Розділ 1. Самотність

То що таке самотність? Зможеш відповісти? Це ніяка не гра на плейстейшні і не статус в Інстаграмі. Самотність - це не завжди тоді, коли ти в приміщенні один. Іноді самотність приходить навіть коли клас до вінців наповнений безголовими придурками. Знаєш, кого я ненавиджу більше, ніж самого себе? Його звати Гліб Бойко.

Ми дружили з ним з самого дитинства. Познайомилися в дитсадку. Дружили, поки мій батько не спився і не потрапив у тюрму, через те, що збив людину. Сів за кермо п'яний. Так от Гліб перестав спілкуватися зі мною і всім розпатякав, що я соціопат і психопат. Хоча... Можна сказати, що він правий.

Моє хоббі - це музика. Я вмію грати на гітарі. Колись навіть мама записала мене на музичний гурток, з якого мене вигнали лише через те, що я відмовлявся грати те, що грали інші діти. Зі мною так завжди вчиняли. Бо я не такий. А знаєш, що найболючіше? Це те, що так запросто міг зробити той, кого я вважав справжнім другом.

Того дня я, як зазвичай, прийшов у школу. На вулиці була осінь. Повітря було настільки вологим, що можна було напитися, просто відкривши рота. Під ногами хлюпало набридливе гниле листя, сонце пекло, наче в найгарячіший літній день, а я по дорозі до школи мріяв про прохолодний вітерець з дощем.

Школа вже була наповнена учнями, які вешталися по всьому коридору, в пошуках потрібного класу чи власних товаришів. І ось вони йдуть. Гліб та його компанія, Влад і Єгор. Усі троє в рваних джинсах, придуркуватих кепках і з сумками через плече. Я намагаюся не звертати на них увагу, та все одно до моїх вух доходять уривки їх розмови.

- Та йди вже! - хихикав Єгор, підштовхуючи Гліба.

- Хе-хе! - підбадьорює Влад. - Ти, що психа злякався?

- Та йдіть ви до чорта! - Гліб ледве стримує сміх.

- Давай-давай!

"Не думай про них, не думай про них, не думай..." - в думках я намагаюся переконати себе в тому, що вони говорять зовсім не про мене, хоча це так очевидно. Раптом до мене підбігає Гліб і різко штовхає мене у спину. Я не встигаю подумати і через секунду розумію, що лежу на підлозі, обличчям донизу і з носа тече щось гаряче та липке. Мені знову розбили носа.

- Вставай, чорт безголовий! - чую я голос одного з хлопців, за яким не забарилося тупувате гигикання.

Я продовжую лежати і раптом Єгор бере мене за лікоть і піднімає мене на ноги. Дивиться прямо в очі.

- Гей! Вуха прочисти! С тобою розмовляють!

- Та він же хворий! - регоче Влад і хлопці заливаються гучним сміхом.

- Горіть у пеклі, виродки... - бубоню я і Гліб, почувши це, схопив мене за комір.

- Що ти сказав?

- А що, Глібчику? - він виводить мене із себе. - Неприємно таке про себе чути, еге ж? Бо це правда! Ти - виродок!

Він б'є мене в живіт і я, зігнувшись навпіл, знову падаю на землю.

- Із нас усіх виродок - це ти, Яне. - злісно шипить мій колишній друг.

***

Не бажаючи більше з ними стикатися, я хочу повернутися додому. І начхати на те, що уроки навіть не почалися. Вічно нудний буркотун Олег Андрійович, вчитель фізики, нічого нового не скаже, лише знову почне вигадувати дурнуваті історії про те, як він нібито познайомився з самим Альбертом Ейнштейном. Єдине, за що я люблю уроки фізики - це те, що без проблем можу писати в блокноті тексти власних пісень, які ніхто ніколи не послухає, або малювати.

В голові у мене народжується план.

Вдома мама знову зустрічає мене і розмовляє зі мною, ніби з малим дитям.

- Янику, що сталося?! Тобі знову розбили носа?! Хто ці хулігани? Хто? - вона закидає своє темне густе волосся за спину і бере мене за обличчя.

- Мамо, перестань! Я не дитина! - я м'яко відштовхую її і йду у ваннуванну змивати кров.

Вмившись, я почав складати речі в рюкзак. Все необхідне. Ноутбук з повною зарядкою, блокнот, різні олівці та ручки і наушники. Я спустився на перший поверх, поправляючи по дорозі шлейки рюкзака. Мама втомлено поглянула на мене.

- Знову ти туди йдеш?

- Йду. Сьогодні п'ятниця. Щось маєш проти?

- Це обов'язково кожні вихідні закриватися там самому?

- Ти ж знаєш, що обов'язково.

Я розвертаюся і йду на вихід. Так. Кожні вихідні я йду у невеличкий будиночок, який мій батько побудував ще коли мені було два роки. Я закриваюся там і, по суті, живу там два дні. Тут для мене відкривається ціла безодня часу для написання музики.

Я дуже люблю це місце. Це мабуть єдине місце в нашому містечку, яке мені подобається. У будиночку є невеличкий диван, на якому запросто можна спати, також стіл, маленький холодильник і м'яке зручне крісло.

Умостившись в кріслі і взявши в руки олівець, я почав малювати все, що приходило в голову. Мої думки літали незрозуміло де, і саме тоді я подумав, що було б непогано якби всі, хто мене оточував і всі, кого я ненавиджу зникли з мого життя назавжди. Я уявив, як було б добре якби я залишився сам один. Просто прекрасно. Я впевнений, що не всі ви зі мною погодитеся, але... Моя мета - переконати вас...