Розділ 16. Ніколи не кажи "ніколи"...

Біля входу до табору нас чекали Андрій, Паша і Ілона з гвинтівками в руках і балаклавах на обличчях. Позаду стояла наша невеличка армія. Хлопці, побачивши, що наш дует перетворився у тріо, перезирнулися і насторожено підняли зброю. Олеся виставила вперед долоню, зупиняючи їх, а я передав документи Сашка Андрію. Поки він переглядав їх, Паша зняв мішка з голови солдата і глянув йому в очі.

- Він хоче вступити в наші лави. - повідомила Олеся. - Що з ним робити?

- Снайпером хочеш стати? - всміхнувся Андрій.

Сашко активно закивав головою. Хлопці розсміялися.

- Ви оглянули його? - озвався Паша.

- Так. - відповів я і кинув йому солдатський рюкзак. - Ні мікрофона, ні рації у нього немає. Це все, що ми знайшли. Повний туристичний набір. Крім пістолета і мисливського ножа, які ми конфіскували, зброї немає.

- Ми не можемо поки що тобі довіряти. - Андрій знову звернувся до Сашка. - Тому твої документи поки що будуть у нас. І твою військову форму ми змушені спалити. Ми дамо тобі інший одяг.

- Так. Я згоден. - у колишнього солдата загорілися очі. - Мені навіть підготовку проходити не потрібно буде. Я багато що вмію робити.

- З цим ми розберемося. Ілоно, - дівчина вийшла вперед. - відведи його в намет, дай форму. Коли він переодягнеться, приведеш в їдальню.

- Слухаюсь. Ходімо, - вона заглянула в паспорт через плече Андрія. - Сашко...

***

Ранок був чудовий. Це з огляду на яскраве сонячне сяйво. А з огляду на мій стан, я краще б ще поспав. Бо цієї ночі чергувати довелося мені. Разом із Сашком. Хоча... Я б не сказав, що все було так погано. Бо насправді цей Сашко виявився дуже цікавим співрозмовником.

Спочатку я думав про Софію. Де вона? Що з нею? А ще мені було шкода Олесю. Вона втратила батька і, якщо вона втратить ще й сестру... Я навіть не уявляю собі що буде. Я сам казав їй, що ми обов'язково знайдемо її, але чи впевнений я в цьому... Я не знаю.

Мої роздуми порушив Сашко, який сів поруч зі мною і протягнув мені цигарку.

- Я не палю. - сказав я. - Дякую.

- Після всього? - здивувався він. - Не думаю, що ви тут пережили меньше мого. У мене брат на війні загинув. А у вас? Невже у вас всі живі лишилися? Не повірю.

Я подумав про генерала і...

- Дай запальничку. - якось різко сказав я і нахабно забрав з його пачки одну сигарету.

Сашко посміхнувся.

- Ніколи не кажи "ніколи", так? Тримай. - юнак дав мені запальничку і через кілька секунд я почав курити першу у своєму житті цигарку. - Не поспішай.

Спочатку я вдихнув і почав кашляти. Сигарета випала з рук прямо в калюжу. Сашко засміявся і дав мені ще одну, уже запалену.

- Не поспішай кажу ж. Вона від тебе не втече.

Я знову вдихнув і випустив у повітря нікотиновий дим, який красивими спіралями і вихорами став розпливатися у повітрі. Я відчув їдкий запах нікотину змішаний із вологим запахом повітря і скривився.

- Чому... Чому ти тут опинився? - спитав я, заїкаючись через незвичні відчуття, які з'явилися разом і з нікотиновим присмаком в роті.

- У мене старший брат загинув, я вже казав. - відповів мені колишній солдат і, тяжко зітхнувши, витер обличчя від поту. - Мама, вона... Не може дивитися на мене спокійно... Як гляне, одразу Юрка згадує... От я і вирішив... Піти геть. Я думаю, так краще. А в снайпери попросився, тому що хочу помститися "синякам" за смерть брата.

Кожна людина має свою трагічну історію. І кожній людині тяжко про неї розповісти. Іноді здається, коли розповідаєш про те, що хвилює тебе, якесь фантомне лезо починає шкрябати твоє серце. І я це почуття прекрасно розумів.

- Я теж покинув батьків, але... Я не мав вибору. - мовив я.

- Вибір є завжди, але яким він буде залежить тільки від нас. - Сашко задумливо подивився в небо.

- Маєш рацію. Але чому ти зробив саме такий вибір? Чому пішов?

- В першу чергу через маму. Не хотів її мучити. Але знаєш... - він знову видихнув хмарку диму, яка була чомусь схожа на білого ведмедя. - В глибині душі я чомусь відчув, що не потрібен їм. Розумом розумію, що це не так, а душа цього не визнає. Я людина маленька.

- Немає маленьких людей. - я зітхнув. - Знаєш, коли ще не було цього всього, я любив заглиблюватися у роздуми і будувати різні теорії. Розмовляти особо мені не було з ким. Отже у мене є така теорія, яку я назвав "Теорія людини-зірки".

- Хм... Цікаво. І що це означає?

- Поглянь на небо. Бачиш зорі? Вони маленькі, так? Але це ми бачимо їх маленькими або ж хочемо такими бачити. Насправді ж вони дуже і дуже великі. А деякі навіть більші за нашу планету. Так і з людьми. Ми здається самі собі маленькими, але насправді ми всі "великі люди". І кожен "великий" у своїй справі. Я, наприклад, не знав, що можу бути хорошим стрільцем, доки не став снайпером.

- Це дійсно так. Я навіть не замислювався над цим. Розумний ти хлопчина. - Сашко повернувся до мене обличчям. - Ти ж молодший за всіх тут, так? Скільки тобі років?

Я поглянув на циферблат наручного годинника, перевів погляд на Сашка і відповів:

- Уже вісімнадцять...

***

" - Янчику, загадай бажання і задуй свічку!

- Янчику, з днем народження!

- Янчику, у тебе сьогодні день народження. Чому ти знову ховаєшся в собі?

- Яне! Я твоя мати! Я переживаю за тебе!"

День мого народження цього року не відрізнявся від інших святкувань. Хоча ні... Цього разу я був на полігоні із гвинтівкою в руках, а не вдома з гітарою. Ми лежали в кущах, готуючись дати відсіч. Перед тим як вийти, я нагодував Никифора молоком і трішки погрався з ним. Будемо вважати, що це мій подарунок на день народження. Шукати Софію зранку пішли Паша і Ілона. Всюди була тиша, чулися лише перешіптування. Раптом Олеся, яка до цього стояла на вишці, різко спустилася і лягла в траву. Я почув, як клацнув запобіжник.

- Будьте напоготові! Вони вже близько!