Вона прийшла в Безіменне місто давно. Багато років, століть тому. Огорнута свіжим ароматом кави, прилетіла на крилах східного вітру. Я привітно прийняв панну. І втратив спокій. Але не нав'язувався, адже вона мала освоїтися на новому місці. Під час зустрічей Чарівниця посміхалася. М'яко, загадково, щиро. Можливо, я розповів би їй про свої почуття. Можливо ще розповім. Хранитель Часу казав, що час для цього вже настав.

Панну звати Маріль Вормвуд. Вона – найкраща майстриня кави у багатьох світах. У Безіменному місті жінка відкрила власну кав'ярню – "Теплий коцик". Як не дивно, та я любив її заклад не менше, ніж свій. У "Теплому коцику" я міг спостерігати за Маріль, за тим, як вона готує та розливає каву, за ходою та посмішкою. Хоча все одно ніяковів, коли майстриня дивилася на мене осяйними бурштиновими очима.

Я сидів у її кафе, що розташувалося на розі Кавової вулиці. Біля столиків стояли крісла-гойдалки, дбайливо вкриті коциками. На випадок, якщо відвідувачам буде холодно. Столи круглі, на кожному стоїть мила дрібничка: порцелянова статуетка, плюшева іграшка чи вазочка з гілочкою м'яти. Великі вікна завішані білими напівпрозорими фіранками. Стіни шоколадного кольору з білими візерунками у вигляді спіралей та пір'їн. І, звісно ж, камін, на якому розмістилася зграя кавових драконів. Їхні різнокольорові очі сяяли, наче дорогоцінне каміння. Хаотично розвішані старовинні світильники нагадували величезні ялинкові іграшки.

- Пане Міракле, - панна підходить до мене. Хода у неї легка, наче Маріль танцює. Неслухняне темне волосся, що пахло мускатним горіхом, зав'язане в хвіст справа. Ледь чутно шарудить поділ сукні – бордової з білим мереживом на рукавах. На тонкій шиї господині закладу сяє підвіска – золоте кавове зернятко. – Рада бачити вас у "Теплому коцику".

Її тихий теплий голос змушує посміхатися, пробуджує найкращі думки та дарує відчуття спокою.

- Взаємно, панно Вормвуд, - я ніяково усміхався, не знаючи, куди подіти руки.

- Який напій ви скуштуєте сьогодні? - жінка легким жестом поправила зачіску. - Минулого разу ви закінчили на ромашковому лате.

Минулого разу я намагався запросити панну на прогулянку. Але не зміг. Зате сповна насолодився компанією Чарівниці.

- Мені, будь ласка, ваш незрівнянний американо "Полин і мед", - відповів я. Леді вигнула тонку брову. Кутики її губ трохи піднялися. Маріль кивнула і пішла готувати напій.

Полин, мед і кава – ось із чого створена панна Вормвуд. Незвичайна суміш, солодка з гірчинкою та приємним свіжим ароматом. На жаль, такий американо готують лише у "Теплому коцику", інакше я б пив його постійно.

Зашуміла кавова машина, і до мене долинув аромат кави. Панна увімкнула ненав'язливу музику – здається, це були повітрані композиції Ернесто Кортазара. Потім я почув стукіт ложечки і уявив, як Кавова Чарівниця розмішує в напої тягучий квітковий мед. Потім з різьбленої шафки зі скляними дверцятами дістає кришталеву пляшечку із зеленим відваром полину. Кілька крапель падають у каву. Панна повертає відвар до сотні інших різнокольорових пляшечок. Охайно ставить чашку на блюдце і несе до мене.

- Ваша кава, - вона нахиляється, ставлячи напій, а я дивлюсь на її довгі вії. Помічаю родимку на шиї, потім переводжу погляд на кармінові губи. Милуюсь.

- Дякую, - злегка схиляю голову. Панна Вормвуд повертається до стійки. Моя кава пахне полином. Я п'ю, майже не відчуваючи гіркоти, і міркую про незвичайну магію панни. Забув, навіщо пішов з квартири. Чи то купити совокиці мигдальних драже, чи то за шоколадними паличками для Кульбабчика. Чи левіафан знову попросив макарунів?

Поки я насолоджувався напоєм, з чашки вибрався дракончик. Насторожено роозирнувшись, він приземлився на стіл. Темно-коричневий, із зеленими візерунками на спині та бурштиновими очима. Як у Маріль. Істота труснула головою, потім залізла мені на плече. Певно, також поживе в мене. Сподіваюся, не стане трощити квартиру разом із домовиком, як це робив попередній дракон.

Кульбабчик за голову схопиться. У мене досі совокиця живе.

Іти не хотілося. Щоб трохи затриматись, я взяв серветку приглушеного зеленого кольору, дістав ручку з кишені й написав:

"Щирого вдячний вам за смачну каву. Ваш дивовижний друг".

Усміхнувшись, я склав серветку і повернув на місце. Залишив на столі десяток бурштинового каміння – темного, як очі Чарівниці – і попрямував до виходу.

- Пане Міракле, - раптом гукнула мене панна, - зачекайте.

Я здивовано озирнувся. Дракончик радісно принюхувався, відчуваючи запах випічки. Панна Вормвуд підійшла і простягла плетений кошик-кухоль. Там були шоколадні печива у вигляді серпів місяця, посипані чимось сріблястим.

- Я знаю, що ви любите куштувати щось нове, - сказала вона, - це печиво з місячною росою. Я назвала його Муні.

Мабуть, мій вираз обличчя був вельми кумедним. Маріль тихо засміялася, прикривши губи долонею. А я відчув, як на душі стає тепло. Кавовій Чарівниці не бракує почуття гумору, оскільки вона назвала печиво моїм ім'ям.

- Дякую, панно Вормвуд, - я взяв її тонку долоню, розписану хною, і поцілував. Поки збентежена панна не схаменулась, швидко вийшов із кав'ярні, дивуючись власному нахабству.

Додому я крокував, підстрибуючи, наче хлопчак. Перед очима виникало збентежене обличчя Маріль. Звісно, ​​сподіватися на щось рано. Та я звик бути оптимістом. Осінь – час не тільки див і чарівних казок, а й ніжного взаємного кохання.