Розділ 6. Тренування

Їдальня знаходилася в одному з наметів. Він був трохи вищий за зріст людини, в середині стояло багато столиків, а готували снайпери у невеличкій польовій кухні. Людей було не багато. Софія повела мене до найбільшого стола за яким сиділи Олеся і чоловік років п'ятидесяти. Вони щось активно обговорювали, а коли ми підійшли, то замовкли і чоловік привітно нам посміхнувся.

- О! - він задоволено потер свої пишні вуса. - Нарешті я познайомлюсь з нашим героєм.

- Знайомся - сказала Олеся. - Це наш командир - генерал Собко.

- Ха! Можна просто Олександр Юрійович. - генерал потиснув мені руку.

- Мене звати Ян. Ян Варнава.

- Добренько-добренько. Сідай поруч з нами. - Олександр Юрійович вказав на місце поруч з собою.

- Софко, падай. - озвалася Олеся і її сестра сіла біля мене.

Через кілька хвилин до нашого столу підійшли Паша та Андрій і почали про щось говорити з генералом. Софія тихо прошепотіла:

- Наш батько - генерал, тому ми з Олесею дуже легко потрапили у табір.

Після розмови з уже знайомими мені снайперами генерал тяжко зітхнув і його вуса легенько заворушилися від його дихання. Він раптом про щось замислився.

- Батьку? - схвильовано озвалася Олеся. - Щось не так?

- Кличуть нас до Львова. "Сині" вже там. Дісталися, чортяки.

- А в чому проблема?

- Не вистачає бійців. - пояснив Олександр Юрійович. - Ти ж знаєш більша частина наших відправилися щойно в Карпати, а там вже стільки тих падлюк! Нових бійців немає, а посилати когось треба.

- А як же ми, тату? - запитала Софія. - Я, Олеся, хлопці...

- Ти, Софо, ще навіть навчання не пройшла. Їм потрібно вісім підготовлених бійців. Це не рахуючи командира.

- Тобто нам не вистачає одного снайпера?

- Так.

- А якщо ви мене візьмете? - запропонував я і кілька пар здивованих очей глянули на мене.

- Тебе? - Паша недовірливо поглянув на мене.

Але генерал замислився. Він із серйозним виразом обличчя оглянув мене, потер свої вуса і запитав:

- Стріляти вмієш?

- З пістолета. Ну і трохи з рушниці. Мене батько навчив, коли ми полювання їздили. - відповів я.

- Тату, але ж поліція... - прошепотіла Софія.

- Слухай сюди хлопче. Я думаю, що ти вже знаєш про те, що снайпери у розшуку. Ти впевнений, що готовий наражати себе на таку небезпеку? - уточнив Олександр Юрійович.

- Так. Я готовий.

Я розумів, що це не гра. Що це не складний рівень у "Counter strike" чи завдання у "S.T.A.L.K.E.R". Повністю розумів. У країні йде війна і хочеш не хочеш ти маєш стати, або її союзником, або ворогом. Я був готовий зробити цей вибір. Все одно у мене нікого немає. Все одно я залишився сам...

- Павленко! - знову озвався генерал.

- Я, пане генерале! - вигукнув Андрій.

- Коли у Софії навчання?

- Ну... Та ми сьогодні мали починати... - Паша і Андрій перезирнулися.

- Чудово. Курсант Собко!

- Я! - Олеся піднялася з місця.

- Видати курсанту Варнаві форму!

- Так, пане генерал! - дівчина зробила жест рукою і я пішов за нею.

***

Я стояв перед дзеркалом. Від тепер я курсант снайперського табору. Сьогодні перший день тренувань. На мені одягнені штани кольору хакі із принтом піксельного камуфляжу з чорним поясом, така ж куртка, блідо-зелена футболка, чорні черевики і камуфляжна кепка з тризубом. Я повільно застібаю ґудзики на куртці, поправляю кепку, розглядаю своє відображення. Справжній солдат.

- Та красень, красень! - чую я голос Софії, яка безшумно ввійшла у, тепер вже мій, намет.

Я різко повернувся до неї обличчям. Вона стояла на порозі, приклавши долоню до рота, аби приховати від мене посмішку. Проте ямочки на її щоках і складки біля куточків очей видають її. На її русявому волоссі красується така ж кепка, як у мене. Проте куртки на ній не було. Дівчина раптом густо почервоніла, прибрала руку від обличчя і стиснула губи, продовжуючи посміхатися від вуха до вуха.

