Вибачте мені, шановні, але бігти я зараз точно не в силах, тож чекайте, поки я ледве як дійду. Завдання не з легких, але поступово під стіночкою йти саме те.
Замок на дверях виявився досить щільним, мені навіть не відразу вдалося прокрутити його, щоб відкрити двері. І, поки я жалюгідно крутила цю засувку, стуки припинилися. Як і будь-який шум, що був за дверима. Була тиша, не беручи до уваги моїх жалюгідних спроб відчинити двері.
Руки дуже ослабли і були не в силах прокрутити засувку. Заплющивши очі, я вже зневірилася, що вічність проведу під дверима у спробах відчинити їх. Але різке клацання пробудило мене. Щойно я змогла провернути засувку, двері одразу ж відчинилися і потягли мене за собою.
Через різкість і велику швидкість, я не встигла зреагувати і чекала, коли моє і так втомлене обличчя стикнеться з бетонною підлогою. Але замість цього я впала в чиїсь руки.
- Боже мій, Енн. Що з тобою? - голос Рут був усе такий же ніжний, хоч і наляканий. Я не відповідала, у мене не залишилося сил на це. - Нат, швидше понесли її на ліжко.
- Щось, Енн, ти зовсім розкисла без нас тут, - розчаровано сказав Натаніель.
Вони не поспішаючи понесли мене до ліжка, але я так само не могла промовити ні слова. Голова знову пішла в танок, і чіткого зображення перед собою я вже не бачила. Усе крутилося як божевільна карусель.
Темрява знову взяла владу над моїми очима. Тепер я не відчувала не тільки кінцівки, а й поступово все тіло. Я розуміла, що зі мною.
Я втрачаю свідомість. Все-таки сьогодні.