Муні й уявити не міг, що володарі пір року хворіють (хоча благополучно забув, скільки разів його самого лікував Кульбабчик). Або принаймні не бачив їх хворими. Як би там не було, за кілька днів після настання грудня Хранитель вирушив до чайного будиночоа. Його зустрів схвильований майстер Тянь Рю. Старий був закутаний у важку шубу. Побачивши Міракла у розстібнутому пальті й без шапки, прикрив обличчя рукою.
- Хранителю, і ти туди ж, - зітхнув чоловік.
- Куди? - здивувався Міракл, струшуючи сніжинки з густого волосся, що стирчало безладним кучерявим вихором.
- Князь застудився, - відповів Тянь Рю, - ще тобі не вистачало...
- Ертенін хворий? - не повірив Муні. - Та годі вам, він же Князь Зими!
- Який забуває про теплий одяг і ходити ледь не босоніж, - закінчив чайний майстер, - забери його звідси, Хранителю. В чайному будиночку не мешкають, а проводять церемонії. Тут надто холодно. А володар про це, схоже, забув.
Схвильований Міракл зайшов у будиночок. Вінтер сидів, притулившись до покритої інеєм стіни. Довкола нього безтурботно пурхали чайні метелики. На обличчі владики з'явився рум'янець, очі були заплющені. Він здавався стомленим і сонним.
- Казав я тобі перебратися в центр, - тихо промовив Хранитель, забираючи з холодних рук Князя порожню чашку. Напій у чайнику давно замерз. - Тобі не соромно так поводитися?
- Я майже завжди затримуюсь тут на кілька тижнів, - байдуже зауважив Князь, схиливши голову. Довгі пасма волосся впали на витончене обличчя.
- І майже завжди хворієш, - Муні обережно прибрав волосся з чола друга, - а ще в тебе лихоманка. Воно й не дивно. Вдягаєшся так, ніби на вулиці літо...
- Досить уже, - мляво запротестував володар, - тобі щось треба?
- Щоб ти одужав, Ертеніне, - м'яко промовив Муні, - тому ти підеш зі мною.
Князь почав заперечувати. Міракл з ним погоджувався, але нав'язливо потягнув за собою. Накинув на плечі владики своє пальто і швидко спіймав таксі. Той не розумів, чим заслужив на таке ставлення до власної персони, але оцінив турботу друга і перестав сперечатися.
*****
Муні вмовив Ертеніна пожити у його квартирі на вулиці Дощів. Насамперед Князю довелося змінити свій багатошаровий одяг на щось скромніше, оскільки довгі рукави постійно чіплялися за різні дрібнички. Володар вліз у білий одяг Міракла (інші кольори не припали йому до смаку) і накинув пухнастий халат. Скромно сидів біля каміна чи змагався з Кульбабчиком у приготуванні чаю (який дегустував господар квартири). Міг нескінченно довго слухати розповіді друга і не перебивати, розглядати магнітики на холодильнику чи обирати книгу. А ще з подач домовика полюбив фруктове морозиво з шоколадним мусом.
- У тебе набагато спокійніше, ніж я думав, - зауважив одного разу Ертенін, допомагаючи Муні прикрашати ялинку в центрі кімнати.
- Тому що ти жодного разу тут не був і вигадував казна-що, - відповів Хранитель.
- Але коли одужаю...
- Я знаю, - мовив Хранитель, - ти повернешся до чайного будиночка. Ох, Ертеніне, як же ти впертий. Проте я вже утеплив будинок, тож тепер хвороби тобі не загрожують.
- Дякую, що не затримуєш, - Князь ледь помітно посміхнувся.
- Ти любиш свободу і усамітнення, - сказав Муні, - тож змушувати тебе жити в центрі неввічливо з мого боку. Я поважаю твій особистий простір.
Ертенін був настільки здивований проникливістю друга, що мало не повісив совокицю замість ялинкової іграшки. Близькі люди часто розуміють одне одного із півслова. З ними не потрібно носити маску. Адже справжній друг прийме тебе таким, яким ти є насправді.
*****
Цього ранку Муні пішов на роботу, пообіцявши повернутися за кілька годин. Ертенін намалював на вікнах друга казкові сріблясті візерунки. У малюванні Князю був рівних. Потім разом з Кульбабчиком розвісив гірлянди. Запалив аромалампу і сів читати. Аж тут у двері постукали.
Вінтер здивовано глянув на двері, не знаючи, що робити. Його випередив домовик, сміливо підбігаючи до дверей, і широко їх розкриваючи.
- Привіт, Кульбабчику, - на порозі стояла Леля з коробкою цукерок. Домовик пропустив молоду художницю, забираючи коробку на кухню. А дівчина помітила Ертеніна. Мовчала вона недовго, на відміну Князя.
- Привіт, ти друг Муні, так? – усміхнулася художниця, стягуючи кумедну шапочку з помпонами. – Я Леля. Рада знайомству. Ти такий пухнастий, що хочеться поцупити тебе замість котика.
Ертенін завмер і гадки не мав, що відповісти. Розмови з Муні виходили... самі собою, чи як? Він намагався усвідомити те, що сказала Леля.
- Ти бачиш мене? – тільки й зміг вимовити розгублений володар, бо для пересічних людей був невидимий.
- Звісно, - енергійно кивнула дівчина, стягнувши шубку й сідаючи на крісло, - а чому не маю? Стривай, - вона схопилася, - ти не людина, так? Хто ти? Повелитель якоїсь стихії? Муз? Елементал? Володар пори року?
- Князь Зими, - зітхнув чоловік, сподіваючись, що дівчина злякається і втече.
