Розділ 7. Ваша ціль - потрапити в десятку!

Я вирішив трохи зайнятися своєю спортивною підготовкою. По-перше, я сам вирішив стати снайпером, а по-друге, я маю відволіктися від нових думок про те, що я залишився сам.

Щоночі мені сниться мама. Я не знаю де вона і що з нею і саме це мене гнітить. Невідомість.

Минула година з того часу, як я вперше ввійшов у намет-спортзал. Від ударів по боксерській груші на кісточках пальців з'явилися синці, а на деяких з них зчесалася шкіра. Але я не хотів зупинятися. Потрібно тренувати силу волі. Почувши позаду чиїсь кроки, я завмер і повернувся. Переді мною стояла Олеся.

- Привіт. Тренуєшся? - спитала вона, схрестивши руки на грудях.

- Так.

- А ти молодець. Швидко вивчив ази рукопашки. - з посмішкою сказала дівчина.

- Дякую. Але я просто поспілкувався з Деном. - я знизав плечима. - Хоча... Я б не назвав це дружньою бесідою.

- А! Ден! Місцева зірка! - фиркнула Олеся. - Колись намагався залицятися до Софки, та вона його відшила.

- Френдзона? - засміявся я.

- Щось на кшталт цього. Але я б радше назвала це "перестань мене мацати"зоною.

Ми обидва розсміялися. Я уявив, як Софія б'є Дена в обличчя і кричить щось вслід, і сам собі посміхнувся. Це було б кумедно.

- Софа, хоч і вступила в табір, але ще живе у рожевому світі. Все мріє про справжнє кохання. - вона закотила очі і прибрала волосся за спину. - Дурненька.

- А ти не віриш у кохання? - запитав я.

- Ні. Це все ілюзія, прив'язаність до конкретної людини і все. Світ тримається на матеріальних речах. Наприклад, гроші і зв'язки. А все інше... Так... Фантазія людей.

- Ти мислиш приземлено. - кажу я, не подумавши.

- У кожного своя думка. - з хвилину мовчить і додає: - До виїзду у Львів залишається два тижні. Ходімо. Треба тобі навчитися стріляти.

***

Через кілька годин ми всі зустрілися у тирі. Це було приміщення схоже на великий гараж. В кінці "гаража" стояло п'ять мішеней, за десять метрів від них - столи зі зброєю. На кожному зі столів також лежали наушники і окуляри із жовтого скла. Я взяв одні окуляри в руки і почав їх роздивлятися.

- Це для того, щоб уламки раптом не потрапили в очі, а наушники для того щоб тебе не оглушило.

Я повернувся на голос. Це була Софія. Вона стояла поруч і крутила в руках пістолет, не дивлячись на мене.

- Знаю. Я був у тирі. З батьком. - я посміхнувся. - Чому ти пояснюєш мені, наче я маленький хлопчик? Ми ж із тобою одного віку.

- Бо ти і є маленький хлопчик. - вона розсміялася і розстріпала моє волосся. - З того часу, як ти тут з'явився, дивуєшся усьому, наче дитина. Ніби мама привела тебе у Діснейленд.

Софія подивилася на мене і захихотіла.

- Що? - здивувався я і на моєму обличчі з'явилася ідіотська посмішка.

- Ти схожий на Міккі Мауса! - вона розреготалася і схопилася за живіт.

- А ти! Ти... Ти Дональд Дак!

Наш сміх прокотився приміщенням і кілька неофітів відразу звернули на нас увагу. Але нам було все одно. У цьому всьому має бути щось хороше. І це саме такі моменти, коли ти можеш просто від душі посміятися і не думати про те, що буде завтра. Хоча б один раз...

- Агов! - Софія ляснула мене по плечу, ледве стримуючи сміх. - Сам ти Дональд Дак!

- Ні. Я - Міккі Маус. Сама ж сказала!

Нарешті прийшла на черга стріляти. Я, Софія, Ден і ще два неофіта, з якими я був мало знайомий, стали навпроти своїх столів. Я одягнув окуляри, зарядив пістолет холостими патронами, які нам видав Андрій.

- Отже, - почав він. - Ноги поставили на ширині плечей! Пістолет тримаємо правою рукою, лівою підтримуємо знизу! Коли лунає постріл, руками не смикаємо! Намагаємося тримати зброю рівно! Ваша ціль - потрапити в десятку! Все ясно?

