Ніяк не можу дочекатися настання Йоля. Великий шабаш – рівнодення – надає можливість зазирнути в Аріон ер Ісіель - Світ під Місяцем - і зустрітися з Хранителем Часу. Він сам не любить прогулянок і постійно сподівається, що я перестану докучати зі своїми візитами. Та не дочекається. Тим більше, Ліеннас – мій наставник.
Так, колись і я був дрібним хлопчиськом. Тим ще пустуном, за словами Хранителя. Але нічого зі свого дитинства я не пам'ятаю. Хотів би згадати, та не можу. Ліеннас каже, що іноді краще не знати. Мої питання ігнорує і мовчить. Він взагалі вміє по-різному мовчати. Коли я приходжу, наставник мовчить поблажливо, хоча в суворому мелодійному голосі я чую нотки тепла.
Ворота в Світ під Місяцем розташовані на химерному мосту Повні. Не знаю, чому я так його назвав. Споруда нагадує серп Місяця, перекинутого через Смарагдову річку. На ньому розташовані ліхтарі різної довжини із круглими білими кулями світла.Ніч рівнодення була чарівною, морозною та сніговою. Я вийшов із дому якомога раніше. До мосту не їде жоден транспорт. Можна лиш доїхати до Нескінченної вулиці. Далі йти вздовж річки. Міст, наче примара, виникає з синюватого серпанку. Здалеку він нагадує хаотичне переплетення металу. На споруду небезпечно забиратися, тому вона невидима для людей. Хоча мої друзі, швидше за все, змогли б побачити цей міст.
Я забрався нагору, ступаючи по металевих листках винограду, що замінювали сходи. Здавалося, що тісно переплетені стебла плюща та винограду от-от зашумлять, настільки реалістично вони виглядали. На середині мосту я зупинився і почав чекати, зрідка кидаючи погляди на місто, що переливалося різнобарвними вогнями. Сипав сніг. Було неймовірно тихо. Я дивився в замерзлі смарагдові води під мостом. Уявляв, що побачу цього разу в Аріон ер Ісіель.
Двері з'явилися в мить, коли до мене долинув приглушений бій годинника на Площі Сузір'їв. Два напівпрозорі мерехтливі дерева, чиї крони переплелися між собою, утворили арку, в якій я побачив тунель. Стеля була темно-синя і мерехтіла бірюзовими вогнями. Минулого разу тунель нагадував Чумацький Шлях із розкиданими візерунками сузір'їв.
Я сміливо зайшов до арки. Звідкілясь здалеку залунала арфа. Заворожливо-містична мелодія занурювала в атмосферу нового, незвіданого світу. Тунель раптово зник, і я опинився в оксамитово-синій ночі. З малахітово-зеленої трави злетіли зелені світлячки, освітлюючи частину білого замку, що висів у повітрі, ліхтаря і звивистий шлях уперед. Десь чувся шум водоспаду, з яким так гармоніювала мелодія арфи. Я пройшов уперед по стежці й побачив новий краєвид – вистелене нічними ліліями поле, розмиту дівочу тінь, а вдалині – кришталеві вершини гір. Світ під Місяцем непостійний, і місцевість у ньому постійно змінюється.
Серед цієї кількості магії та нічних фарб я шукав Білу річку. Вона мене виведе до Ліеннаса, оскільки води річки є не чим іншим, як волоссям Хранителя Часу.
Величезне око Місяця давало слабке мерехтливе світло. Немов легка срібляста вуаль накрила цей світ. Крізь серпанок я побачив замок Аркан, що височів до зірок. Там жили Архетипи – найдавніші істоти, що уособлювали мудрість істот з різних світів. Тільки той, хто звільнився від усього й усвідомив сутність всього, має право пройти вперед і зустрітися з ними. Ліеннас казав, що така істота безперешкодно пройде через коло вічного вогню, що освітлює яскраво-червоними спалахами місцевість навколо замку. Я бачив лише Зірку, Повішеного, Смерть та Помірність. Причому різних етапах свого життя. Як не дивно, першою була Смерть. Це сталося, коли я вирішив стати Хранителем власного світу. Вона під'їхала до мене на білому коні й мовчки простягла лікоріс, чиї довгі пелюстки нагадували лапки павука. Але я сміливо прийняв дар з блідої руки. Повішеного я бачив на одному з мерехтливих дерев. Цей хлопець вимовив три слова: "Подумай про себе". Зірка запалила промінь надії, коли Безіменне місто майже знищили істоти з Наудінне. А Помірність подарувала терпіння.
