Розділ 11. Танець з трояндою

Не зважаючи на звичну похмурість Прип'яті, сонце, яке сліпило очі, запах горілого металу і абсолютна тиша створили відчуття того, що я повернувся додому. Хоча... Вдома я не був уже місяць, а то й більше. Так дивно... Але ще більше думку про дім навіювала нещодавня зустріч з мамою. Мені чогось не вистачало. Навіть попри те, що я кілька днів тому бачив її, я знову засумував за нею. За її посмішкою, не смачною кашою (вона зовсім не вміє готувати), голосом, який наспівував неіснуючі пісні, дурнуватим синім халатом і розповідями про черговий сльозливий серіал. Не розумію, чому?Чому ми починаємо цінувати щось тільки тоді, коли втратимо це "щось"? Я б із задоволенням зараз почув це ненависне "Янчику" і перенюхав всі запахи маминих смердючих парфумів. Позбирав би розкидані по квартирі брудні шкарпетки за маминим проханням і протер до блиску кожен безглуздий сувенір, привезений як не з Туреччини, то з Одеси. Хоч, здавалося, я це все ненавидів і, в деякій мірі вважав зайвим у моєму житті, але, якщо подумати, ці всі маленькі деталі були частиною мого нудного життя. І коли ти втрачаєш такі деталі, якби ти їх не переносив, хочеш не хочеш, а ти все одно почнеш сумувати за ними. Навіть якщо ти живеш у будці і найсмердючішим псом у світі. Це я, звичайно, перебільшую. Одним словом... Все це сталося і зі мною і... Я хочу до мами. Хочу просто лягти в своє ліжко, хочу не відчувати цього болю, хочу забути це все. І не важливо, що мені, чорт забирай, сімнадцять років.

Але я, здається, трохи відійшов від теми розповіді. Отже, ми нарешті приїхали до Прип'яті. Похмура місцевість, як би це дивно не звучало, зустріла нас досить привітно. Новачки, які нещодавно потрапили до нашого табору допомогли мені вийти з автомобіля, так як я досі не міг вільно рухатися самостійно. Ребро знову почало нити від болю, але я зціпив зуби і не видав ні звуку. Я ж чоловік! Розібравши речі, ми з Олесею пішли у намет-їдальню, бо дорога була дуже довгою, а їсти хотілося так, що шлунок зав'язався у вузол. Переді мною стояла тарілка з кулішем і сосисками. Звичайне польове харчування, яке я ненавидів, перебуваючи у літньому таборі минулого року, було для мене ковтком води в пустелі. А що? Після жахливої липкої каші з лікарняної їдальні, я навіть черевика з'їв. Тому я буквально за кілька хвилин прикінчив дві порції.

Поруч з нами сидів юнак, який бринькав на гітарі. Так-так, саме бринькав, бо грою це не назвеш. Вуха так і просилися скрутитися у трубочку, а руки чесалися, так хотілося вирвати з його рук гітару. Так як я давно займався музикою, у мене був прекрасний музичний слух, тому від його "гри" я скорчив гримасу і мовив:

- Ти переплутав акорди у другій частині. І не поспішай так.

Олеся і "Бременський музикант" здивовано подивилися на мене. Інший неофіт, який сидів неподалік вдавився шматком сосиски. Хлопець скорчив гримасу і протягнув мені інструмент.

- Такий розумний! Зможеш краще? - невдоволено запитав він.

- Раз плюнути і розтерти! - відповів я, приймаючи виклик. - Шестиструнка? В мене така ж.

- Ти вмієш грати? - здивувалася Олеся.

- Авжеж. Тут немає нічого складного. Як два пальці об асфальт.

Я обережно розмістив гітару на колінах і приготувався грати. Інструмент був досить непоганий, навіть кращий, ніж у мене. Чорний лакований корпус, туго натягнуті сталеві струни і плавні вигини по боках, що нагадували струнку жіночу талію. Я завжди поводився з подібними інструментами занадто обережно. Тому збоку іноді здавалося, що я тримаю неймовірно цінну річ з небачено тонкого кришталю. Мама казала, що я люблю свою гітару більше, ніж її. Хоча це неправда. Отже, через кілька секунд з-під моїх пальців полилася музика. Не буду приховувати, музика це єдине, в чому я поки що не лажав. Я давно не грав, але, трохи пристосувавшись до інструменту, розім'яв пальці. Всі присутні заворожено слухали і я навіть загордився. Юнак, який віддав мені гітару, сів ближче, нахилив до мене голову і почав спостерігати за моїми пальцями, ніби намагався запам'ятати кожен рух. Від гри я отримував задоволення, бо обожнював музику. Вона заспокоювала і, при вмілому виконанні, закохувала в себе. Коли я закінчив, Олеся поаплодувала мені.

- Ого! А як це ти так вмієш? - поцікавився "музикант" і його очі стали нагадувати монети по п'ять копійок.

