- Божечки, ви подивіться на цю милу картину обіймів макак.

- Пішов ти, бабуїне! - вигукнула Рут і метнула в нього подушку. Моя школа.

Ми тільки прокинулися через те, що в коридорі шумів Нат. Я думаю, він не міг витримати стільки часу без нас, тож усе ж таки вирішив увійти, щоб отримати подушкою в живіт. Я вперше бачила його волосся таким скуйовдженим. Але воно добре виглядало з його піжамними картатими штанами.

На карті показувало, що ми практично приїхали. До Страсбурга залишалося близько години. Ми привели себе до ладу і вийшли до Ната в їдальню, де він уже охоче поїдав свіжоприготований салат.

- Не повірите, салат, виявляється, такий смачний!

- Завжди знала, що бабуїнам він до смаку.

- Мгм, - він намагався прожувати салат, - ну от іди тоді жуй банани, макака.

Я пройшла поруч із ним, давши йому прочухана. Він замичав, так само намагаючись агресивно прожувати салат. Тепер я задумалася, чи була в мене вдома взагалі їжа...

Ми з Рут взяли порцію салату і тости. Сідати до Ната було б, напевно, помилкою, але, на жаль, іншого столу тут не було.

- Чому ви не взяли пюре? Воно досить смачне.

- Ти вже і його спробував? Нате, ти мене лякаєш, відколи у твоєму житті такий апетит з'явився?

- Напевно відтоді, коли я ночами не спав, переживаючи за стосунки двох макак.

- Ой, - Рут пирхнула, - не треба підлизуватися. Яке тобі діло може бути до наших стосунків? Ти таким ніколи не цікавився.

Натаніель подивився з-під чола, усмішки не було видно. Він справді почав погано спати. Я з усіма проблемами навіть не помітила, як під його очима почали проявлятися темні мішки.

- Спасибі, що переживаєш за нас, Натік.

- Та було б за що. Хоч у когось у цьому ж житті мають бути нормальні й спокійні стосунки, - він підняв склянку з водою, показав нею на нас і надпив із неї.

***

Двері нашого вагона відчинилися. Ми всі ховали свій образ, особливо Рут. Якби її впізнали, то від нас не відлипала б преса. Вона одягла квадратні окуляри, які ховали більшу частину її обличчя, а одягнена вона була в те, що нашвидкуруч я їй сказала вдягнути. Це була проста сорочка і сірі класичні штани. Так вона і не особливо виділяється, і має досить гарний вигляд.

Біля вокзалу на нас вже чекала автівка. З невеликого мікроавтобуса вийшов хлопець, вищий за мене приблизно на голову, і забрав наші валізи в багажник. Ми мали поїхати до квартири Рут, вона колись жила тут через роботу.

Ми тут мали побути кілька місяців, а там вже переїхати разом до Швейцарії, оселитися десь біля озерця в глибинці гір і чудово жити. Такою була мрія з самого нашого дитинства, коли ми приходили зі школи і думали про це. І я впевнена, що ми її обов'язково досягнемо, адже все починає налагоджуватися...

***

...і тоді я дійсно не збрехала. Натаніель кілька днів тому поїхав у сусіднє місто, йому потрібно було купити якусь апаратуру, а ми з Рут залишилися в нашому невеликому будинку (не біля озера, але все ж таки) у Монштайні.

Я не можу сказати, що в нас ідеальні стосунки, ми часом дуже сильно сваримося, але Нат нас мирить, за що ми обидві йому вдячні. Це справді те життя, якого я колись хотіла досягти. Але чи так це для Рут?...