Я думала, що не зможу підняти свої повіки. Вони були настільки важкі. Боже, як же я не висипаюся. Але телефон не переставав гудіти, як і стуки у двері не переставали звучати.
Вони вже тут. Але наскільки давно, що так агресивно намагаються додзвонитися до мене? Напевно, давати їм одразу свою адресу було не найкращою ідеєю, але й залишати їх чекати на мене десь на вулиці теж був не варіант.
Чорт, Енн, вставай. Чому я все ще лежу? Що зі мною не так? Я думала, що, якщо зроблю різкий рух, щоб встати, в моїх очах дивом не потемніє, але, на жаль, темрява поглинула все можливе світло, яке я бачила.
Чорнота довгий час не сходила, ніби мені в очі бризнув своїм чорнилом восьминіг. Тіло стало млявим, а деякі кінцівки я зовсім перестала відчувати. Ось-ось, і я втрачу свідомість. Але не зараз. Не сьогодні.
Я з жахливим гуркотом впала на підлогу і спробувала поповзом дійти до ванної. Квартира в мене маленька, тому довго повзти не довелося. Хоч якісь переваги в неї все ж є.
Почуття було не з найкращих, коли я спробувала встати, щоб умити себе холодною водою. Голова огидно паморочилася, нагадуючи мені про атракціони самого диявола, в яких я побувала ще в юному віці. «Дякую» Натаніелю, що вирішив повести туди нас із Рут.
З тремтячими ногами, які, безумовно, не бажали тримати рівновагу, я змогла встати і хлюпнути на себе холодної, чудової та підбадьорливої води. Я думала, що потрапила до раю, адже моє тіло ніби парило, а вода додавала приємного холодку. Ще б свіжого повітря...
- Енн! - пролунав крик зі сходового майданчика, за яким послідував гучний удар у двері. - Боже, Енн! З тобою все добре?