Анна, з яскравими очима та завжди усміхненою, мріє про те, щоб вивчати медицину та стати лікарем. Її дотепність та відданість здоров'ю робить її неперевершеною в цьому вирі.
Мері, з темним кучерявим волоссям та гострим розумом, захоплюється світом де панує закон. Вона мріє про створення кар'єри, що змінить світ. Її амбіції та невичерпна енергія роблять її справжньою лідеркою серед своїх однолітків.
Під час невеликих пауз в навчанні дівчата завжди сідають на підвіконня, оглядаючи зірки, які розцвітають у небі. Там, серед мрій, вони обговорюють свої плани на майбутнє. Анна та Мері прагнуть до того, щоб їхні мрії стали реальністю. Вони часто обіцяли підтримувати одна одну у важку мить. Їхні слова наповнені надією та визнанням взаємної сили, якою їхня дружба буде наповнена навіть під час випробувань майбутнього.
Завдяки своєму архітектурному стилю та природному оточенню. При вході в інтернат розташований великий вестибюль, де стіни прикрашені теплими дерев'яними панелями та картинами лісових пейзажів. Кожна кімната наповнена теплими кольорами та природним світлом, що створює комфортне середовище для навчання та відпочинку дітей.
Кожен клас оформлений в стилі природи, з великими вікнами, що відчиняються на гірські та лісові панорами. Учні можуть вивчати зіркове небо, робити домашні завдання в теплому освітленні.
На жаль кольорових та розмальованих стін, затишку від жовтих ламп замало для справжнього дитячого щастя. Власниця Амалія Грюнвальд яка була і директором. Віком близько п'ятдесяти років. Елегантна та строга жінка з бездоганною впевненістю, завжди залишаючи за собою враження вишуканості. Від першого погляду видно, що вона володіє не тільки вродою, але й внутрішньою силою.
Її одяг завжди бездоганний – строго обтислі костюми нейтральних кольорів, відзначені тонким акцентом елегантності. Вона віддає перевагу класичним кроям та високоякісним тканинам, створюючи враження аристократки. Її волосся завжди впорядковане, часто у строгих зачісках, що додає її образу додаткової дисциплінованості. Невеликий макіяж підкреслює її природну красу. Її постава – це поєднання гідності та грації. Вона рухається з мірою, невимушено і водночас ефектно. Гострі та розумні очі виражають велику рішучість та розум.
Більшість дітей її боялись та не любили. Навіть ненавиділи. За непослух ти міг відправитись до підвалу та сидіти там днями без світла. Їсти хліб, крихту рису чи картопляного пюре і крапля води.За тиждень у підвалі втрачав до восьми кілограмів. Загалом підвал це не найгірше, що могло з тобою статись. Діти знали таких яких одного разу кудись відвезли й більше він не повертався. Кажуть, що його забрала молода сім'я. І тепер він живе щасливо. Діти у вісімдесяти відсотків не вірили у ці казочки.
Хоча були такі яких і справді забирали сім'ї. Всиновлення набагато довший процес за той, що ввечері хлопчик лягав спати, а на світанок його як не було. Ні його речей, іграшок чи книжок. Діти бачили акуратно застелене ліжечко.
Ви подумаєте, а як же персонал? А персонал дуже дружній як на диво. Старша прибиральниця яка мала підлеглих трьох жіночок отримували по вісімдесят доларів на тиждень. Це якщо не враховувати дітей яких ніби, то забрали сім'ї.
- У нас дуже популярний дитячий притулок. Вихваляючись говорила Амалія на публіку.
Ну звісно ж по дві, три дитини на місяць забирали сім'ї. І якщо поставити незручного питання - Чому всі сім'ї іноземці? Можна було отримати квиток їх провідати. А якщо ти малеча і маєш багато запитань, то на тебе чекав підвал.
- Тобі скільки ще залишилось? Поцікавилась Мері.
- Я почала із неба. - Зараз дерева, а згодом перейду замальовувати будиночок. Грайливо відповіла Анна.
Вони сиділи на підвіконні та малювали свої будиночки у яких будуть жити. Мері намалювала великий двоповерховий дім із терасою. Біля нього було багато кольорових квітів, а неподалік басейн із синьою водою. У той час як в Анни на блакитному фоні виднівся невеличкий білий будиночок, а біля нього собака та рожевий автомобіль.
