обіцяю, це остання". Водій подивився на мене з-під лоба і кинув свою цигарку мені під ноги.

- Підвезти?

- Так. Але... Справа в тому, що... Я не сам.

Водій глянув мені за спину і знову перевів погляд на мене.

- Моя сестра... - я почав брехати. - Вона пошкодила ногу і нам терміново потрібно в лікарню. Допоможете?

Краєм ока я помітив, як Олеся закотила очі.

- Падайте назад. - відповів чоловік, який сидів пасажирському сидінні.

- Дякую.

Я повернувся до своєї супутниці і, взявши наші рюкзаки, допоміг їй дійти до машини. По дорозі вона тихо сказала:

- Твоїй "сестрі" треба у снайперський табір, а не в лікарню.

- Я ж не міг сказати, що ти снайпер. Хочеш якнайшвидше потрапити за ґрати? - відказав я.

- Логічно. - кинула дівчина і ми сіли в автомобіль.

- Куди саме їдемо? - запитав водій.

Ми перезирнулися.

- У снайперський табір. - впевнено сказала Олеся і різко витягнула з кишені пістолет, приставивши його дуло до потилиці водія.

Переляканий чоловік повільно підняв руки. Пасажир, що сидів попереду, повернувся і схопив її за зап'ястя. Я швидко зреагував, направивши свій пістолет йому в обличчя. Він нервово ковтнув ком у горлі.

- Агов... Ти цей... Легше, хлопче... - пробурмотів він.

- Руки! - вигукнув я і пасажир перелякано підскочив, відпустивши Олесю.

- Отже... - озвалася дівчина. - Ви будете їхати туди, куди я скажу. Це ясно?

- Так. Ясно.

- Чудесно. Повертай. На Чорнобиль.