Новела 4. Хмара у формі птаха...

Ніч... Яскраві зорі виблискували на небі, а молодий місяць освітлював невеличке село своїм сріблястим світлом. Навколо ледь не суцільна тиша, чутно лише сюрчання цвіркунів і завивання собак. Все село спало, та лише одна людина ще не зімкнула очей. Сашко сидів за кухонним столом. На ньому була його військова форма, на столі - чарка горілки, мисливський ніж і пістолет Макарова, поруч рюкзак з необхідними речами, якого він зібрав таємно від батьків.

В рюкзаку - консерви, пляшка води, змінний одяг, пачка цигарок, мішок з флягою, патрони для пістолета і старий родинний альбом з фотографіями. Він поклав їх собі на згадку, адже не був впевнений чи повернеться зі своєї подорожі. І лише одна фотографія лежала у нього в кишені. На ньому зображені два молодих хлопця. Один широкоплечий, чорнявий, в джинсах і білій футболці - то Сашко. А інший високий і кремезний юнак з темним волоссям - то його брат, Юрко. Це все, що він вирішив взяти з собою на згадку про брата.

Сашко перехилив чарку, вмить спустошив її і, закинувши на плече рюкзак, вийшов у коридор. Він повернувся, печально дивлячись у бік батьківської кімнати, і тяжко зітхнув.

САШКО: Мамо... Тату... Сподіваюсь, ви зрозумієте мене...

І пішов... Туди, де його не знайдуть...

***

Щоразу, коли ноги Сашка торкалися тривалий час незайманого асфальту, в повітрі здіймалася курява.
Мертва тиша, тріск гілок під ногами і темрява, яку не могло освітити навіть проміння палаючого сонця, складали враження, ніби він опинився десь за межею реальності. Моторошно. Пусте місто, пусте мертве місто без жодного жителя, без натяку на життя, без душі. Він проходить старі закинуті будівлі: школа, клуб "Энергетик", багатоповерхівки, лікарня, а далі річка Прип'ять і станція, той самий четвертий енергоблок... Це тихе місце було ідеальним для того, щоб сховатися...

На мозок і м'язи тисне напруга, та ще більша напруга в душі. Ніби душу хтось схопив у лещата, які продовжують стискати. Він все ще пам'ятає брата... І від цього ще гірше. А може краще... Хто його знає...

САШКО: Це я винен... - бурмотить собі під носа, підкидаючи носком черевика каміння. - Я винен у тому, що він загинув... - ці думки все не виходять з голови.

Сашко подивився в небо в той час, коли над ним пролітала хмара у формі птаха. Орла чи яструба... А може то і не птах був, а взагалі літак. Так юнак і роздумував, намагаючись відволіктися від нагнітаючих думок, щоб хоч ненадовго скинути з серця нестерпний тягар. Пройде час і стане легше... Але... Коли?...