Епілог
Епілог
Я прокинувся від того, що хтось почав "виносити" двері в мій будиночок. В двері гепатиту так, наче дійсно хотіли вибити їх.
- Яне! - я почув грізний голос своєї матері. - Ти в наушниках?!
- Що таке? - озвався я, потираючи очі і опускають ноги на підлогу.
- Ну нарешті ти озвався! Можеш сходити до магазину і купити хліба? Хоч раз за вихідні вийдеш зі свого барлогу.
- Добре. Зараз, мамо. Зачекай.
В моїй голові роїлися такі думки: "Невже це був сон? Нічого цього не було? А Олеся? Андрій? Смерть генерала? Цього всього не було?!" На мені була та сама футболка з ведмедиком, а речі лежали на тих місцях, на яких я їх і залишив. Нічого не розумію...
Я вийшов із будиночка і мої очі засліпило сонце. Надворі осінь. Як і тоді... Переді мною стояла мама, яка протягнула мені гроші.
- Мамо, - мовив я, забираючи в неї купюри. - А війни немає?
- Якої війни? Ти що, здурів? Книжок з історії перечитав? - вона підняла одну брову. - Йди, провітрись. А то вже всяка дурня в голову лізе.
***
Я йшов по тротуару. Обдумуючи все, що мені наснилося. Невже у мене така неймовірна фантазія?!
- Ян? - я почув знайомий голос і різко повернувся.
Переді мною стояла... ОЛЕСЯ! Вона була в рожевій сукні і білих балетках, її волосся плавними хвилями падало на плечі, з сумки виглядало сіре кошеня ("Никифор..." - подумав я), а очі виражали щирий подив. Я ще ні разу не бачив її такою гарною. Вона підійшла до мене ближче, не відриваючи від мене очей. Я теж дивився на неї більш ніж здивовано.
- Олеся?
Дівчина кинула. Вона раптом взяла моє обличчя в долоні і ніжно поцілувала мене. Її губи такі м'які, що у мене голова пішла обертом. Це продовжувалося кілька хвилин, а то й годин, перш ніж ми відірвалися одне від одного.
- То... Це був не сон? - запитав я.
- Це був сон. Але наш спільний сон...
Я прокинувся від того, що хтось почав "виносити" двері в мій будиночок. В двері гепатиту так, наче дійсно хотіли вибити їх.
- Яне! - я почув грізний голос своєї матері. - Ти в наушниках?!
- Що таке? - озвався я, потираючи очі і опускають ноги на підлогу.
- Ну нарешті ти озвався! Можеш сходити до магазину і купити хліба? Хоч раз за вихідні вийдеш зі свого барлогу.
- Добре. Зараз, мамо. Зачекай.
В моїй голові роїлися такі думки: "Невже це був сон? Нічого цього не було? А Олеся? Андрій? Смерть генерала? Цього всього не було?!" На мені була та сама футболка з ведмедиком, а речі лежали на тих місцях, на яких я їх і залишив. Нічого не розумію...
Я вийшов із будиночка і мої очі засліпило сонце. Надворі осінь. Як і тоді... Переді мною стояла мама, яка протягнула мені гроші.
- Мамо, - мовив я, забираючи в неї купюри. - А війни немає?
- Якої війни? Ти що, здурів? Книжок з історії перечитав? - вона підняла одну брову. - Йди, провітрись. А то вже всяка дурня в голову лізе.
***
Я йшов по тротуару. Обдумуючи все, що мені наснилося. Невже у мене така неймовірна фантазія?!
- Ян? - я почув знайомий голос і різко повернувся.
Переді мною стояла... ОЛЕСЯ! Вона була в рожевій сукні і білих балетках, її волосся плавними хвилями падало на плечі, з сумки виглядало сіре кошеня ("Никифор..." - подумав я), а очі виражали щирий подив. Я ще ні разу не бачив її такою гарною. Вона підійшла до мене ближче, не відриваючи від мене очей. Я теж дивився на неї більш ніж здивовано.
- Олеся?
Дівчина кинула. Вона раптом взяла моє обличчя в долоні і ніжно поцілувала мене. Її губи такі м'які, що у мене голова пішла обертом. Це продовжувалося кілька хвилин, а то й годин, перш ніж ми відірвалися одне від одного.
- То... Це був не сон? - запитав я.
- Це був сон. Але наш спільний сон...
Коментарі