Розділ 12. Той, кого немає з нами...

- Лесююю!!!!! Леееесююю!!!

Крик. Крик, спричинений гострим нестерпним болем десь там, у лабіринті душі. Отой протяжний спотворений жахом дівочий голос, від якого по спині пройшов холодок, а кров у венах застигла, здавалося, було чути у кожному куточку Прип'яті.

Раптом повіяло холодом і блакитне небо затягнуло темними хмарами. Я повільно розліпив заплющені очі і піднявся з прохолодного сухого трав'яного килиму. Олеся, яка, почувши крик, вискочила з намету, побігла у бік прибулого чорного буса. Я озирнувся й із замиранням серця також побіг на крик. Біля буса стояла Софія. Хоча... Це була не зовсім вона. Я її навіть не відразу впізнав. Це була, ніби невдало намальована, карикатура на ту життєрадісну і веселу дівчину, якою я знав Софію. Її руки тремтіли, обличчя перекошене від жаху і сліз, а нижня губа нервово смикалася. З блідим обличчям, синцями під очима і венами на руках, що випирали з-під тонкої шкіри, вона нагадувала мерця. Картина, на яку дивитися без страху неможливо.

- Софіє! - Олеся, мабуть, вперше назвала сестру повним іменем. - Що сталося? Чому ви повернулися?... Андрію?

Вона кинула здивований погляд на юнака, який стояв, опустивши очі вниз, кожні п'ять секунд нервово поправляв ремінь від сумки на плечі і якось винувато тупцяв на одному місці. Але Андрій лише шумно зітхнув, відвернувся і, здається, сьорбнув носом. "Що тут в біса відбувається?!" - подумав я.

- Пашо? - у моєму погляді застигло німе питання і я подивився на хлопця, який сидів на пасажирському сидінні буса, звісивши ноги на вулицю і підперши голову руками, але і той мовчав.

- Агов! Не мовчіть! - крикнула Олеся. - Може все таки хоч щось скажете?! Де ділися ваші язики, чорт забирай?!

В цю мить з тихеньким пронизливим скрипом відкрилися задні двері автомобіля і звідти вийшли Ден і Ілля. На секунду, на ту довгу болісну секунду, мені здалося, що час зупинився, намагаючись відтягнути вирішальну мить, яка повинна була змінити наше життя. Хлопці тримали в руках щось закутане кілька разів у велику кількість ковдр, а за ними вийшла Ілона, котра нервово потирала пальцями власне почервоніле вухо, яке неймовірно виділялося на її блідому обличчі. Олеся зробила крок назад. Паша потер обличчя руками. А я не відразу зрозумів, що в ковдрах.... Чиєсь мертве тіло. А коли нарешті зрозумів, то з шаленою швидкістю обвів очима присутніх. І в цей момент пазл склався. Мовчання, їхні мармурові обличчя, крик Софії... А ще... Тут була вся команда, окрім... Командира... Невже це саме те, про що я подумав?! Генерала не було з нами і... Не може бути...

Юнаки обережно опустили тіло на землю і я схвильовано поглянув на Софію, а потім на Олесю, знову на Софію... Олеся стояла, прикривши рота рукою, і заперечно хитала головою. Її очі наповнилися слізьми. Вірно... Загинув не лише наш генерал і командир, а й їхній батько. В підтвердження моїх здогадок Ден схилився над тілом і обережно, ніби торкався крихкого кришталю, відкрив бліде мертве обличчя без жодних ознак життя. Таке знайоме, але... Неживе... Таке біле, що аж прозоре... Олеся несподівано впала на коліна, а Софія голосно розридалася і уткнулася лобом в моє плече, змушуючи мою куртку намокнути від її гарячих сліз. Кілька секунд я стояв, як вкопаний, намагаючись затямити, що те, що сталося, відбувається насправді, а потім, трохи оговтавшись, обійняв Софію і легенько погладив її по голові.

- Та... Та як же це... Як же це так? - з таким же кам'яним виразом обличчя запитала Олеся і повільно підняла очі, з яких стікали солоні краплі.

Мертву тишу порушив Паша, який до цього моменту сидів на пасажирському сидінні. Він підійшов ближче до мене і прошепотів мені на вухо:

- Забери звідси Софію. Негайно. Вона й так уже натерпілася. І ні про що у неї не питай. Просто відведи її в намет.

