Розділ 2. Де всі?

Основним складником самотності є страх. Страх того, що хтось порушить твою самотність. Іноді хочеться просто побути наодинці саме в той момент, коли безліч зірок скупчилися в одну. І це ти. Коли в твоїх думках ховається хтось інший. Для тебе це забагато. Зі мною таке часто трапляється. Я ніколи не буваю сам. Мої думки постійно заповнює хтось, кого я ненавиджу. Тому я не вважаю себе самотнім.

Чому я заговорив про страх? До недавнього часу я не думав, що я настільки самотній. Впринципі я не вважав себе самотнім. Поки не сталося те, що сталося.

Я спав у своєму будиночку. Була субота і я не поспішав повертатися додому. Крізь сон я чув якийсь шум за дверима, сирени, гул. В будь-якому іншому випадку я б підірвався з місця і почав шукати джерело шуму. Та проблема в тому, що я спав. Я не відчував ні тривоги, ні страху, не звертав уваги на крики мами і свист автомобільних коліс. Бо був у сні. Повністю погруз у сон.

Що ж все таки сталося? Я дізнався це наступного дня, у неділю, коли зрозумів, що навколо мене суцільна тиша. Все ще нічого не розуміючи, я сів на дивані, потягнувся і попрямував до холодильника. Перекусивши консервів, я взяв в руки гітару і почав грати, якусь мелодію. Проте тиша за дверима, яка занадто затягнулася, почала мене напружувати. Я відклав інструмент, підійшов до дверей і прислухався. Тихо. Глухо, як у танку.

Але раптом десь із далеку я почув чийсь крик. Це була дитина або дівчина. Я одягнувся і почав тихо відкривати двері. Але мене випередили. Крик почав наближатися і я, ковтнувши комок, що застряг у горлі, відступив назад і сховався за стіною. Раптом двері відкрилися і всередину вбігла дівчина у військовій формі з автоматом в руках. Тааак... Таке не щодня побачиш... Схоже, вона мене не помітила. Дівчина різко закрила двері і притислась до них спиною. З вулиці почувся дивний звук, схожий на шум автомобільного мотора. Тільки гучніший.

Через кілька секунд звук стих і моя гостя ніби трохи розслабилася. І в цей момент мені закортіло чхнути. Дівчина різко повернулася і навела на мене дуло автомата. Я інстинктивно підняв руки.

- Ти хто такий? - затараторила вона.

- Я... Я взагалі-то тут живу. - відповів я.

- Зброя є? - це питання здалося мені дивним.

- Та ні... Слухай, а що відбувається?

Дівчина опустила автомат і подивилась на мене з якимось презирством.

- Ясно. Ти безпечний. Чому тебе не забрали?

- Хто? Куди?

- Ні, ну ти ніби в бункері живеш! Все місто евакуювали! Ти, що особливий?

І тут у мене ступор. Що вона сказала?! Евакуація?! Куди?! Навіщо?! Ось чому кричала мама. Вона намагалася покликати мене з собою. Що взагалі сталося цієї ночі?! Помітивши на моєму обличчі німе питання, гостя закотила очі.

- Ще вночі всіх евакуювали з міста, бо почалися бойові дії. На нас напали "сині". - пояснила вона. - Та ти, що не в курсі?!

- Війна почалася? Ти жартуєш? - у мене шок.

Дівчина знову закотила очі і розкинула руки в сторони, демонструючи свою форму.

- Я схожа на жартівника?

Я промовчав. Війна. У школі ми багато говорили про війну і я впринципі уявляв, що це. Проте я ніколи не жив у часи війни. Як це? Чи зможу я вижити? Куди відвезли маму? Саме зараз я зрозумів, що таке самотність. Я сам. Батько був у тюрмі, а зараз я не знаю де він. Матір відвезли невідомо куди. Я сам.

- Як тебе звати? - раптом запитала гостя.

- Ян. А тебе?

- Олеся. Тобі скільки років?

- Сімнадцять.

- Мені двадцять один.

- Звідки ти тут взялася? Теж воюєш? - поставив я логічне питання.