Я пройшов повз замок, хоча біля дверей помітив Закоханих. Молоді люди щиро посміхалися мені. До мене долетіли слова: "Не проґав свій шанс".Потім я йшов полем Вічності, де росли дивовижні зірчасті квіти. Та сама панна Тенніель, далека сестра Ертеніна, привітала мене легким кивком. Вбрана в червоне кімоно з розпущеним синювато-чорним волоссям, жінка легко пройшлася невидимою стежкою. В її очах – всесвіти й галактики зливалися в одне ціле. Притримуючи паперову парасольку, панна простягла зірчасту квітку. "Князю..." - почув я тихі слова. Потім Тенніель розчинилася в місячному серпанку. Як і поле.
Танцівниці в Піднебессі – ось кого я побачив далі. Цих істот я побоювався і поважав, бо вони були богинями у багатьох світах. Одночасно хотілося вічно спостерігати за їх дивним, пристрасним, небезпечним та диким танцем. На тонких, натягнутих між небом і землею волосинах, що їх простягнула панна Всесвіт, танцювали пари – Добро і Зло, Кохання і Ненависть, Правда і Брехня, Життя і Смерть, Світло і Темрява. Нерозлучні. Неподільні. Вони невпинно зливалися в обіймах. Волосся майоріло на вітрі. Облич я ніколи не бачив. Бо ці істоти показують обличчя тим, до кого приходять. Якщо котрась із партнерок оступалась, інша допомагала повернути рівновагу. І танець продовжувався.
- І триватиме це довгі-довгі мільярди років, - мелодійний голос Ліеннаса залунав усюди. Він стояв біля мене і теж спостерігав за Танцівницями. Біле, як молоко, волосся, стікало на спину, наче водоспад, падало на землю і розтікалося невеликою річкою. Біла ріка непостійна, бо її носій блукає, де йому заманеться.
- Мені здається, вони не підходять одна одній, - сказав я.
- Все тобі здається, - холодно зауважив Ліеннас, струшуючи з одягу зірки, що постійно падали з небес, - гармонійніших пар ти не знайдеш в жодному світі. Їхній танець – вічна боротьба, але скинути партнерку не можна. Впадуть обидві. Ти чого прийшов?І так завжди.
- Навідати тебе, - я посміхнувся, - тому що ти не прийшов на Гелловін.
- Здався він мені, - махнув рукою Хранитель Часу, - у мене тут свої проблеми. Феаліру, бачте, нудно, Весняна принцеса двічі полізла до Ущелини століть. Нещодавно загнав назад до палацу Пір Року.
- Чому вона туди пішла?
- А ти наче Тіліану не знаєш.
Весняна принцеса – допитлива і позитивна істота. І вона дуже не любить чекати своєї черги, вважаючи, що Князь навмисне затримується довше.
- Інші Хранителі вирішили влаштувати свято, - бурмотіння Ліеннаса мене веселило, - Олтарія роздобула дивне зілля. Напевно, з Неліаром вигадали. Я спробував... і заснув.
Я засміявся.
- Нічого сміятися, Міракле. Вони ж Світ під Місяцем ледь не зробили Світом над Місяцем. Ох вже ці легковажні Хранителі...
Він продовжував нарікати на своїх родичів. Я ж не чув, бо побачив Дім Спогадів. Мабуть, це була найпохмуріша будівля в цьому світі. Чорний мармур з безліччю тріщин, вікна у важких мідних рамах з темним склом, дах, готовий упасти в будь-яку мить і старі двері, які я так і не зміг відчинити, хоч не раз намагався.
- Чому він з'являється мені? – коли я бачив цей будинок, відчував меланхолію – легку суміш смутку та туги за чимось рідним.
- Він завжди з'являється, - туманно відповів Ліеннас, важко зітхнувши, - цей будинок - частина Світу під Місяцем, якщо ти забув.
- А де ключ від дверей? - запитав я.
- Втрачений, - коротко сказав Хранитель, бажаючи якнайшвидше закінчити розмову.
- Чому я не можу дістатися до своїх спогадів?
Ліеннас подивився на мене несподівано сумно.
- Може, тому, що минуле має залишатися в минулому? - наставник злегка посміхався. – Або, може, ще не настав час. Колись і ці двері відчиняться перед тобою, Хранителю Безіменного міста. Якщо ти цього захочеш.
Після його слів Дім Спогадів зник. Його місце зайняв Гай мерехтливих дерев.
- Сюди приємно повертатися, - зауважив я. Цей світ – мій рідний дім. Виріс я разом з рештою Хранителів і протягом століть веселив усіх істот, з якими знайомився.
- Але твій світ уже чекає, - сказав Ліеннас, розглядаючи особливо яскраву зірку, - повертайся, Міракле. Ти найдивовижніше дитя Місяця з усіх, кого я зустрічав.
Я йшов, посміхаючись.
- І найбільш легковажне, не забувай! – долинув голос Хранителя Часу.
Ліеннас – чудовий наставник. Як би його в Безіменне місто витягнути?