Розділ 17. Ціна щастя

Олеся, яка до цього стояла на вишці, різко спустилася і лягла в траву. Я почув, як клацнув запобіжник.

- Будьте напоготові! Вони вже близько!

Я перезарядив зброю і наблизив око до прицілу. До нас і справді наближалися люди в синьому камуфляжі і такого ж кольору балаклавах. Вони переміщалися перебіжками, але наших оптичних прицілів вистачало, аби розгледіти їх серед похмурої зелені. З тимчасовим командиром Андрієм ми спілкувалися по рації, хоч і лежали всього за кілька метрів один від одного. Коли "сині" наблизилися до нас, Андрій почав командувати.

- Всі мене чують? (шум) Ілона і Ден, ваші групи на лівий фланг! Ілля, Паша, правий фланг! (шум) Ян і Леся, ми з вами захищаємо центр!

У повітрі повисла напруга. Мої руки в рукавицях спітніли, дихання участилося, серце било в ребра, а в роті пересохло. Якби моя голова була відкрита, то я б мабуть відчув, як по моїй скроні тече крапля поту. Але зараз на мені була чорна балаклава.

На той момент мене хвилювало одне. Чи зможу я влучити? Чи не підведу я Андрія? І чи вистачить мені духу вбити людину? До мене підповз Андрій і поклав руку на плече.

- Вони готуються атакувати. За моїм сигналом стріляй у їхнього комадира. Гаразд?

Я знову глянув в окуляр прицілу. Серед усіх "синіх" відрізнявся лише один. Замість автомата в руках він тримав пістолет. Я вмостився зручніше, намагаючись не привертати до себе увагу. І раптом згадав.

- Андрію, а... Паша з Ілоною... Вони так і не знайшли Софію? - прошепотів я.

Командир печально захитав головою. У небі каркнула ворона і повіяв вітер. Я зажмурив очі, аби викинути з пам'яті те, що я щойно почув. Андрій знову поклав руку на моє плече.

- Вона жива. Я відчуваю.

- Ти хоч сам впевнений у своїх словах? - дивно, але я вже почав говорити словами Олесі. - Я от уже ні в чому не впевнений.

- Навіть не думай здаватися! - шикнув командир. - Ми всі тут так чи інакше постраждали! Хтось морально, хтось фізично! Це життя, щоб його чорти побрали! Не ти один такий! Слідкуй краще за "синяками" і чекай мого сигналу!

Раптом в одну мить сталося кілька подій. Один із "синіх" зробив постріл, Олеся подала у відповідь чергу патронів і почалася метушня.

- Цілься! - перекрикуючи невгамовний намір, вигукнув Андрій.

Я глянув в приціл і став шукати головного "синяка". Він заховався за деревом і кричав щось своїм солдатам. Почалася перестрілка.

- Зараз! - загорлав наш командир.

Я затримав дихання, прицілився і поклав палець на спусковий гачок. Все відбулося, ніби в сповільненій зйомці. Я вистрелив, почувся крик і наш бік понеслась сотня патронів. Але я... Промазав... Ну як не зовсім. Я потрапив у плече. Їхній командир корчився від болю на землі, але мужньо продовжував віддавав накази.

- Ще! Ще, Варнава! Ще! - галасував Андрій, пускаючи чергу за чергою патронів.

Я знову прицілився і востаннє озирнувся на наш табір. Ніби відчув, що через кілька секунд щось станеться. Постріл... Неподалік впало чиєсь тіло.

- ОЛЕСЮ!!! - закричав я і, залишивши свою гвинтівку на землі, кинувся до дівчини.

- Варнава!!! Чорт забирай! - лаявся командир, але я вже не чув.

- Олесю! - я взяв її на руки і оглянув.

Куля потрапила прямо в легені. Вона задихалася, а по моїх щоках почали текти сльози. Я тремтячими руками зняв з себе куртку і притиснув до її рани. Хоча це мало чим би допомогло...

- Я... Ян... - Олеся намагалася щось сказати, хриплячи, задихаючись і захлинаючись кров'ю.

- Мовчи... Олесю, мовчи...

- Н-ні... Ян... Я... Я здається кохаю тебе...

- Я... Я теж тебе кохаю... Мовчи... Мовчи, будь ласка...

Раптом хтось штовхнув мене ногою в плече і я, перевернувшись через голову, впав на спину. Я почув, як Олеся упала і її кашель припинився. Ні... Тільки не це... Той, хто штовхнув мене, виявився дівчиною. Вона зірвала зі свого обличчя балаклаву і подивилася мені в очі. Синій камуфляж, русяве волосся, ластовиння, сірі очі... Її вираз обличчя був таким жорстоким, що я не відразу впізнав її.

- Софія?!

- Так. Це я. - вона прибрала волосся з обличчя. - Пробач. У мене є хлопець, він "синій". Я обіцяла їм, що приведу їх в снайперський табір. А я завжди виконую обіцянки. Але я не хотіла смерті батька і Олесі. - Софія поглянула на сестру. - І твоєї смерті не хочу...

- Що... - я не встиг нічого сказати так як відчув, як холодне лезо встромилося в мій живіт.

Гострий біль розійшовся по всьому тілу. Я не міг рухатися. Я просто завмер, дивлячись в її очі, в яких не було ні визнання провини, ні розпачу, ні прохання пробачити. Я бачив лише незнайомий мені крижаний погляд Софії, яка досі трималася за рукоятку ножа. Того ножа, яким вона ранила мене. Хоча ні не просто ранила...

- Пробач... - це все, що я почув востаннє, і дівчина різким рухом витягла ножа з моєї рани.

Голова пішла обертом і я вже не міг контролювати своє тіло. Останнє, що я зміг зробити, це повернутися обличчям до Олесі і прошепотіти:

- Вибач... Я не встиг...

Чи залишалися ви колись на самоті? Звичайно. Я впевнений. А що... Що відчуває людина на самоті? Мабуть те саме, що і я, коли помирав. Але це не стосується фізичного болю. Я маю на увазі відчуття того, що тебе зрадили, що у тебе забрали щастя. Софія зрадила не лише мене. Вона зрадила Андрія, Пашу, Ілону, Дена, Іллю і нарешті власного батька із сестрою. І все це заради власного щастя. Та чи коштує щастя таких жертв?