- Так! - одночасно відповіли ми і я, одягнувши наушники, підняв перед собою пістолет.

- Тоді... Почати стрільбу!

Протягом двох хвилин в тирі лунали глухі постріли. Я намагався цілитися дуже точно, проте я не впевнений, що абсолютно всі мої патрони потрапили у ціль. Неофіти по черзі почали відкладати зброю.

- Курсант Тинчук стрільбу закінчив!

- Курсант Поліщук стрільбу закінчила!

- Курсант Зінько стрільбу закінчив!

Софія також відклала пістолет і витягнулася по стійці "струнко".

- Курсант Собко стрільбу закінчила!

Я повторив те саме.

- Курсант Варнава стрільбу закінчив!

***

Цілих два тижні ми понаднормово тренувалися. З п'яти ранку - біг, рукопашка, смуга перешкод. Потім стрільба зі справжньої снайперської гвинтівки, обід і знову стрільба. І так до десяти вечора. Після багатогодинного тренування на полігоні я повертався у свій намет весь змучений, тому тепер мені навіть не вистачало часу поспілкуватися зі своїми, так би мовити, колегами. Хоча, можна сказати, я вже звик до такого життя.

Одного вечора, після чергового важкого дня, у мій намет завітала Софія. Вона, на мій подив, була дуже активна і прийшла не з пустими руками. Дівчина тримала в руках величезний важкий пакет. Я хотів було увімкнути єдину в наметі лампу, але Софія прошепотіла:

- Не вмикай! Не треба. - вона озирнулася, ніби від когось ховалася, і знову поглянула на мене крізь темряву. - Я тут подумала... Ми завтра вирушаємо до Львова. А за цей весь час ми всі ні разу нормально не поспілкувалися. Ти не проти, якщо я запрошу сюди невеличку компанію?

- Та... Ні... - я не зовсім розумів що вона мала на увазі, але мені було цікаво.

Дівчина зайшла всередину і покликала того хто стояв на вулиці. До намету зайшли Ден і ті неофіти, які також мали їхати з нами до Львова.

- Заходьте. Тільки тихо. - сказала Софія. - Ви мабуть навіть не знайомі. Ян, це Ілона. Ми з нею разом навчалися.

Вона вказала на дівчину з золотистим волоссям. Це була та сама дівчина, якою Софія постійно тренувалася на рукопашці. І, доречі, стріляла вона ідеально. Я вкотре переконався, що сильні дівчата існують. Ілона скромно помахала мені рукою і посміхнулася.

- А це Ілля. Приїхав до нас з Тернополя.

Ілля був високим і кремезним хлопцем. Я кивнув і ми потиснули одне одному руки.

- Ну... Дена ти знаєш... Місцева нахабна дупа. - на ці слова Ден поставив руки в боки і злобно на неї поглянув, а Софія показала йому язика.

Я тихенько розсміявся.

- Коротше, - сказав Ден. - Ми хочемо зробити невелику тусу в твоєму наметі. Генерал у себе, так що він нічого нам не зробить.

- Тільки потрібно сидіти тихо. Не даремно ж я втік сьогодні з полігону, щоб дістати все це. - озвався Ілля і вказав на пакет, який принесла Софія.

- Давайте показуйте, що ви там притягнули. - нетерпляче прошепотіла Ілона і ми всі сіли на підлогу.

Софія мовчки дістала п'ять металевих банок, чіпси, солоні горішки і шматок сиру.

- І це все? - розчаровано запитав Ден. - Тю! Я б більше взяв.

- Я б хотів побачити як би ти перелазив через паркан з величезним пакетом. Та ще й так, що тебе не спалили! Я цей ледве допер! - обурився Ілля.

- Тихо! Не галасуйте! - цитьнула Софія і протягнула мені банку.

- Це що, пиво? - запитала Ілона. Схоже вона була не дуже задоволена.

- А ти що хотіла? Шампанського? - захихотів Ден.

- Що є, те є. - сказала Софія і підняла вверх свою банку. - Давайте вип'ємо за те, щоб у нас все було добре.

Так ми сиділи до ночі, а пізніше всі розбрелися по своїм наметам. А я ледве заснув. Дуже хвилювався, бо завтра починається моя перша місія в ролі справжнього снайпера.