Розділ 10. Там, де сховалося життя...

Темрява. Глуха густа темрява. У вухах шумить, очі вилазять від чорноти, а тіло паралізоване, сковане невидимими путами. В лише тоді, коли раптом мене окутав холод, я відчув гострий біль під лівим ребром. Мені хотілося закричати, забитися в істериці, настільки мені було боляче. Але я не міг... Спробував відкрити очі. Безрезультатно. В мій ніс вдарив різкий запах ліків, моє тіло було вкрите трубками і датчиками, а десь неподалік від моєї голови пронизливо пищав апарат. Кілька секунд мені знадобилося для того, щоб зрозуміти одне - я ще живий, але травмований. І, схоже, дуже серйозно.

Нарешті до мене почали повертатися інші відчуття і я став чути. Спочатку це був просто набір нерозбірливих звуків, але пізніше я почав відрізняти окремі слова, речення і став впізнавати голоси. Їх було троє. Софія, Олеся і якийсь незнайомець, ймовірно, лікар.

- Чому він все ще не прокинувся?! - я досі нічого не бачив, але прекрасно чув голос Софії.

- Пані, він ще у комі. - відповів чоловік. - Зламане ребро пошкодило легені. Він не може самостійно дихати. Ми зробили операцію і тепер варто трохи почекати.

- Ви знущаєтеся?! - я не відразу впізнав голос Олесі. Він тремтів. Здавалося, ніби вона плакала. - Ми вже тиждень чекаємо! Скільки можна?!

- Вам не потрібно так хвилюватися. Хлопець буде жити. Просто потрібно почекати.

Звук кроків і гуркіт дверей означали, що лікар пішов і я почув ще один голос. Це був Андрій.

- Ходімо. Не варто так за нього хвилюватися. Коли він прокинеться, його повернуть в табір.

- Не варто?! НЕ ВАРТО?! - Софія ніби сказилася. - Що ти верзеш? Якби не він, на цьому місці лежала б я! І не факт, що мені б так пощастило, як йому!

- Не психуй! Чого ти волаєш? - гаркнув Андрій.

- Вона права. - геть тихо озвалася Олеся. - Він і мене не раз рятував. Ми його боржники.

- Та годі вам! Ви знаєте його від сили місяць!

- Яка різниця!

Від їхніх криків моя голова тріщала. Я повинен був прокинутися. Хоча б для того, щоб вони нарешті всі заткнулися і не добивали залишки мого мозку. Набравшись сили, я повільно відкрив очі і спробував сказати: "Не горлайте!", але з рота вилетів тільки слабкий хрип. Три пари очей витріщилися на мене. Кілька секунд вони стояли нерухомо. Першою оговталася Софія.

- Яне! - вона підбігла до мого ліжка і стиснула мою шию в обіймах. В області пошкодженого ребра боляче закололо.

- Обережніше з його ребром! - вигукнула Олеся.

- Ой, Боже! Пробач... - Софія відпустила мене і обережно погладила по плечу. - Як ти себе почуваєш?

Мій зір нарешті сфокусувався і я зміг розгледіти і їх, і палату, в якій лежав. Це була одинична палата реанімаційного відділення. (Принаймні так було написано в табличці на дверях). Крім ліжка, тут були невеликий стіл, кілька стільців і маленька шафка, на якій і стояв апарат, який досі неприємно пищав.

Софія сиділа на стільці поруч з ліжком. Її вираз обличчя був стривоженим і переляканим, але все одно проглядалися нотки радості. Мабуть тому, що я все таки прокинувся. Андрій стояв, спершись руками на бильця ліжка і опустивши голову вниз. Олеся підійшла з протилежного боку, витираючи руками своє обличчя. Її очі і щоки були червоними і я точно переконався - вона плакала.

- Стало краще щойно ви заткнулися. - ледве чутно пробурмотів я.

Софія тихенько розсміялася, Олеся слабо посміхнулася, а Андрій закотив очі і фиркнув. Хоч трохи вдалося розрядити атмосферу. Олеся опустилася на інший стілець і звернулася до Андрія:

- Поклич лікаря.

