Усе-таки готувати Натаніель умів досить добре. Особливо легкі бутерброди, вони в нього виходили взагалі відпад. Але зараз не до цього.
- Що ви робили протягом доби? - поцікавилася я, доїдаючи свій другий бутерброд.
- Ну як тобі сказати. Я завжди була тут, на випадок, якщо ти прокинешся. А Натаніель...
- А я ходив по магазинах, а потім мене занесло в місцевий парк, а далі занесло в бар, а далі... Далі на місце вбивства.
- О боже мій. Ти вбив людину?
- Енн!? І такої ти про мене думки? Ні звісно, просто був у той момент у закладі, де стався постріл.
Так ось чому по місту метушилися різні рятувальні служби. Вони розгрібали те, що накоїв убивця. Або все ще розгрібають. На вулиці пролунав гучний постріл.
- Як бачиш, погоня все ще не скінчилася. Другу добу його виловити не можуть. У місті ввели заборону на пересування. Усі зобов'язані сидіти по домівках, бо він вбиває будь-кого, хто потрапить йому на очі, - розповідав Натаніель. По тілу пройшло легке тремтіння. Скільки він уже встиг погубити людських життів?
- Кажуть, що вже близько двадцяти людей загинуло від рук цього недоумка, але скільки загинуло до його появи в місцевій психушці - невідомо.
- То він утік із психлікарні? Чому його відразу ж не посадили за ґрати? Кому спало на думку вести його у звичайну психлікарню?
- Ну, мабуть, комусь усе ж спало.
Я була розчарована в місцевих правоохоронних органах. Припуститися такої безглуздої помилки було просто жахливо. Через них тепер загинуло близько двадцяти людей.
- Але ж ти теж міг загинути? - розвернувшись до Натаніеля, я поставила йому різке і несподіване запитання. Він сторопів, але за кілька секунд усе ж таки відповів.
- Фактично, так. Я один із трьох, хто вижив із пекарні.
О дідько. Пекарня. Тільки не вона.