- Як гадаєш, коли нас заберуть у сім'ю ми поїдемо на море?
- Я б дуже цього хотіла. Прошепотіла Анна не відриваючись від захопливого створення свого дому.
- Анна, що першим ти пам'ятаєш коли ми потрапили у притулок? Анна підняла голову та прижмурила очі. Ніби це такий собі доступ до теки пам'яті.
- Я пам'ятаю ніч коли нас привезли. - Було наскільки тихо, що навіть не пам'ятаю чи тоді шуміли дерева у лісі. - А чому ти питаєш?
- Нічого особливого. Відповіла Мері шукаючи новий колір серед олівців для своїх квітів.
- Як думаєш? Коли до нас ще прийде містер Добряк?
- Він обіцяв прийти у неділю. - Обіцяв нам принести щось цікаве. Захопливо відповіла Мері.
Добряк це такий собі чоловік який навідував дітей майже не, що тижня. Особливо він полюбив двох сестер Анну та Мері. Йому до вподоби їхня щирість, любов та гострий розум у свої тринадцять. Добряк хороший друг Амалії. Подейкують, що він один із тих хто допомагав із відкриттям притулку. Він завжди був у різних костюмах. Найчастіше вони були темного кольору. Біла сорочка, метелик на шиї, золотий годинник. Його чисте взуття завжди виблискувало коли він прямував до головного входу. Неважливо від сонця чи то від місяця.
Діти любили його за доброту та речі які він приносив із собою. - "Дядя Добряк"! Так називали діти свого рятівника від нудьги.
Одного вечора, напередодні вихідних, молодий чоловік таки завітав до притулку. Вирішив здивувати Амалію. Він зателефонував їй і запропонував прийти в гості, попередивши, що має особисту справу.
Лука вирушив в місцевий магазин, де вибрав свіжі квіти. За кілька годин він вже стояв перед дверима притулку з усмішкою на обличчі та подарунками в руках для дітей. Двері Амалія відчинила особисто. Чомусь здивована і радісно вітала його в середину.
Гостинний вечір проходив у теплій атмосфері. Лука розмістив квіти в красивій вазі, щоб аромат свіжих троянд наповнював кімнату. Вони вечеряли, сміялися та обговорювали події свого дня.
Час швидко пролетів, і Лука радів, що він зробив такий невеличкий сюрприз для своєї подруги. Закінчивши вечеряти, вони пересіли блищи до каміна який знаходився у кабінеті директора притулку.
- Я не очікувала тебе знову так швидко побачити.
- Я вирішив провідати малечу. - До того ж у мене прохання до тебе. Скоріше ділова пропозиція. Лука дивився прямо у вічі Амалії та сподівався на її згоду.
- Я тебе уважно слухаю мій друже. Дружньо продовжила жінка.
- Я хочу взяти собі дитину. - Не під власну опіку, але я буду так званим спонсором. - У мене є знайома сім'я яка готова на це.
Амалія яка почала розливати у келихи червоне вино. Зробила паузу та глянула на обличчя Луки.
- Ти це серйозно? Ти ж знаєш за твою допомогу все, що завгодно. - Та це Лука. Вона продовжила наливати у келихи червону рідину. Один із них передала Кеппо.
- Все буде зроблено чисто. Ти ж знаєш мене і як я працюю. - Вона буде у щасливій заможній сім'ї.
- Вона? - Тобто ти вже обрав? Здивувалась Амелія.
- Мері.
- Лука. Дорогий мій друже. Ти чудово знаєш, що цих дітей вже не врятувати.
- Але ж вона вже дев'ять років у тебе. Її вже не упізнають. - Її вже і не шукають. Я дізнавався.
- А про її сестру ти думав? Як же вона?
- Коли вона покине це місце я про неї потурбуюсь. Якщо вона його покине. Уточнив Лука.
- Де Мері житиме?
- У нашому містечку. Сім'я Робінсонів. - Вони хороші. Почав стверджувати Лука.
- Ти здурів? Перебила жінка. - Вона ж пам'ятатиме все. І знає забагато. Їй не можна жити у нашому місті.
- Я все влаштую. Вона виростатиме при моєму контролю і вихованню.
- Я тебе почула. Промовила жінка допиваючи вино.