Я лише загадково усміхнувся і ніжно погладив гітару по гладенькому корпусу.

- Коли граєш, музику потрібно не слухати, а відчувати. Інакше ти зовсім не музикант. Вона має йти зсередини, а не тому що у тебе в руках інструмент. А якщо ти будеш так бити по струнами, як ти це щойно робив, то вони дуже скоро порвуться.

Юнак повільно кивнув і почухав потилицю, хоча по його погляду було видно, що він нічого не зрозумів. Я був задоволений собою. Олеся перервала мовчанку.

- Вчися, салаго. А як не вмієш грати, то не не змушуй нас страждати. Бо коли ти граєш, то таке враження, що це не музика, а стогін голодного кита.

Я пирхнув, а "музикант" надувся і кинув в Олесу кашкетом.

- Ну і не слухайте! - вигукнув він, буркнув ще щось нерозбірливе і, забравши свою гітару, пішов геть.

- Це було грубо. - сказав я, посміхаючись.

- Зате чесно. Нехай не думає, що він суперзірка, а ділом займається. - махнула рукою дівчина. - Ходімо в намет. Я так втомилася.

- Згоден. Я б теж відпочив після дороги. Ходімо.

***

Увечері, після довгого сну, ми з Олесею вирішили зіграти в шахи. Могли б піти в спортзал, але у мене - ребро, у неї - рука. Тому нам інвалідам залишилося лише тренувати свій мозок. Адже шахи, в деякій мірі, теж спорт. Тишу порушували цвіркуни біля намету, стук фігур по дошці і якась дурнувата попса, яка грала на радіо.

- Нуууу! Ти знову виграв! - вигукнула Олеся і схрестила руки на грудях. - Так не чесно!

- І не скажеш, що цій "дитині" двадцять років. - хихикнув я і в мене полетів ферзь, від якого я ледве встиг ухилитися. - Агов! Не вбий мене!

- Помовч! Скажи "дякую", за те, що це ферзь, а не патрон з пістолета. - дівчина, яка сиділа на підлозі, відкинула голову назад, поклавши її на моє ліжко. - Нуууднооо...

- Давай намастимо обличчя новачків зубною пастою, а тоді скажемо, що так і було? - я голосно розсміявся. - Як в дитячому таборі!

Цього разу в мене полетіла подушка. А я залився голосним сміхом, тримаючись за живіт.

- Телепень! - посміхнулася Олеся. - Я ж серйозно!

Насправді вона мала рацію. Через наші травми, ми не можемо навіть постріляти у тирі. І, якщо ми не придумаємо чим себе зайняти, то дуже скоро помремо від нудьги. А я хотів би померти не такою безглуздою смерттю. Краще героїчно загинути у дуелі за прекрасну принцесу. Хоча в моєму випадку не в дуелі, а в звичайній бійці і не за принцесу, а просто тому, що хтось назвав мене бовдуром. Насправді такі бійки зі мною вже траплялися. Попса на радіо змінилася на якусь повільну музику і у моїй голові з'явилася ідея. Я підійшов до радіоприймача, збільшив гучність і повернувся дівчини. Вона все ще сиділа на підлозі, перебирала пальцями шнурок на черевикові і тихенько свистіла.

- Кхм-кхм... - відкашлявся я і Олеся підняла на мене здивовані очі. - Мадам, можна запросити вас на танець?

Вона посміхнулася і прикрила рота рукою.

- Ну взагалі-то, я з малознайомими хлопцями не танцюю, але... - дівчина загадково посмикала бровами. - З вами можна, юначе.

Олеся протягнула мені руку і ми, розсміявшись, почали танцювати. Однією рукою я обіймав її за талію, а іншою - тримав її пальці. Незважаючи на те, що вона - дівчина-воїн, хоробрий снайпер, шкіра на її руках була напрочуд ніжною, а талія - тендітною, як стебло тюльпана. Та в іншій ситуації я б нізащо не порівняв би її з тюльпаном. Олеся скоріше... Троянда! Красива, ніжна і смілива дівчина, але, водночас, різка, горда і "колюча" бунтарка, яка готова віддати все заради того, у що вірить і за що бореться. Як і її сестра... І я уже вколовся їхніми шипами. Навіть не знаю, як це сталося. Можливо в той момент, коли в той день вирішив прийняти у свій організм кілька грамів свинцю, коли пролунав той доленосний постріл, коли весь світ для мене став темрявою.

Була ніч, а ми кружляли під музику, забувши про всі проблеми, які переслідували нас. Тим часом музика потихеньку сповільнювалася і Олеся притислася до мене ще ближче, поклавши підборіддя на моє плече і ледь-ледь торкнувшись моєї щоки своєю. А я танцював з трояндою. З тою, що встромила свої шипи в м'яку плоть мого серця. З тою, що полонила мою душу. З тою, що втопила мене в забуття...