- Тобі личить. - вона все ще стримує сміх. - Але раджу слідувати моєму прикладу і зняти куртку. Впевнена, що сьогодні вона тобі заважатиме.

Разом ми вийшли ближче до кордону з Білоруссю, де розташувався наш полігон. На полігоні зібралося ще кілька курсантів мого віку.

- Твій батько сказав, що не вистачає одного снайпера. - прошепотів я Софії. - Чому ви не могли взяти одного із них?

- Ці неофіти готуються до оборони в Києві. Їхня кількість порахована. - відповіла дівчина, на ходу заплітаючи волосся у кінський хвіст. - Ми просто готуватимемося разом з ними.

- Неофіти?! - я підняв одну брову і почесав потилицю.

- Нашою мовою - новачки. Як і ми.

- Народ! В одну лінію! - закричав один із неофітів.

Я швидко став поруч з новачками, опустив погляд на ноги намагаючись підрівняти ноги з іншими і рівно склав руки паралельно своєму тілу. Таке я бачив у фільмах, а ще коли батько привів мене на вдаваний полігон, де всі стріляли фарбою. Так я вперше зіграв у пейнтбол. Думка про батька змусила мене почати хвилюватися. Я інстинктивно потер руки об штани. Тато завжди так робив, коли нервував. Можливо, його це заспокоювало, а, може, тому, що необхідно було витерти долоні від поту. Скоріше всього, у моєму випадку підходить другий варіант.

З боку табору до нас рухалися два силуета. Коли вони підійшли ближче, я зміг їх впізнати. Це були Паша і Олеся. У Паші на шиї висів свисток, в руках він крутив секундомір. Олеся несла на плечі брудно-коричневий рюкзак, який, щойно вони стали перед нами, скинула на землю.

- Рівняйсь! - вигукнув неофіт, що стояв попереду колони і підняв підборіддя вище.

Я, повторюючи рухи інших, різко повернув голову у його бік.

- Струнко!

Наші голови повернулися до Паші.

- Вільно! - сказав він і я зміг на хвильку розслабитися. - Перед тим, як почнеться ваша справжня військова підготовка, ви повинні показати, що ви гідні звання снайпера! Сьогодні ми проведемо невеликий спортивний тест на витривалість! Сподіваюся, всі готові?

- Так! - хором відповіли неофіти.

- Ми дамо вам час для підготовки. У тест входять: біг на швидкість, підтягування, біг з перешкодами, рукопашний бій. З рукопашного бою і почнемо. Розбийтеся на пари. У вас півгодини. Нагадую! Завтра у вас буде можливість перездати тест заново, якщо ви не пройшли його сьогодні! Починайте!

Ми почали розбиватися на пари. Софія і дівчина з золотистим волоссям відійшли в бік і почали тренування. Я почав роззиратися. З ким мені тренуватися? Відповідь на моє питання прийшла швидко. До мене підійшов хлопець. Шипокоплечий, високий з чорним волоссям і темними очима.

- Немає пари? - вишкірився він. - Можемо потренуватися разом. Мене звуть Денис. Можна просто Ден.

Він протягнув мені руку і я потиснув її.

- Ян. Знаєш, що робити?

- Звичайно. Я, щоб потрапити у табір, пів року на заняття по рукопашному бою ходив.

Таак... Мені стало "легше". Він сильніший і розумніший за мене. Та й б'юся я, ніби мішок гнилої картоплі. Подумки я почав шкодувати про те, що я погодився на це. Пригадую бійки, які бачив у фільмах. Розставляю ноги і піднімаю кулаки. Ден повторює те саме. Готуюся до удару. Проте не встигаю. Мій суперник замахується і з усієї сили б'є мене у вухо. В голові починає дзвеніти, а перед очима темніє. Ще один удар в щелепу. Я обхоплюю голову руками і тихо скавчу, ніби побите цуценя.

- Оооо... Ясно. - з насмішкою каже Ден і протягує мені руку, допомагаючи встати. - Сьогодні до нас черга все одно не дійде. До завтра можу навчити кільком трюкам. Згода?

- Гаразд. - киваю я, намагаючись не звертати увагу на свист у вухах.

Знову повертаюся до Дена. Він починає розповідати мені техніку кількох прийомів. Я уважно слухаю і повторюю за ним. Після обіду ми продовжуємо. І так кілька годин. Щойно ми закінчили, я помічаю, що сонце почало сідати і нас почало освітлювати ніжне рожеве світло.

Ледве дотягнувши своє ниюче тіло до намету, я плюхнувся на ліжко і, не роздягаючись, миттєво заснув.