Розділ 5. Софія.

Дорога виявилася довгою. Ми проїжджали лісосмугу, повз нас пролітали машини, а тишу порушував гул мотора. У наших "заручників" ми забрали аптечку, так як виявилося, що свою Олеся загубила, коли ми тікали від поліцейських. Я, хоч і не вміло, але зміг вколоти їй знеболююче і перев'язав ногу, аби вона змогла ходити.

Нарешті ми в'їхали в Чорнобильську зону. Олеся розповіла, що їх табір знаходиться за містом Прип'ять, там, де їх ніхто не знайде. Мені здалося, що ми, ніби проїхали якийсь бар'єр, бо, щойно ми опинилися в зоні, по моїй спині пробігла сотня, а то й тисяча мурах.

Я на мить відчув запах горілого і почув крики пожежників та ліквідаторів, що метушилися неподалік станції. Ці крики нагадували звуки із документального фільму, який ми з мамою дивилися минулої суботи.

Мама... Де вона? Що з нею? Я знову зрозумів, що я сам. Чесно кажучи, я б навіть радий би був побачити Гліба Бойка.

Але реальність така - я в Чорнобилі. Я не міг відірвати погляду від неймовірних краєвидів цього загадкового міста. Все це лякало і разом з тим гіпнотизувало і заворожувало. Мені хотілося тут залишитися...

- Гальмуй. - голос Олесі вивів мене із трансу і повернув мене до реальності і, щойно колеса автомобіля, гальмуючи, засвистіли, я, продовжуючи тримати пістолет наведеним на потилицю заручника-пасажира, вийшов на вулицю. Олеся зробила те саме.

- Далі пішки. - сказала дівчина.

- А що з цими робити? - я кивнув на чоловіків.

- Я думаю... - вона не договорила, бо, здається, почула те саме, що і я.

Отже, мені не здалося. Голоси. Я чув голоси! Вони, ніби звучали у мене в голові. Але як тоді їх почула Олеся?! Голоси стали наближатися і ми перезирнулися.

- Що це? - запитав мій заручник.

- Стули пельку! - вигукнув я і знову прислухався.

Голоси рухалися. Вони були за багатоповерхівкою, біля якої ми стояли. Раптом з-за стіни до нас вийшли двоє. Це були дивні створіння схожі на людей, але з зеленуватою шкірою, кривавим ротом і злими чорними очима. По виразу обличчя Олесі я зрозумів одне - вона теж це бачить. Мене спаралізував страх. Я б, мабуть, в той момент втік би, якби міг. Раптом наші заручники прийшли до тями. Здійнявши неймовірний лемент, вони почали розмахувати руками і, спотикаючись через камені та гілки, що лежали на землі, чкурнули в невідомому напрямку. Я, не опускаючи зброю, став відступати. Моя напарниця зробила те саме.

- Щоб мене кури поклювали... - прошепотіла вона. - Ідіть до чорта!

Вона зробила постріл, але, через руки, які почали тремтіти, промахнулася. Створіння відскочили назад і, стиснувши в пальцях шкіру на лобі, стягнули з себе маски. Це виявилися звичайні люди.

- Лесько, ти? - озвався один з них з темним волоссям. - Ти що, з дуба впала?!

- Паша?! Андрій?! - вигукнула дівчина. - Та це! Це ви з дуба впали! Я ледь зі страху не вмерла! Ідіоти!

Вона підняла з землі камінь і жбурнула в жартівників, які, відхилившись, почали голосно реготати.

- А що? - сказав світловолосий. - Наша Герміона злякалася патрона!

Знову регіт. Олеся кинула на них злобний погляд.

- Андрію! Тобі варто почати спати з відкритими очима!

- Слухай, може познайомиш нас зі своїм кавалером? - Паша кивнув на мене.

- А. Так. - дівчина звернулася до мене. - Знайомся. Це мої друзі з табору. Паша і Андрій, два жартівники. А це Ян. Його не евакуювали. Треба його сховати.

