- Ой-йой-йой... Усе найцікавіше пропускаю, - сказав Натаніель.
Ось воно, те саме "але". Хоч він нам і найкращий друг, але часом він так дратує. Наприклад, як зараз. Я б йому врізала, але ми надто довго дружимо, тому в нього просто полетіла подушка.
- Ну все-все, йду. Цьомкайтеся далі, не буду заважати, - Натаніель підморгнув чи то мені, чи то Рут і пішов у бік вхідних дверей. За мить двері зачинилися, і у квартирі настала тиша.
- Енн, вибач.
- За що?
Погляд Рут перейшов на мене. Ми дивилися одна одній в очі, і я бачила біль у її каро-зелених очах. Вона щось приховувала, але я не могла зрозуміти, що саме. Який біль вона ховала.
- За те, що зникла. Енн, мені дуже шкода, що таке сталося. Я втомилася від того, що ми так рідко бачимося. Я втомилася від цих проблем. Енн, мені дуже боляче, - на очах Рут почали збиратися сльози, які поступово стікали на її почервонілі щоки.
Я піднесла свою руку і ніжно взяла її за підборіддя. Мій великий палець плавно пройшовся по її щоці й витер доріжки сліз. Я відчувала цей біль, тому що сама була поглинута ним.
- Тобі нема за що вибачатися, Рутику, - я рідко називала її так, тільки в дуже складні моменти. На вулиці пролунав ще один постріл, за яким послідували поліцейські мигалки.
- О господи, там же Натаніель, - Рут правильно підмітила. Натаніель пішов на вулицю, де наразі заборонено перебувати. Він же не міг забути про це. Я сподіваюся.