Лука Кеппо. Коли він провертав цю авантюру йому було всього двадцять два роки. У 1970 він став у ряди солдатів місцевого гангстера Джузеппе Раванно який тримав у страху все місто і не тільки. Лука був дуже вірним своєму босу. Він хотів бути схожим на нього. Мріяв колись мати власну сім'ю. Власну імперію!
Тоді починалось все так, наче хтось раніше написав сценарій. І для того, щоб пригадати минуле, потрібно особливої обстановки. Щоб можна було зрозуміти та не ставити зайвих питань... Не варто говорити подробиці, легше було б побачити всі ті кольори власними очима. Починалось все так наче для Луки хтось дійсно писав сценарій. Раніше все було простіше, і чим глибше у вир криміналу, тим більше молодий Лука замислювався над життям. Люди бачили, бачать і будуть бачити його гангстером аж до самої його смерті. Луку Кеппо це лякало найбільше.
Він завжди любив говорити «У мене дев'яносто дев'ять центів, а я у маркеті де все по одному долару!» Цю фразу він порівнював з тим, що не бажає жити у злиднях. Не бажає вставати кожен ранок на копійчану роботу. Тобто для нього не життя, коли потрібно працювати для збагачення інших людей. Не скажу, що Лука не любить таких людей, скажу більше він їх поважає... Лука у юнацькі роки нічим не відрізнявся між своїми соратниками, хіба що «Не чіпайте мене і я вас не чіпатиму»! У нього було все що потрібно у двадцять два. Розваги та клубні вечірки, гроші, перший автомобіль і навіть кохання.
- Привіт, красуне. Промовив Лука до Мері. Він торкнувся її носа та передав їй пакунок із солодощами. Мері легко усміхнулась та глянула йому у вічі. Вона не могла збагнути чому він хотів бачити тільки її. Чому без сестрички?
- Ми чекали вас.
- Я маю для тебе маленький сюрприз. - Сім'я.
- Що? Мері перепитала.
- Пані Амалія вже зібрала усі твої речі. Сьогодні ти покидаєш це місце. - На тебе чекає твоя нова сім'я.
У сім'ї, яка вирішила взяти дівчинку з інтернату, почалася нова сторінка в житті. Любов, яку вони надали дитині, стала фундаментом для її розвитку та щасливого дорослого життя. Разом із тим, сім'я стала прикладом для інших, доводячи, що взяти дитину з інтернату - це можливість надати їй тепле, любляче оточення та зробити життя повноцінним.
Сім'я, що складалася з хорошого батька, люблячої матері, завжди була відкритою для доброти й підтримки. Але, коли вони почули від Луки пропозицію щодо дівчинки то не могли відмовитись. У мить коли новоспечені батьки зустріли Мері, їх серця розцвітали від найтеплішого відчуття повноцінної см'ї. Вони вирішили взяти її до себе, подарувавши новий початок. Щоденно вони разом переживали радощі та труднощі. Теді ставши батьком допомагав з домашніми завданнями, мати дарувала безмежну любов. Спостерігаючи, як Мері росте, стаючи впевненою та надійною особистістю, Лука був наповнений гордістю та щастям. Для неї, сім'я та містер добряк стали не просто прийомною родиною, але справжніми батьками та друзями. З часом ця так звана авантюра стала прикладом для інших сімей, надихаючи їх брати дітей з інтернатів та дарувати їм шанс на щасливе дитинство та велике майбутнє.
У темний вечір, коли місто потопало у темряві, життя молодого хлопця, Луки, раптово змінилось. Його шлях перетнувся із бандою Шала, яка вирішила влаштувати йому справжній кошмар. У них не було мети вбити його.
Бандити, одягнені у темні куртки з прихованим обличчям від зацікавлених поглядів, слідкували за кожним кроком Луки. Вечір коли він вирішив пройтись додому пішки може зіграти із ним у "поворот не туди". До затемнених вуличок, вони стежили за ним, граючи в гру жертва та хижак.
Лука, відчуваючи погрозу, намагався втекти від цієї нечисті, проте бандити виявились завзяті. Ніч стала для нього квестом на виживання, де кожен крок був обдуманим, а кожна тіньова алея приховувала нове.
Попри свої зусилля, Лука опинився в пастці, змушений боротися за власне життя. Додому досить далеко. От і прогулялись думав про себе він. Ця нічна гра стала випробуванням для витривалості та винахідливості Кеппо. З кожним кроком, Лука прагнув вибратися із цього зловісного переслідування, маючи надію на краще завтра. І взагалі надію на завтра.
