Цим прохолодним ранком листопаду я рано закінчив справи в антикварному магазині. Продавши витончений високий столик і кілька статуеток, я замкнув магазин і подався додому. Але туди не дійшов, бо вирішив зазирнути до "Теплого коцика".

Наприкінці листопада стає по-зимовому холодно, і я все частіше користуюся транспортом. Але ніяк не можу звикнути до рукавичок. Тому ховаю руки до кишень. Я звик, що до навколишніх предметів можна доторкнутися, погладити, вивчати форму на дотик. У цьому випадку рукавички заважали. А я майже не звертаю уваги на те, що в мене мерзнуть руки.

У "Теплому коцику" було багато людей. Шуміла кавова машина, точилися жваві розмови. Але за барною стійкою я побачив відьму-осінь. Вона розмовляла з Шайною.

- Доброго ранку, - я привітався з ними, - а де панна Вормвуд?

- На жаль, моя подруга захворіла, - відповіла Іредана, - у цьому є моя вина. Не варто було поливати місто дощами.

- Зате під дощем весело бігати в черевиках і з яскравою парасолькою, - усміхнулася Шайна, - а тітоньці давно слід відпочити.

Шайна – племінниця Кавової Чарівниці. Вона – та, що літає на крилах щастя. Шайна знаходить позитив там, де його нема, підбадьорює людей і вселяє надію. І в неї справді є крила – прозорі, які сяють, наче зорі в нічному небі. Коли Шайна мчить містом, то відривається від землі і ширяє над будинками. Блисітки щастя обсипаються з крил на людей, але менше їх не стає.

Шайна - смаглява дівчина з довгим темно-русявим волоссям. Вона часто збирає його у низький хвіст. Коли Шайна посміхається, її карі очі сяють, а на щоках з'являються милі ямочки. Я щиро бажаю знайти їй споріднену душу, з якою буде приємно і комфортно.

- До речі, Муні, - відьма загадково посміхнулася, - Маріль щиро запрошувала тебе на філіжанку кави. Може, відвідаєш її?

Не знаю, чому я більше здивувався – черговому запрошенню Чарівниці чи проханню осені. Трохи розгубився і мовчав доти, доки до мене не звернулася Шайна.

- Сходіть до тітоньки, Муні, - попросила дівчина, - вона часто про вас згадує.

Я подумав: чому би й ні? Сам не раз мріяв зайти до Маріль, але не наважувався. А тут Доля надає такий шанс.

Не втрачайте жодної можливості, яка трапляється у житті. Ловіть момент!

- Так і зроблю, - сказав я, - гарного дня.

Надворі почався дрібний дощ. І хоча я не взяв парасольки, до автобусної зупинки йшов повільно. Я люблю осінні дощі, незважаючи на те, що вони холодні. Є щось романтичне в похмурій погоді, шумі дощу, що заколисує, тьмяно-жовтих листках і гілках дерев, на яких тремтять дощові краплі.

Сівши в автобус, я вирушив на вулицю Солодощів. Не звик ходити у гості з порожніми руками. Купувати Чарівниці каву нема сенсу. У неї в особняку є найбільший склад арабіки й робусти. А от смаколиків слід придбати. Тому я пройшовся магазинами. Через деякий час тримав коробку з рубіновим шоколадом, кексами з вишневою начинкою, грильяжем, вафлями, зефіром, карамельками і тістечками. Схоже, солодощами пахло на півміста, бо за таксі, в яке я пересів, летіла зграя кавових драконів.

Маріль живе біля Площі Сузір'їв на Кавовій вулиці. Я стояв біля сходів, що вели до високих дверей зі скляними вставками. Трохи нервував. Але відступати не можна. Тим більше що запрошення вже отримав. Я наважився і невпевнено постукав. Сподівався, що Чарівниця не почує?

Вона відчинила двері майже відразу. У теплому розтягнутому светрі й кумедних яскравих штанах, з розпущеним волоссям Маріль виглядала по-домашньому мило. З'явилося бажання обійняти її та закутати в ковдру.

- Пане Міракле, - Маріль усміхнулася. Приємно, коли твоя поява викликає в людини посмішку. - Доброго дня. Я рада, що ви вирішили зайти.

Я опинився у коридорі бежевих відтінків. Зняв черевики і пішов за господаркою на кухню. Приміщення тішило око майстерно підібраною палітрою бордових кольорів. Тут були різні пристосування для приготування кави: джезва, кемекс, кавомашина, кілька видів кавоварок. Центр займав круглий стіл із білою скатертиною.

- У вас гарно, - сказав я, ставлячи коробку з солодощами на стіл, - це вам. На жаль, самостійно готувати я не вмію.