- Добре. - хлопець зітхнув і покинув палату.

- А я піду повідомлю татові. - озвалася Софія і вибігла слідом за Андрієм.

Ми з Олесею залишилися наодинці. Кілька секунд між нами була незручна тиша. І, коли вже мовчати було зовсім ніякого, вона сказала:

- Дякую... За те, що... Прикрив Софію.

- Все нормально. - відповів я. Мій голос потихеньку повертався у нормальний стан.

- Ти ризикував життям... Тобі мабуть... Було дуже страшно.

- Я навіть не замислювався про це... - я відвів погляд до вікна. - В мені діяв адреналін. Я навіть не встиг подумати, чесно.

- Все одно дякую... - наполягала Олеся. - Ти молодець. Шкода тільки, що не зможеш працювати з нами на завданні. Тебе, мабуть, з кимось із нас відправлять назад до табору.

***

Минув ще тиждень. Група снайперів уже встигла знайти новий сховок і приступили до виконання нашої операції. Зовсім скоро ми з Олесею мали повернутися до табору. А я тим часом намагався привести власне здоров'я в норму. Лікарі нарешті від'єднали від мене купу трубок і я, як би це дивно не звучало, вчився дихати самостійно. Виходило не дуже, тому мені доводилося постійно носити з собою кисневу маску.

В душі я сам з себе посміювався. Не встиг навіть приступити до першої справжньої операції снайпера, а вже налажав. Втім, я завжди був невдахою, тому це не дивно. І з самооцінкою у мене проблем вагон і маленький возик, як бачите.

Бік поруч з пошкодженим ребром постійно болів, але не так сильно, як раніше. Підніматися з лежачого стану і самостійно сідати я поки що не міг. Я радий був, що Олеся була поруч, тому що саме вона допомагала мені в цьому. Але ж як соромно... Я, здавалося б, дорослий юнак, а без допомоги дівчини не можу навіть прилягти. Загалом, у голові я сам себе уже закидав помидорами вдосталь.

І ось настав той момент, коли ми мали повернутися до табору. Генерал віддав Олесі ключі від автомобіля, якого нам доставили наші з Прип'яті і ми, швидко склавши речі, вирушили в дорогу.

- Тобі вже краще? - запитала Олеся.

- Так. Набагато. Добре, що хоч ходити можу.

- Добре, що хоч живий. - виправила вона.

- І це теж. До речі, чому саме тебе відправили зі мною? - поцікавився я.

- Тобі щось не подобається? - її брови поповзли вверх і вона посміхнулася.

- Та ні. Мені просто цікаво.

Олеся мовчки задерла правий рукав і я побачив, що на її руку була накладена пов'язка. Чому я раніше цього не помічав?

- Ого! Як це сталося?

- Тоді, коли я вас з Софією прикривала з вікна, кілька поліцейських стали стріляти по мені. Я ледве встигала ухилятися від куль. Та раптом мене за інерцією понесло назад і я, розбивши плечем скло на дверях, впала на праву руку. І ось тобі результат. Нічого серйозного. Просто забій. Але стріляти не зможу, як мінімум, тиждень. Як розумієш, генерала це не влаштовує.

Кілька секунд переварював інформацію і знову поглянув на Олесю.

- Як же ти тоді ведеш машину? - запитав я. - Давай поміняємося. Я поведу.

- З твоїми легенями? - пирхнула дівчина. - Моя рука не так уже й болить, щоб іти на такі жертви.

Я спробував глибоко вдихнути, але мої пошкоджені легені дали про себе знати і я почав задихатися.

- Маска! - нагадала Олеся.

Я вправним рухом дістав із сумки кисневу маску і різко вдихнув. Через кілька секунд я знову відчув легкість в грудях.

- А ти ще хотів за кермо сісти.

- Мабуть, ти маєш рацію. - погодився я і відкинув голову назад.

Дорога довга, потрібно було поспати...