Його рішучість та винахідливість стали ознаками внутрішньої сили, яка робила його майже не піддатливим для впливу цих психів. Таким чином, тієї ночі, під освітленням вуличних ліхтарів, Лука зумів вразити своїх переслідувачів власною хитрістю та сміливістю, вирушаючи на власний шлях із піднятим вгору взуттям. Але тривало це не довго. Його таки спіймали.
На світанку Лука прокинувся на фермі серед рожевих фламінго. Замість дорогого готелю в центрі міста, він знайшов себе оточеним цими граціозними птахами, які стояли в стрункій позі. Здивований і приголомшений, спробував встати. Виявилося, що його ноги наче заніміли. В хаосі болота та крові вони мали вигляд перетравленої їжі драконом. Як же можна було завершити свою вечірню прогулянку на фермі рожевих фламінго. Подумав Лука.
Озираючись навкруги Лука помітив хлопчину років десяти. Він дивився на нього так ніби розумів, що з ним сталось. Він зробив два три кроки назад, а потім рвонув у бік невеличкого білого дому. Пізніше Луку забрали. Сім'я яка працювала на фермі надала допомогу так наче це вже не вперше. Напівпритомний Лука втративши багато крові говорив щось на кшталт "- Не дзвоніть у поліцію". Після зашиття глибоких ран на ногах у теплому ліжку він дивився через вікно як хлопчина грається серед фламінго. Вони стали його ексклюзивним елементом виживання. Лука заснув.
У просторій кімнаті з високими вікнами на ліжку лежав Лука. Його обличчя було обвітрене, а очі холодно й розважливо дивилися на світ з-під насуплених брів. У його руках була чашка зеленого чаю, і він робив маленький ковток, насолоджуючись.
Але його увагу привернуло не що інше, як яскраво-рожеве видовище за вікном. Зграя фламінго бродила по мілководдю, їхні граціозні ноги виступали з води, а пір'я виблискувало на сонці.
Лука поставив чашку на підвіконня. Він спостерігав за птахами, відчуваючи дивний спокій. Їхні довгі шиї, витончені рухи та неземне забарвлення зачарували його.
У цьому жорстокому світі, де він жив, де панували насильство та зрада, фламінго були чимось чистим і невинним. Вони нагадали йому про те, що в житті є щось більше, ніж смерть.
Лука відчув дивний зв'язок з птахами. Вони були свого роду контрастом до його власного життя, символом надії та краси, що пробивалися крізь його темряву.
Він спостерігав за фламінго, поки захід сонця не пофарбував небо в яскраві фарби. Птахи полетіли геть, залишивши його у самоті зі своїми думками.
І хоча він був безжальним, в його душі залишила слід картина фламінго, що стоять на заході сонця, як нагадування про те, що навіть найтемніші моменти життя можуть мати красу і світло.
Найсуттєвішим елементом гардероба Луки завжди є його костюм. Це не просто одяг, а своєрідний бар'єр між ним та непередбачуваною реальністю, що оточує його. Часто вибираючи темні кольори – чорний, темно-синій чи антрацит – Лука прагне висловити свою серйозність та владу.
Костюм Луки може бути виготовлений з вишуканих тканин, таких як шовк чи вовна високої якості. Важливо, щоб костюм сидів на ньому як влитий, підкреслюючи його фізичну силу та статуру. Зазвичай він підкреслює свій стиль за допомогою колекцією дорогих годинників та печаткою.
Лука завжди розповідав про свій костюм з прихованою гордістю, описуючи найдрібніші деталі – від крою та фактури тканини до вишуканого прикрашення чи швів. Це не просто обрання одягу, а інструмент, що використовується для підкреслення його статусу, готовності до будь-яких обставин.
Костюм Луки – це не лише одяг, але й частина його ідентичності, мова, яка спілкується з навколишнім світом, говорячи про його рішучість та безкомпромісність.
Наступного дня Луку розбудив чоловік який працював на фермі. Він був і власником ферми.
- Доброго дня, пане. Сподіваюся, я не заважаю вашому сну?
- Привіт. О ні, звісно, що ні.
- Мене звуть Енцо. Це ферма моєї сім'ї. Я сподіваюсь ви відпочили у комфорті? Захвилювався Енцо.