- Це чудово! – захопилася художниця. Добре, що обіймати не кинулась, як це робив Муні. У неї магічним чином з'явилися олівець та альбом. - Ти такий милий.
- Я, якби не...
- Чи можна тебе намалювати?
Збентежений Ертенін глянув в очі Лелі, що світилися радістю. Яскрава, наче липневий ранок. А енергії хоч греблю гати. Такій точно не відмовиш.
- Добре, – згодився володар. Дівчина сіла навпроти. Ертеніну було цікаво спостерігати, як рухається олівець на папері, малюючи лінію за лінією. То різко і рвано, то легко та плавно. Справжня художниця. Дівчина рідко дивилася на Князя. Малювала мовчки, і це прийшлося володарю до душі. А ще погляд Лелі не нервував. Через деякий час він повністю розслабився.
- Ти не проти, якщо я зроблю чаю? – порушив тишу Ертенін.
- Звісно, я й так запам'ятала твоє обличчя, - відповіла Леля, не відриваючись від ескізу. Чоловік підвівся і схилив голову, щось обмірковуючи.
- А ти... тобі зробити чаю?
- Було б непогано. Дякую, - відповіла художниця, збентежено глянувши на Князя. Мабуть, вважала, що Князь не повинен робити чай іншим. А Ертенін ненадовго зник на кухні. Кульбабчик побіг за володарем. Художниця посміхнулася і подумала, що чоловік добрий, незважаючи на горде звання володаря зими. Цікаво, як Муні умовив його пожити у себе?
- Можеш кликати мене Ертеніном, - володар повернувся і поставив на стіл тацю з двома великими чашками ароматного чаю. Домовик додав тарілку зі смаколиками.
- Яка краса, - захопилася художниця, відклавши олівець та альбом. Накинулася на чай і печиво. Ертенін, побіжно глянувши на малюнок, зазначив, що його характер переданий приголомшливо. Насторожено-відсторонений погляд. Хвилі срібного волосся майоріли на вітрі, а на них іскрилися сніжинки. Невпевнена, але тепла посмішка на губах. І метелики, що пурхають... Звідки Леля дізналася про метеликів? Вона ще не пила чаю.
- Реалістично, – прокоментував володар, відпивши трохи напою. Йому подобалося товариство дівчини.
- Ти всю зиму живеш у Муні? – поцікавилася Леля.
- Ні, я проводжу час на вулиці Котів чи у чайному будиночку. Там тихо та спокійно.
- А куди ти йдеш, коли зима закінчується?
- У Світ під Місяцем.
- Де це? – пожвавішала студентка, почувши назву нового, невідомого місця.
- Навіть я не знаю, - відповів Ертенін, - я просто йду і опиняюся там. Світ під Місяцем – місце проживання всіх володарів, багатьох молодих Хранителів та деяких незнаних істот. Також там мешкає Хранитель Часу. Він – приятель Муні, але в Безіменному місті з'являється рідко і під час великих шабашів. Чому ти мене бачиш? Чи всі люди так можуть?
Ледя відволіклася від своїх фантазій про таємничий Світ під Місяцем. Князь виявився добрим оповідачем. Його хотілося слухати вічно.
- Щоб бачити всіх істот міста, треба щиро вірити в чудеса і не допускати думок про їхню неможливість і нелогічність, - відповіла дівчина, - мені так Муні сказав. Як бачиш, у мене виходить.
- Хто мене кликав? – якраз у цю мить повернувся господар квартири. - І що за чаювання без мене? Лелю, бачу, ти познайомилася з Ертеніном.
- Ага, навіть намалювала. Майже, – повідомила художниця, – приєднуйся.
Хранитель так і зробив. Щоправда, пив каву. А як тут відмовишся від компанії друзів та гори апетитних солодощів?
*****
Вінтер не збирався затримуватись у Міракла. Одужавши, поспішив у чайний будиночок. Муні на прощання почастував друга сирниками з полуничним варенням.
- Схоже, і ти кудись поспішаєш, - від уважних очей Князя не сховалося те, що Хранитель надягнув білу сорочку і пов'язав синю краватку. Міракл любив светри і прості футболки.
- До однієї чарівної леді, - відповів Муні, замріяно посміхнувшись.
- Ти в неї закоханий, – Князь не спитав - констатував факт. І ледве стримав усмішку, бачачи, як друг ніяковіє. Муні не відповів, бо сам не знав, що відчуває до Маріль – ніжну дружбу чи любов.
- Ти, швидше за все, теж закоханий у когось, - Міракл перевів тему.
- Не зовсім, - мовив володар, - я люблю Вічність, мою сестру, - він спрямував яскраво-блакитні очі в небо. Хоча зустрічі з панною Тенніель були нечасті, він добре пам'ятав такі моменти.
- Шкода, що вона не завітає в гості, - сказав Муні, доїдаючи тістечка. Глянувши на великий настінний годинник, Хранитель сказав: - Мені вже час. Побачимося у чайному будиночку. Більше не хворій.
- Зачекай, - Ертенін щось промовив, зробивши кілька пасів руками. На столі з'явився ніжний букет із кришталевих сніжинок, перев'язаний блакитною стрічкою. – Він не розтане. Гадаю, твоя обраниця заслуговує на незвичайні подарунки.
Хранитель кинувся обіймати Князя. Тоді помилувався букетом. І лиш потім втік, на ходу зав'язуючи шарф.
Володар зими трохи поспостерігав за містом з балкона. Начарував пухнастий снігопад, уявляючи, як зрадіють мешканці міста. "Так краще", - оцінив чоловік, відлітаючи на зимових вітрах у парк Чотирьох Стихій і бажаючи кожному радості й виконання бажань.