- Слухаємося, сержанте. - Андрій приклав руку до скроні, віддаючи Олесі честь, а потім його губи розпливлися і задоволеній посмішці і він потиснув мені руку. Те саме зробив і Паша.

- Ходімо. - Хлопці розвернулися в бік багатоповерхівки, а Олеся дістала з машини речі.

- А що буде з тими двома ідіотами? - я показав в той бік, куди побігли наші "заручники".

- Та! - Олеся махнула рукою. - Нехай собі біжать. Якщо вони комусь розкажуть, що бачили "зомбі", то їх автоматично кинуть у божевільню. Пішли. Тут до табору недалеко.

***

Ми прийшли до досить непогано замаскованого табору з більше, ніж ста наметів. Між ними бігали молоді хлопці та дівчата в камуфляжних костюмах. Неподалік стояв великий намет, який служив снайперам їдальнею. У повітрі пахло шашликом, порохом та чомусь... Пральним порошком.

Щойно ми опинилися в таборі до Олесі підійшла дівчина мого віку. Вона була дуже схожа на Олесю. Довге русяве волосся, сірі очі, по обличчю було розсипане ластовиння, ніби зірки на небі, що складали невідомі сузір'я.

- Олесю! - радісно вигукнуло дівча, стрибнувши в обійми моєї супутниці.

- Ох, ти ж і важка стала! - розсміялася Олеся і нарешті відпустила її. - Яне, знайомся. Це моя молодша сестра - Софія. Вона нещодавно вступила в наш табір.

- Дуже приємно. - відповів я. - Мене звати Ян.

- Приємно. - посміхнулася Софія. - Лесько, пішли я покажу, який мені тато намет зробив.

- Не можу. Я ногу пошкодила. Завдяки Яну, - вона поглянула на мене. - я змогла дістатися табору. Але мені потрібно у медпункт.

- То ти в нас герой! - Паша похлопав мене по плечу і серед людей, які оточили нас, пройшов тихенький смішок.

- Тоді... - озвалася Софія. - Я тобі покажу свій намет. Ходімо.

Її холодні пальці стисли мою руку і вона повела мене по стежці через велику кількість наметів кольору хакі. Нарешті ми знайшли потрібний намет. Зовні він нічим не відрізнявся від інших. Ми зайшли всередину. Намет був низький, але все одно я зміг стати у ньому у повний зріст. Ліжко, маленький стіл, шафка з полицями... Загалом, все, що потрібно для життя тут було. На "стіні" висіла снайперська гвинтівка 50-го калібру. Побачивши її я здивовано свиснув.

- Оце так махіна! І ти вмієш з неї стріляти? - запитав я, взявши в руки зброю.

- Авжеж, вмію! - Софія закотила очі. - Якби не вміла, то мене б не взяли у табір.

- Слухай, а чому ти сюди вступила? Ну... Це ж снайперський табір, а ти...

- Що? - вона подивилася на мене з викликом.

- Ну... Ти ж дівчина.

- А ти хлопець! Але ж носиш футболку з ведмедиком! - Софія ткнула пальцем мені в груди і голосно зареготала.

Я опустив погляд і ляснув себе долонею по лобі. Після зустрічі з Олесем я навіть не переодягнувся, бо був зараз у футболці, в якій зазвичай сплю. Добре, що хоча б джинси одягнув.

- Трясця... - пробурмотів я.

Софія розстебнула свою камуфляжну куртку і продемонструвала мені футболку зі Спанч Бобом.

- Не парся! Ти не один!

Ми обидва розсміялися і мені стало якось легко. Коли нарешті ми заспокоїлися, я запитав:

- А що треба зробити, щоб вступити у табір?

- Пройти різні випробування. Але це потрібно домовлятися з командиром.

- Ти теж проходила?

- Ні. Я ж дівчина.

Раптом в намет зазирнув Андрій.

- Так! Малявки! Бігом на обід!

- Я не малявка! - обурилася Софія і, схрестивши руки на грудях, надула губи.

- Мені теж іти? - поцікавився я.

- Звичайно. Що з тобою робити потім розберемося. Спочатку поїси.