- Я вам дуже вдячний. У вас чудова сім'я. Заговорив Лука.
- Я завжди відданий своїй сім'ї. Енцо глянув у вікно на сина який бігав поряд із фламінго.
- Лука. Мене звуть Лука Кеппо. Я не встиг представитись. - Ви уже пробачте за клопіт який я вам приніс.
- О що ви? Зніяковів Енцо. Так би зробив кожен.
Лука не хотів йому говорити, що ні. Так би кожен не зробив. Лука побачив в ньому віру у цей світ. Доброту людей та любов до всього навколо.
- Так. Промовив Лука.
- Якщо вам бува, ще щось потрібно ви тільки дайте мені знати.
- Телефон.
Йдучи до телефону Лука помітив, що будинок середнього достатку. Енцо - це людина, яка поважає порядок та чистоту, і його дім відображає цю саму естетику. Лука подумав невже справи на фермі йдуть так погано. Темні шафи й стільці. На вікнах висять легкі прості штори. Посеред кімнат невеличкі килимки. На поличках акуратно зложені книжки. Лука помітив чистоту та акуратно зложений одяг. У будинку панував запах свіжої їжі. Сім'я обирає світлі та нейтральні кольори для інтер'єру, створюючи відчуття простору та гармонії.
Енцо та його дружина ретельно доглядають за білими стінами, які відбивають світло та роблять кожне приміщення якнайбільше світлим та привітним. Вони люблять вибірково розставляти меблі, надаючи кожному предмету його власну роль у великому плані їхнього дому.
Енцо подарував кожній кімнаті турботу, переконуючись, що кожна деталь відповідає його власним стандартам естетики. Він не тільки прикрашає свій будинок, але й забезпечує йому атмосферу тепла та родинного затишку.
Таким чином, кожен день Енцо ходить своїми білими стінами, насолоджуючись своїм дизайном та теплом. Його будинок відображає не лише його стиль, але і його бажання створити місце, де кожен може відчути себе комфортно і затишно.
Кеппо дуже сподобався будинок. За два дні у ньому він відпочив морально та заспокоїв свою душу.
Підійшовши до телефону Лука почув жваву розмову за вікном. Коли він підійшов блище то побачив главу сім'ї та його дружину яка була чимось розлючена.
- Ти бачив його костюм? Енцо? Він точно не адвокатом працює. Добавила вона пронизаючи очима.
- Люба заспокійся. Все буде гаразд.
Лука повернувся до телефону та підняв слухавку. Набравши номер він почув гудки.
- Вітаю.
- Лука? Де ти пропав? Заволала на тому кінці жіночий голос.
- Я все розкажу при зустрічі.
- Де ти зараз? Звідки ти телефонуєш?
- Це краще обговорити особисто. Я буду чекати авто біля мотелю, що на в'їзді міста. Як воно там вбіса називається?
- "Блакитна магія" ("Blue magic")
- За годину я буду там. Додав Лука та кинув слухавку. Напевне він зробив це навмисно. Адже від ферми до міста йти кілька кілометрів. Можливо він не хотів щоб багато людей знали про ферму та сім'ю Енцо. Лука добре розумів занепокоєння його дружини. У якісь момент йому було навіть соромно.
Лука не попрощавшись з Енцо пішов у сторону міста. Крокуючи поряд із трасою, його кроки викликають сум. Він обережно обходить каміння, вдивляючись у хмари. Атмосфера тиші та одночасно шум вітру у вухах. Події минулих вихідних небезпечно повисають над ним, нагадуючи про той момент, коли він ледь уникнув замаху на своє життя. Звуки випускних газів і свист коліс - це образи, що намагаються прорватися в його свідомість.
Він намагається напружити свій мозок, щоб пригадати обличчя тих клоунів. Темрява міста була його союзником і ворогом одночасно. Один із них був доволі високим. Він Луку й упізнав. Він знає хто я та на кого працюю. Ці хлопці залягли на дно. Подумав Кеппо.
Лука відчуває, як пульс його серця прискорюється з кожним новим перехрестям. Траса до міста стає жвавішою, і він знає, що повинен бути насторожі, не забуваючи навіть на маленьких вуличних переходах. Кожен звук, кожен тіньовий рух може бути загрозою.
Всупереч небезпеці, він продовжує йти, пам'ятаючи, що у його світі перебуває на високій ставці. Він враховує кожен деталь перед міського пейзажу, не допускаючи, щоб момент невагомості коштував йому життя.
