У Безіменному місті день Священного кохання – особливий. Ніжний, як лате. Яскравий, наче вогні ліхтарів ночами. Теплий, як чашка медового американо чи ромашковий чай Ертеніна. Його святкують у лютому, щоб довести: суворий зимовий місяць теж може стати місяцем кохання.

Якщо подумати, кохання є завжди і всюди. Кохання – одна з Танцівниць, основа життя. Погано, що кохання та ненависть нерозлучні. Я думаю, що прояв ненависті – результат неправильного вибору людини. Багато хто вважає закоханість справжнім коханням. Потім такі люди розчаровуються. І стверджують, що справжнього кохання не існує.

У лютому холодно та сніжно. І я намагаюся менше виходити на вулицю. Хоча іноді навіть холод не зупиняє від тривалих прогулянок та милування казково-білими краєвидами міста.

У день Священного кохання я запланував провести час із Маріль. Щоправда, досі не вирішив, куди ми підемо. На думку спадали різні гарні місця. Чи може вирушити до кожного з них?

А ще мені було цікаво, як цей день проведуть мої друзі. Щиро бажаю їм щастя.

Я сидів біля вікна, спостерігав за снігопадом і пив каву з молоком. У квартирі було тепло. Вогонь весело горів у каміні. Тріск полум'я дарував умиротворення та розслаблення. На камінній полиці спали кавові дракони та котопташечка, яка заблукала через снігопад. Я думав, що подарувати Чарівниці. Такій жінці подарував би цілий світ.

Стук у двері пролунав несподівано. Я сьогодні нікого не чекав. Але все таки відчинив двері. І завмер. На порозі, закутавшись у пухнасту білу шубку, стояла Маріль. У розпущеному волоссі іскрилися сніжинки. Щоки почервоніли від холоду. На руках - в'язані рукавиці.

- Маріль? - моєму здивуванню не було меж.

Вона подарувала мені ніжну усмішку.

- Ви самі мене запросили, - відповіла Чарівниця, - у листопаді. От я і вирішила відвідати вас.

Все ще не вірячи в те, що відбувається, я впустив жінку. Допоміг зняти шубу. Цього разу Маріль була вбрана у чорну в'язану сукню із золотисто-коричневими кавовими візерунками. Вона з цікавістю розглядала приміщення.

- У вас гарно, - сказала Чарівниця, - затишно і загадково. Як у справжнього Хранителя. А ще просторо. Тут би вмістилися кілька кавових машин і... Ой, я весь час думаю як людина, що любить каву.

- А я думаю, як справжній мрійник, - сказав я.

– Наприклад? - поцікавилася Чарівниця.

- Наприклад, я досі думаю, скільки кавових драконів поміститься у вашій оселі.

Маріль щиро засміялася.

- Ви мене заінтригували, Муні, - мовила вона, - я теж про це думатиму.

Почувши шум, з кухні вибіг Кульбабчик. Помітив гостю і засяяв.

- Мій домовик Кульбабчик, - представив я співмешканця, - Маріль Вормвуд, Кавова Чарівниця.

Домовик радісно кивнув. Він знав про жінку з моїх розповідей.

- У вас цікаві сусіди, - Маріль присіла і потисла крихітну долоньку.

Домовик побіг готувати щось смачненьке, а жінка оглядала полиці з книжками.

- Ви теж відчуваєте їхню пульсацію? - запитала вона. - У кожній книзі б'ється маленьке серце. Коли ми читаємо, ритми наших сердець зливаються докупи. На коротку мить ми відчуваємо життя книжкового світу. Ми самі стаємо частиною цього світу.

Вона говорила натхненно. І я зрадів, що знайшов ще одну любительку книжкових пригод.

Взагалі розмова про книги була довгою та цікавою. Під акомпонемент ненав'язливої ​​мелодії ми потанцювали. Схоже, що спільний танець стає особливістю наших зустрічей. Потім куштували тістечка Кульбабчика. Зізнатись чесно, я забув, що сьогодні свято. Маріль стала такою рідною та домашньою, що її поява була очевидною. Бо Священне кохання поєднує серця. І в мить зустрічі не треба слів. Погляди і ніжні дотики красномовніші за будь-які фрази.