У вухах противно дзвеніло. Моє тіло лежало на чомусь м'якому й теплому. Я спробувала підвестися, але це вийшло насилу, так само, як і розплющити очі. Сонячні промені вдарили по моїх очах, що змусило мене ахнути.
Хтось ззаду взявся за моє плече. Рука тремтіла і була холодною.
- Енн, тобі потрібно відпочити, приляж, прошу тебе, - це був Натаніель. Він сильно хвилювався, тому його голос був дуже нервовий.
- Де Рут?
Відповідь він дав не відразу, помовчавши якийсь час.
- З нею все добре. Енн, будь ласка, ляж, - його рука знову торкнулася мого плеча, ніжно потягнувши його назад.
- Нат, тобі завжди погано вдавалося брехати. Просто скажи, де вона, - мій тон ставав дедалі жорсткішим, що, безумовно, помітив Натаніель.
Я знову розплющила очі. Ми були в моїй кімнаті, але я не бачила ніде Рут.
- Вона в лікарні?
- Енн, з нею все гаразд, справді.
- Натаніель.
Мій голос був грубий, передаючи всю можливу злість, яка накопичувалася в мені. Я не допущу того, щоб з нею щось трапилося. Вона тут з моєї вини. Через те, що я сказала їй їхати сюди, а не залишитися в столиці.
- Вона поїхала назад.