- Дякую, - відповіла жінка, ставлячи на плиту дві джезви. Потім повернулася до мене: - Можете будь-коли зайти на майстер-клас із приготування випічки.

– Чергове запрошення?

- Схоже на те. Вас, пане Міракле, важко зустріти в такому великому місті. А запросивши, я буду впевнена, що ви прийдете. Сідайте.

Як тільки я вмостився у кріслі, на кухню прибігла сліпучо-біла кішечка із синіми очима. Уважно подивилася на мене і потерлася об штани.

- Це Панночка, - представила кішку Чарівниця, - у неї вишукані манери, а ще вона дружня до відвідувачів. Ви їй сподобалися.

- Не схожа на мешканку вулиці Котів, - я уважно розглядав тварину, - погляд не такий. Відчувається, що в минулому киця страждала.

- Ви маєте рацію, - кивнула Маріль, не повертаючись. Вона насипала каву в джезви: - Панночка, як не дивно, теж потрапила з іншого світу маленьким обдертим кошеням. Я її прихистила. А за будинком живе песик Лицар. Також щасливчик.

Панночка пильно дивилася незвичайно синіми очима. І хоча кішка не вміла говорити, її ментальне послання я зрозумів. Вона дякувала за шанс прожити краще життя тут, у магічному місті з найкращою господинею.

- Знаєте, пане Міракле... - почала Чарівниця.

- Називайте мене Муні, - м'яко промовив я. Час розпочинати новий етап стосунків.

- А ви називайте мене Маріль, - вона грайливо посміхнулася, - Ви дуже добрий, Муні, оскільки надаєте можливість жити у Безіменному місті. Тут люди змінюються, стають тими, ким мають бути. Все погане зникає та забувається.

Панночка нявкнула, ніби підтверджувала слова жінки. Я зніяковіло кивнув.

Через деякий час Маріль розлила каву у дві глиняні чашки з кумедними написами. Долила молоко і простягла мені напій. Запропонувала солодощі, від яких я не зміг відмовитися. Я взагалі не відмовляюся від ласощів.

Ми балакали. Про каву та про дощ, про чудеса Безіменного міста. Маріль трохи побоювалася Князя Зими. Я запевнив, що він тільки на вигляд суворий, а насправді обожнює совокішок і чайні церемонії. Не дарма саме Князь приносить до нас чарівний Новий рік. Виявилося, що ми з нетерпінням чекаємо першого снігу. А ще Чарівниця ніколи не була на вулиці Котів. Я пообіцяв, що неодмінно відведу її туди.

- А ще, - додав я, - щиро сподіваюся, що ви також відвідаєте мою скромну квартиру на вулиці Дощів.

Здивована панна Вормвуд пообіцяла, що неодмінно зайде. А я подумав, що слід трохи прибрати той творчий безлад, що панував у моїй оселі.

Найвеселішим було визволяти кавових драконів, які заплуталися в музиці вітру - дерев'яній підвісці, що висіла у вітальні замість світильника. Саме тому я зголосився забрати одного пустуна з собою, відразу ж сховавши дракончика в кишеню пальто.

- Був радий вашій компанії, - сказав я Чарівниці, - одужуйте, Маріль.

- Дякую, що зайшли, - сказала вона, притискаючи до грудей дракончика, що залишився. Рукави светра сповзли до ліктів, оголюючи тонкі руки з малюнками на них. Шия захована за високим теплим коміром. Волосся безладно падало на плечі. М'які риси кармінових губ. І яскраві, мов зірки, бурштинові очі...

Я підійшов до Маріль. Вона пахла мускатним горіхом та кавою. Мила й затишна Чарівниця. Вона не відійшла, не відвела очей. Здавалося, жінці цікаво, що буде далі.

- Можна?.. - спитав я, натякаючи на те, чи можу доторкнутися її. Жінка усміхнено кивнула.

Я нахилився й подарував невагомий поцілунок у кутик губ. А вона почервоніла і по-дитячому обняла мене.

Яким ще має бути щастя?

- Тітонько, я вдома, - почувши дзвінкий голос Шайни, Маріль неквапливо відсторонилася. Ми посміхнулись і вийшли до дівчини. - Муні, ви все ж таки зайшли?

- Звісно, - відповів я, - дякую за каву, Маріль.

Кавова Чарівниця провела мене до порога. Я повертався додому окрилений, ніби довкола мене водили хороводи Птахи щастя. Але ні. Щаслива людина сама створює приємні моменти. Ну, не завжди сама. Іноді з коханими і друзями. І навіть наприкінці осені, у дощову погоду серце може співати, а душа - розквітати.