Я мовчки кивнув і, одягнувши на її плечі свою куртку і тихо щось нашіптуючи, повів її до свого намету. Щойно ми опинилися всередині, на вулиці маленький дощик почав свою тиху гру на повітряному ксилофоні. Та з кожною секундою він все сильнішав і сильнішав, і через кілька хвилин важкі краплі голосно тарабанили по намету, відбиваючи знайомий ритм. Метушня, що відбувалася зовні, говорила про те, що й інші вже по ховалися від зливи. З голосів я чув лише істеричні крики Олесі і голос Андрія, який намагався її заспокоїти.

- Це ж не кінець життя, правда? - озвалася раптом Софія, яка сиділа на моєму ліжку і дивилася в одну точку. - Все ж буде добре, так? Скажи, що тато живий!

Я присів навпроти неї, взяв за руки і поглянув в її очі. З цим жалісливим виглядом і очима повними сліз вона була схожа на кошеня, яке втратило маму. Мені хотілося сильно пригорнути її до себе, та я боявся розбити її, як кришталь. Обличчя вже не здавалося таким блідим, щоки почервоніли від довгого плачу, а сльози більше не текли. Проте той жах, який я побачив в її очах там, біля буса, і досі сковував мене, коли я дивився на неї.

- Софіє, мені дуже шкода. - нарешті сказав я і вона відвела погляд. - Але... На жаль... Те, що сталося... Це все правда.

***

За столом тихо. Настільки тихо, що чути звуки води, яка стікає з даху намета. Кап... Кап... Кап... Небо затягнулося чорними хмарами, в повітрі запахло озоном і, хоч уже немає дощу, десь неподалік тріщить грім. Бах... Бах... Бах... Все так дратує, ніби ті набридливі краплі падають прямо на потилицю. Душу накрило густим сірим туманом, крізь який не видно нічого, крім нашої спільної трагедії.

За столом лише чоловіки. Запах тютюнового диму від цигарки, яку мовчки палив Андрій, перекрив запах дощу. Паша кидав і піднімав ножа, який з глухим звуком встромлявся в землю. Здавалося, ніби той ніж з кожним падінням залишав глибоку рану на серцях присутніх. Ден спочатку бовтав у чарці горілку, потім протягнув її мені, а коли я, не вимовивши ні слова, заперечно похитав головою, одним ковтком випив все.

В наметі-їдальні поступово почали з'являтися неофіти. Почувся стук ложок об тарілки. Але ніхто не сказав і слова. Всі вже знали про загибель генерала. І це пригнічувало. В цей момент мені захотілося запитати те, що мучило мене всю ніч. Я нахилився до вуха Андрія і прошепотів:

- Андрію... А... Як ЦЕ сталося?

Хлопець не підняв на мене очі, але я знав, що він почув мене. Здається, він боровся з тією ж проблемою, що й я: з відчуттям того, що твої голосові зв'язки зав'язалися у вузол і душили тебе зсередини. Юнак погасив цигарку і його погляд зупинився на руках.

- Нас помітили "сині". Вони... Генерал приєднався до нас, також почав стріляти. Він убив п'ятьох. Але наші вороги вирахували звідки йдуть постріли. І коли генерал знову приготувався стріляти...

І більше не потрібно слів. Все й так зрозуміло. Я втупився у власну тарілку, в якій лежав недоторканий солдатський куліш. Їсти не зовсім хотілося. Тобто зовсім не хотілося. Андрій встав з місця і підняв зі столу ще одну повну порцію.

- Піду віднесу дівчатам їсти. - сказав він.

Та, щойно він це сказав, в намет ввійшла Софія. Синці під очима, скуйовджене волосся і сумний погляд - все це говорило про безсонну ніч дівчини. На ній була одягнена моя спортивна кофта яку я позичив їй вчора ввечері. Дівчина зустрілася поглядом з Андрієм, а потім відвернулася.

- Олеся ще спить. - тихо повідомила вона, перш ніж попрямувати у мій бік.

Коли вона опустилася на лаву поруч зі мною, я підсунув до неї свою тарілку з кашею, але замість того, щоб почати їсти, Софія поклала голову на моє плече. Паша нарешті покинув свій безглуздий спосіб відволіктися від похмурих думок і звернувся до всіх нас:

- Народ, збираємося на полігоні.

Софія ледь смикнулася. "Поховання... - мелькнула думка в моїй голові. - Поховання того, кого вже з нами немає..."