Його погляд спотикається на світлий автомобіль, що наближається. Кузов авто наче світився на сонці. Відблиск розливається по його обличчю, а серце стрімко прискорюється.
Його погляд стає пристрасною увагою, коли він розпізнає водія. За кермом була жінка. Автомобіль повільно зупиняється прямо перед ним, і двірні двері відчиняються. Лука побачив Амелію. Він дуже зрадів її появою.
Лука відчуває хвилю напруги, яка ллється через нього, але його вираз залишається невиразним. Він відчуває, як йому доведеться долати цю перепону, і готується із нею жити. Він зловив себе на тому, що тут посеред дороги не далеко від мотелю була б чудова смерть від тих недоумків.
- Лука? Тобі варто бути обережніше. Ми такого не стерпимо. Джузеппе такого не стерпить.
- Так. Спокійно промовив Лука вміло приховуючи свій страх.
- Я розмовляла із Джузеппе. - Він переживає за тебе. Просив забрати тебе особисто.
- Я думав це твоя ініціатива. Усміхнувся Лука.
- Мені подобається твій настрій. Підкреслила Амалія.
Джузеппе Раввано, сидить за великим дерев'яним столом у своєму розкішному кабінеті, де на стінах висять картини відомих митців і стелю прикрашає велика люстра. Він покладає сигару у попільничку та відкриває двері для свого друга.
- Лука, мій друже! Я радий бачити тебе знову.
- Завжди задоволений бути тут. Кеппо намагався тримати планку хорошого настрою.
- Вони тебе добряче пом'яли. Промовив бос.
- Є таке. Додав Лука. - Я мало, що бачив їхні обличчя. Запам'ятав одного худорлявого та високого чолов'ягу.
Джузеппе підійшов до бару, дістав дві склянки та наповнив їх холодним віскі. На обличчі Луки виднілась радість як він сам до цього не додумався. Прийнявши від дона віскі перехилив його із задоволенням.
- Знаєш, на сьогодні мені наснився сон. Почав Джузеппе. Це буде звучати як казка. Але за наказом якогось там короля, кат не вагаючись притулював сокиру до моєї шиї. Одним словом мене хотіли змусити просто пожаліти, що я народився. Я був у місці де самовпевненим не місце. З такими там розмова коротенька. Змушували забути все чого мене навчали батьки. Краще запам'ятай якого кольору небо говорили вони. Я можу припустити про що сон мені хоче сказати. Вищі сили хочуть попередити про небезпеку.
Перед входом у мене забрали все, як ти зрозумів. Катом видається тільки аркуш паперу, в якому список усіх твоїх речей за все моє життя. Мене заставляли щось зрозуміти. Мені надали можливість попрощатись з рідними.
- Це про тюрму? Лука?
- Доне Раввано, я думаю ніхто не посміє цього робити.
- Я такої ж думки. Додав Джузеппе. У того короля був завжди поганий настрій, коли підписував страту слуг, які звинувачувались у змові проти нього. У ночі всім роздають листки та кольорові олівці. Дурість якась. Засміявся дон. Я став ще глибше вдумуватись у ввесь реалізм сновидіння. Під ногами я відчував гарячий попіл, чорні стіни, обличчя людей із розмитими та не чіткими обличчями без найменших емоцій. Замість блакитного неба, туман. В ночі коли залишився сам, я зізнався сам собі, мені - страшно! Я чув як мені ніжний жіночий голос шепотів на вухо. - Мінімум слів, дорогенькі мої! Ми не просимо, ми примусово вас відправляємо у невідоме. Ми робимо це проти вашої волі. Ми забрали у вас все. Коридорами своєї совісті ви блукатимете з оголеними душами. Інші вас упізнаватимуть. І одразу же будуть у курсі справи. Звідки, хто ви й чому загостювали. Проходячи по гарячому попелу, ви шукатимете двері, які ведуть у спокій. Для того, щоб вам було не сумно. Кожний із вас, матиме клаптик паперу. Де буде перелічуватись список ваших речей до цього місця.
- Ви усе це запам’ятали ? Запитав Лука із подивом та ноткою усмішки.
- Ти вже подумав, що старий за два дня розумом поїхав. Розсміявшись Джузеппе наповнив склянки знову.