- Я - колишній капітан поліції. Пізніше я стала снапером. Наші вояки почали позбуватися зрадників. Хтось вирішив, що снайпери теж зрадники. Типу, нам головне - гроші. Тому я переховуюсь. - її розповідь мене вразила. - Ти ж не проти, якщо я тут перекантуюся?

- Ні. Залишайся. Хоч не буду один.

Олеся зняла маску, яка весь цей час приховувала її обличчя, і бандану. Тепер я зміг її розгледіти. Як для солдата, вона виглядала занадто жіночно. Довге русяве волосся, великі сірі очі, світла шкіра і тонкі губи. Доволі гарна дівчина. І з нею мені потрібно буде пережити війну.

***

Кілька днів ми жили в моєму будиночку. Час подумати про їжу. Бо і консерви в холодильнику, і запаси Олесі закінчилися. Ми почали збиратися на вилазку.

- Стріляти вмієш? - запитала вона.

- Ну... Я в тирі кілька разів влучав.

- Ясно. Тримай. - Олеся кинула мені в руки пістолет, бронежилет і маску.

Все це дівчина витягнула зі свого рюкзака. Потім вона зарядила автомат і жестом показала, що ми можемо йти. Нарешті за кілька днів я вийшов на вулицю. В моє обличчя подув прохолодний вітер і я глибоко вдихнув. Наше містечко стало зовсім пустим. Деякі будинки були повністю розтрощені, інші відкриті навстіж. Я зрозумів, що тепер живу у місті-привиді. Хтось залишив автомобіль, посеред дороги лежала розкрита валіза з якимись речами. Щось подібне я бачив у фільмах про апокаліпсис. Сподіваюсь, що це не наш випадок.

Ми з Олесею почали тихо підкрадатися до магазину. Хоча на той момент мені здалося, що це зайве. Коли ми дійшли до найближчого супермаркету, моя напарниця почала згрібати в рюкзак всю їжу, яку тільки бачила. Бо ж у місті нікого немає, тому ніхто не скаже, що це крадіжка. Я став ходити між стелажами з одягом. Мене не цікавили модні новинки, але мене дивувало, як все різко в один момент обезцінилося. Я підійшов до зеркала, де вже стояла Олеся, яка міряла сонцезахисні окуляри і рожевого капелюха. Вона повернулася до мене обличчям і посміхнулася.

- Як тобі? Мені личить?

- Мені здається, тобі більше личить бандана. - відповів я.

- Уууу... - вона виставила руку вперед, з великим пальцем, опущеним донизу. - Який же ти нудний!

Раптом з вулиці почувся той самий звук, звук схожий на гул автомобільного мотора. Дівчина смикнула мене за руку і ми сховалися за одним із стелажів. Вона перезарядила зброю і ледь помітно виглянула з нашої схованки.

- Чорт забирай... - прошепотіла Олеся.

- Це мародери? - поцікавився я.

- Щось типу того. Тільки гірше. Це ті самі зрадники. Вони вбивають українців, навіть коли ті на них не нападають.

В супермаркет зайшов якийсь чоловік. Він був голомозий і одягнений у синій камуфляж. В руках він тримав гвинтівку. Він став посеред магазину, намагаючись розгледіти можливих "ворогів". Олеся навела на нього автомат. В моїй голові народився план і я перехопив її руку.

- Що ти робиш?! - прошипіла вона.

- Тихо. У мене є краща ідея. Він зараз ходитиме і буде важко в нього влучити. Просто довірся мені і стріляй за моїм сигналом.

Я підвівся з місця і чоловік відразу побачив мене. Дуло гвинтівки, наведене на мене, не змусило себе чекати. Я підняв руки.

- Хто такий? - грубим басом запитав "мародер".

- Я... Загубився... І зголоднів, тому зайшов в магазин.

- Ти сам?

- Так. А ви хто?

- Солдат армії "синіх" і ти влип, хлопче. - він приготувався стріляти.

- Чекайте. А раптом я не сам?

Поки голомозий перелякано бігав очима по приміщенню, почувся постріл. "Мародер" впав на підлогу.