Туман, що обгортає душу Амалії мов сутінки, намагається вплести свою павутину навколо кожного її почуття. В долині серця, де раніше квітли яскраві кольори емоцій, залишилися лише відблиски ледве теплих вогнів.
Кожен день – це мандрування сірими алеями пустоти, де вітер несе лише тіні минулого щастя. На гілках думок зависають тугі сльози, що блищать, наче кристали в безодні втрат.
І сум на серці, немов зміцнілим корінням забуття, тягне вниз, в глибини темряви. Закрите вікно до світу – це самотність у кімнаті думок, де стіни стають темнішими. В серці вибухає гроза щасливих моментів.
Депресія наче художній пейзаж, де кожен штрих миттєвості стає прозорим, а кольори, колись радісні, перетворюються на відтінки гіркоти. І все це відбувається в тихому танці темряви, де затихає спів пташиних пісень, а злий час сипле пісок на дорогу життя.
Амалія яка знала про свою долю не розказувала рідним та друзям. Вона дуже добре подружилась із панною смертю.
- Ти нічого не хочеш мені розповісти?
- Я здогадуюсь про що ти. Рак?
- Амаліє, я ж тобі не чужий. Принаймні я так думаю.
- Лука я хотіла тобі все розповісти. Але не було ніяк відповідного моменту.
- Відповідного? Ти помираєш. Амаліє. Лука вперше перебив її.
- Я із цим живу вже від 1972. Найскладніше на самому початку. Пізніше я навчилась жити із цим.
- Я кохаю тебе.
- О, Лука. Вона обійняла його. Заплакала. - Ти дуже хороший. Я вдячна долі за зустріч із тобою. Вона усміхнулась.
- Я зрозумів, що живу заради тебе.
- Любий Лука. Я вже і забула як кохати. Забула той стан. Застигнута трепетом серця, вона обережно глянула на Луку. З очей які сховались на мить за надією та щастям потекли сльози. Коли Лука взяв її за руки, вона відчула, як її серце б'ється частіше, ніж пташині крила весняних ранків. Він зрушив з місця різнобарвні пелюстки її почуттів, вона випустила їх на вітер часу, сповіщаючи своє велике признання кохання. - Дякую тобі, за найкраще кохання. Сказала вона.
Коли вона помирала на дворі був 1974. Лука себе ненавидів, що так і не встиг їй зізнатись. Принаймні при таких обставинах. Він закохався у жінку яка була ровесницею його мати. У той вечір у ресторані він побачив її та зрозумів своє призначення. З того дня 1969 він закохався. У ніч її смерті його очі, наповнені невпорядкованим танцем суму, огортають його як останній зорепад на весняному небосхилі. Крок за кроком він приносить слова прощання.
- Любов моя, мов тінь падає наше кохання, але пам'ять про тебе залишиться в серці, наче аромат квітки в ночі. Прощай, і нехай вічність твоя буде як ріка, що несе тебе до щастя.
Спокій неба поглиблюється, і слова розпливаються в теплому вечірньому повітрі. Прощальний погляд – це останній акорд. Він її обійняв та цілував як ніколи. У ту ніч він заснув біля неї. Посеред ночі його розбудив крик медсестри. Всі бігали та метушились. Він прийшовши до себе побачив Амалію білою, але все ще такою красивою. Він взяв її руку та поцілував. Вона була холодною. Кажуть, що тоді Лука Кеппо кремезний та жорстокий гангстер вперше та востаннє плакав.