- Розбудили нас рано. Для кожної людини був свій наглядач без обличчя. Йдучи за слугою короля, я відчував як мої ноги німіють. Помітив чорніші та обгорілі стіни які бачив раніше. Через деякий час, став босою ногою на кусочок пекучого попелу. Та зрозумів що це тільки початок. Я дивувався собі що у мене меншає впевненості у собі. Вона ніби виливалась по дорозі. Напевне усі помітили мої невпевнені кроки. Хтось кивнув головою, начебто кажучи – поглянемо як тепер пострибаєш! Моє серце, Боже допоможи! Я чув всередині власний крик. Ще один крок у попіл. Раптом слуга зупинився, розглядаючи щось у цілковитій темноті.Я тілом відчував зміну температури. Стало досить тепло. По стелі плив сірий туман. Загуркотіли двері, відчинившись побачив інших слуг короля. В одного з яких у руках велика стопка паперу. Мій наглядач промовив – 379. Я зрозумів що це номер мого списку. Відразу же передав його мені.Та з такою відразою, наче у його руки попала здохла, смердюча кішка. Після цього відчинились наступні двері які вели у короткий коридор. В якому у самому кінці висіла вивіска із написом – «пекло». Я відчув що тут і настав мій кінець. І за перший поворот не зайду, як мої стопи тут же згорять. У мене покотились сльози, я схилив голову та побачив що стою на попелі. Я на скільки в страху що не відчуваю болі. Сльози покотились знову і знову. Я відчув як ззаду мене штрикають списом. Швидко прибравши сльози, обернувся. Кивок головою уперед. Невпевненими кроками рушив до чорних дверей. І в цю мить відчув як йду один. Схопивши ручки дверей, вони одразу дали про себе знати. Їхню теплоту неможливо передати словами. Вони були забруднені кров'ю. Було гидко, опісля зрозумів що їх поливають кров'ю від таких як я. Які так і нічого не зрозуміли. Кров прямо кипіла на дверях. Закривши очі, відчинив ті кляті двері.
Перше відчуття, це не страх як на диво. Скоріше за все сморід, який наче вивалювався звідти. Там було дуже темно. Я відчув високу температуру. Почув крики та плач. Не людські верески. Пізніше позаду знову відчув гострого списа. Зробив невпевнений крок вперед. Двері за мною загуркотіли та зачинились.
- Ого! Ну і дивне у вас віскі. Засміявся Лука.- Бог мені показав, що мене чекає. Схилившись дон Джузеппе підійшов до вікна та деякий час мовчав. Лука допив віскі та залишив склянку на барі біля пляшки.
- Я думаю, що Бог хотів вам сказати, що може статись. Але також і усе можна змінити. - Все у ваших руках.
- Гарно ти говориш мій друже. У дона Джузеппе була немаленька усмішка із білими зубами. І він вміло дарував її тільки друзям та сім'ї.
Троє чоловіків, після скоєного, втекли з міста й засіли на дно, приховуючись від правосуддя дона Раввано. Їхні темні таємниці стали тягарем, що важко нести, і вони живуть у страху.Через деякий час після ретельного пошуку тих клоунів солдатами Раввано. У лісі, поліція виявила повішеного чоловіка. За допомогою слідів та експертів правоохоронці з'ясували обставини смерті та встановили, що це самогубство. Високий худорлявий чоловік висів на високому дереві. Біля нього була сумка із їжею та набір ножів різного розміру. Документів не виявлено. Але поліція встановила особу і без них. Річард Ріпп. Головоріз банди Шала. Він неодноразово притягувався до кримінальної відповідальності за розбиті вітрини чи викрадення авто.
Поліція яка прибула на місце події добре розуміла чому його так і не посадили. Шал він же Ян Шалеваскі добре товаришував із шерифом. Річарда відвезли до моргу де скоріше за все без експертизи чи розтину відправлять у землю. - Може ще і рідним сповістити про хорошу новину для нашого міста? Жартували офіцери.
Після шалених вихідних Лука із кольоровими олівцями та невеличким мольбертом прямував до Мері. Він любив її наче свою доньку. Любив дарувати їй дорогі подарунки. На порозі дому він у відзеркаленні віконечка дверей поправив зачіску та постукав. Двері відчинив Тед Робінсон який тримав у руках куртку та бейсболку наче готувався виходити.- Мері дома?