Розділ 14. Не злажай, брате...

На щастя, я ніколи не втрачав рідних мені людей. До певного моменту. Не те щоб ми з генералом були дуже близькі... Скажу чесно. Якби я сказав, що це так, то, напевно, збрехав би. Бо це не зовсім так. Я був близький з його доньками, проте самого генерала, по суті, і не знав. Та попри це, в моїй душі поселилися таке дивне відчуття, ніби ми були з ним знайомі тисячу років і ця втрата була для мене болючою. Але так лише здавалося. Мій біль не перевершить болю Олесі і Софії і, можливо, саме через них я відчуваю себе придушеним скорботою. А ще через те, що я досі не визначився.

Олеся? Чи Софія? Дивно, правда? Тобто я, людина, яка живе у польових умовах, далеко від рідного дому, людина, яка лежала у лікарні через кульове поранення, людина, у яку стріляли з вогнепальної зброї, переймаюся тим, що не можу вибрати дівчину. Дивуюся сам собі. Теж мені альфа-самець... Та, нажаль, знайти час думати про це я так і не зміг...

Минув місяць після смерті Олександра Юрійовича. Ми регулярно слухали радіо, намагалися бути в курсі всіх подій, що відбувалися на полі бою. Неофіти тренувалися, всі готувалися до повторного удару "синіх". Паша навіть довірив мені невелику групу новеньких, яка складалася з чотирьох чоловік. Три хлопця і дівчина. Ганна, так звали ту дівчину, на диво була вправніша тих хлопців. Я б навіть сказав, що вона була моєю найкращою ученицею. Я навіть пишався собою.

- Пане Варнава! - вигукнув неофіт на ім'я Свят і протягнув мені власну паперову мішень. - Курсант Тобихін стрільбу закінчив!

- Показуй. Так... - я вдавав з себе ділового командира. - Сім, вісім, сім, шість. Тобихін! Якщо ти так стрілятимеш на полі бою, то ворог із тебе решето зробить!

Серед моїх неофітів пройшов смішок.

- Тихо! Всі взяли нові мішені і почали спочатку!

***

В мій намет увірвався Андрій. Захеканий, спітнілий, він вперся руками в коліна і опустив голову, аби перевести дух. Це не передбачувало нічого хорошого. Коли він поглянув на мене, я зрозумів, що ніколи не бачив його таким розгубленим і наляканим. Мені навіть здалося, що у нього тремтять руки. Що сталося?! Я різко підвівся з ліжка, на якому до цього сидів.

- Андрію? Що сталося? - я відклав у бік гітару.

- "Сині" рухаються в бік Прип'яті. Але це не найголовніше. Ми зможемо оборонятися. Не проблема. Софія... - щойно я почув ім'я одної з сестер, моє серце пропустило удар. - Вона зникла.

- Як? - вигукнув я. - Як зникла? В сенсі?

Пуф... І людини немає. Я не міг уявити. Що сталося? Яким було це "пуф"? Чому це сталося саме зараз? Тисяча питань виникла у моїй голові і ледь міг вловити голос Андрія, який продовжував:

- Вночі чергував один із твої неофітів - курсант Тобихін. Він казав, що йому здалося, ніби хтось ходив по території. Коли він увімкнув ліхтаря, виявилося, що це Софія. Вона сказала йому, що йде подихати свіжим повітрям і що скоро вона повернеться, але... До ранку не повернулася... - поки він це говорив, ми вийшли на полігон, де до нас підійшла схвильована Олеся, а я "перетравлював" все сказане у себе в голові. - Ми прочесали всю територію лісу, але там нічого не знайшли. Жодного сліду. Ти, Ян, підеш з Олесею обшукувати Прип'ять.

Я відповів кивком голови і Олеся мовчки вручила мені снайперську гвинтівку, з якою я уже мав справу. Я спритно закинув зброю на плече і натягнув на руки чорні рукавиці і балаклаву, які за останні місяці стали незмінною частиною мого снайперського образу.

- Ден! Ілля! - покликав Андрій і хлопці із гвинтівками на плечах підійшли ближче. - Ви відповідаєте за кордони міста.

Ті кивнули і, побажавши нам удачі, розбіглися в різні боки.

- Не злажай, брате. - поплескав мене по плечу Ден. - Удачі.

- Вони повідомлять, коли "сині" будуть на горизонті. - пояснив Андрій. - Ілонка залишається з нами, на стрьомі. Ми з Пашею тут за головних. Неофіти готові відбивати атаку, раптом що. Ваше завдання знайти Софію. - він вручив нам с Олесею по рації. - Народ! Всі по місцям! Швидко!

***

Всю дорогу ми йшли мовчки. Ну як йшли... Пересувалися перебіжками. Крізь тишу чулися спів птахів і шелест вітру. Отже, мовчання першим вирішив порушити я.

- Олесю, - прошепотів я. - Ти як? Все добре?

- А як може почуватися людина, - почала вона. - яка втратила батька, а потім ще й сестру. А хоча... Ти не зрозумієш...

- З Софією усе добре. - запевнив її я. - Я відчуваю, що вона в безпеці.

- Ти хоч сам впевнений у своїх словах? - роздратовано запитала дівчина. - Я от, ні.

Я промовчав. Дійсно... В наш час навіть власним словам вірити важко. Адже могло відбутися все, що завгодно. Смерть, кров, стрільба... Все це стало для мене таким звичним, що я навіть не знаю, як я буду жити, якщо одного разу війна закінчиться.

- Лесю! Це Паша! Як чуєш? Прийом! - зарипіла рація.

- Це Олеся! Слухаю, прийом!

- "Сині" уже у Київській області. Недалеко від Прип'яті. Будьте готові! Прийом!

- Все зрозуміло! Кінець зв'язку!

- Нам потрібно сховатися. - сказав я.

- Давай сюди.

Ми проникли в один із закинутих житлових будинків і піднялися на другий поверх. Звідти чудово було видно площу міста. Олеся поставила на підлогу гвинтівку, зняла з обличчя балаклаву, сперла лікті на підвіконня і опустила голову. Я теж відкрив обличчя.

- Іноді мені здається, що це я винна у всьому цьому. - тихо сказала вона. - У смерті батька, у зникненні сестри. Мене мучить сумління, та я не знаю за що.

- Твоєї провини тут немає. Люди не всесильні. Ми не можемо передбачити трагедію, яка от-от має статися. Якби всі були пророками, то не було б ні війн, ні бід. А так знаєш... Жити нудно...

Дівчина підняла голову и гірко посміхнулася. Її очі були повні сліз.