Новела 1. Брат
Новела 1. Брат
Постріли, смерті, кров. Тисячі солдатів в одязі кольору хакі наступають на ворога. Українські військові у піксельному камуфляжі, з метою захисту, пускають кулі в бік "синьої" навали. Мить - і кілька сотень молодих хлопців уже лежить на гарячій від вогню землі, стікаючи багряною кров'ю. У повітрі пахне потом, кров'ю і... смертю.
Перерва. Солдати ховаються в окопи, відпочивають.
СОЛДАТ 1: Ех! Стількох хлопців загубили! (знімає каску і кладе на коліна)
Темна чуприна юнака падає йому на очі і він, тяжко зітхнувши при згадці про загиблих товаришів, ледь помітним рухом тонких пальців змахнув волосся з обличчя. Його друг, який сів поруч на дерев'яну колоду, запалив цигарку.
СОЛДАТ 2: Еге ж! Шкода пацанів... Та що ми можемо зробити? Це війна. (видихнув терпкий білий дим)
СОЛДАТ 1: У них же матері, сім'ї, а в Богдана дочка мала. Бідося... Без батька тепер...
Другий солдат знову мовчки видихнув густу білу хмару диму. Запах тютюну, хоч не на довго, але зміг замаскувати той нестерпний нудотний запах трупів. До краю окопу підійшов чоловік. Сива голова, схована під капітанським кашкетом, такі ж сиві густі вуса, чотири блискучі ромби на погоні і ледь помітні зморшки на лобі. Він тяжко зітхнув і повільно стягнув з голови кашкета.
СОЛДАТ 1: Чого ж ви зітхаєте, Івановичу? Невже через патрони? Ми ж Вітьком ще зранку з посту притягнули! Еге ж, Вітьку?
ВІТЬОК (СОЛДАТ 2): Так. Он ціла купа куль під стінкою. Цілий мільйон пострілів, капітане! О! Будь-якого ворога прикінчимо!
ІВАНОВИЧ (КАПІТАН): Та так воно й так. Не через заряди я....
Іванович знову зітхнув. Солдати перезирнулися.
СОЛДАТ 1: Тільки потрібно ті патрони чимось відкрити. У брата мого ніж є! Зараз! *кричить кудись вверх* Агов! Гришо! Агов!
ІВАНОВИЧ: Не кричи, хлопче... Не кричи, Сашко...
САШКО(СОЛДАТ 1): Як це? Я ж брата зі сходу сонця ще не бачив!
ІВАНОВИЧ: І не побачиш, хлопче. Немає більше Гриші.... Кулю в серце всадили.
САШКО: Як... Як то немає?
ІВАНОВИЧ: Загинув, хлопче, брат твій. Загинув...
Постріли, смерті, кров. Тисячі солдатів в одязі кольору хакі наступають на ворога. Українські військові у піксельному камуфляжі, з метою захисту, пускають кулі в бік "синьої" навали. Мить - і кілька сотень молодих хлопців уже лежить на гарячій від вогню землі, стікаючи багряною кров'ю. У повітрі пахне потом, кров'ю і... смертю.
Перерва. Солдати ховаються в окопи, відпочивають.
СОЛДАТ 1: Ех! Стількох хлопців загубили! (знімає каску і кладе на коліна)
Темна чуприна юнака падає йому на очі і він, тяжко зітхнувши при згадці про загиблих товаришів, ледь помітним рухом тонких пальців змахнув волосся з обличчя. Його друг, який сів поруч на дерев'яну колоду, запалив цигарку.
СОЛДАТ 2: Еге ж! Шкода пацанів... Та що ми можемо зробити? Це війна. (видихнув терпкий білий дим)
СОЛДАТ 1: У них же матері, сім'ї, а в Богдана дочка мала. Бідося... Без батька тепер...
Другий солдат знову мовчки видихнув густу білу хмару диму. Запах тютюну, хоч не на довго, але зміг замаскувати той нестерпний нудотний запах трупів. До краю окопу підійшов чоловік. Сива голова, схована під капітанським кашкетом, такі ж сиві густі вуса, чотири блискучі ромби на погоні і ледь помітні зморшки на лобі. Він тяжко зітхнув і повільно стягнув з голови кашкета.
СОЛДАТ 1: Чого ж ви зітхаєте, Івановичу? Невже через патрони? Ми ж Вітьком ще зранку з посту притягнули! Еге ж, Вітьку?
ВІТЬОК (СОЛДАТ 2): Так. Он ціла купа куль під стінкою. Цілий мільйон пострілів, капітане! О! Будь-якого ворога прикінчимо!
ІВАНОВИЧ (КАПІТАН): Та так воно й так. Не через заряди я....
Іванович знову зітхнув. Солдати перезирнулися.
СОЛДАТ 1: Тільки потрібно ті патрони чимось відкрити. У брата мого ніж є! Зараз! *кричить кудись вверх* Агов! Гришо! Агов!
ІВАНОВИЧ: Не кричи, хлопче... Не кричи, Сашко...
САШКО(СОЛДАТ 1): Як це? Я ж брата зі сходу сонця ще не бачив!
ІВАНОВИЧ: І не побачиш, хлопче. Немає більше Гриші.... Кулю в серце всадили.
САШКО: Як... Як то немає?
ІВАНОВИЧ: Загинув, хлопче, брат твій. Загинув...
Коментарі