Мене розбудив дикий головний біль. Ще не відкривши очі, я торкнулась своєї голови та голосно застогнала. Нестерпний біль пройшовся по всьому тілу. Кожна кістка, кожен м'яз болів так, ніби вчора мене переїхав не один автобус. Вчора…. Відкривши важкі очі, різко піднялась, але в голові запаморочилось і я повернулась в те ж саме положення. До горла підступив приступ нудоти. Кілька глибоких вдихів заставив його відступити, і я, нарешті, глянула довкола. Я знаходилась в тій самій кімнаті, яку бачила у сні всього лише кілька днів тому.   Моторошний сон, який закарбувався в пам'яті. Страх… Морок… Емоції безвиході переслідували мене кожну хвилину. Темна кімната, в якій не було ні одного вікна, лише зверху знаходився вентиляційний вихід. Але він був на висоті чотирьох метрів. Посередині кімнати стояла велика запалена свічка, а біля неї лежали маленькі клаптики листків. Навпроти себе побачила залізні двері. Від одного погляду на них розуміла, що відкрити їх неможливо. Божевільна тиша огорнула мої вуха.  В цю мить я відчула третіння свого тіла та панічний страх, тому що розуміла, що це не сон, а моторошна реальність. Реальність, у якої немає виходу. Наступна спроба піднятися на ноги була більш вдалою. Тривога вже повною мірою володіла мною. Я бігала зі сторони в сторону, в буквальному слові, виривавши своє волосся. Безнадійний глухий крик лунав із мого рота. Хвилювання все більше огортало мою душу. Трусило так, ніби мене підключили до електричного стільця. Серце стукало зі швидкістю світла. В грудях різко закололо, і я відчула, що мені не вистачає дихання. І поміж цей страх та тривогу, я почула свій голос: “Візьми себе в руки. Вихід є завжди. Не піддавайся страху”. Зупинившись, я вслухалась в свій голос. Він звучав все голосніше та голосніше. Важкі та довгі вдохи приводили серце в норму. Паніка та тремор відступив. Відкривши очі, я поглянула на свої руки, в яких тримала два жмути свого волосся. Кинувши їх на землю, я знову подивилась довкола себе.

— Як я тут опинилась? Чому не можу нічого згадати? Можливо, це сон. Але він настільки реальний, — говорила я вголос. 

Напруживши свій мозок, я не могла ніяк згадати, як опинилась тут. Останнє, що я пам'ятаю, як заходила в міську бібліотеку, а потім — провал у пам'яті. Хто це зробив? Чому? Відповіді не було. Погляд впав на свічку, і я тихо підійшла до неї. Наклонившись, я взяла в руки ті клаптики паперу, які лежали біля неї. Це був пустий папір, і я підняла їх до вогню. І в мить, звідкись взявся вітер та розвіяв ці клаптики по кімнаті. Знову голосний крик заповнив цю моторошну кімнату. Забившись в кут кімнати, я обняла ноги руками та божевільно качалась вперед та назад. Мене неймовірно трусило. Закривши очі, я заставляла своє тіло прокинутися, але на жаль цього не сталося. Це реальний світ, і мені потрібно вибратися з цієї пастки. Зібравшись з думками, я зі страхом поглянула в сторону свічки. Пазлики паперу лежали зібраними. Моє тіло знову забилось в конвульсіях, і я притиснула ноги ближче до себе.

— Спокійно. Ти зможеш. Потрібно повернутися додому, — прошепотіла я.

Піднявшись на ноги, які ледь тримали моє тіло, я повільно підійшла до цього листка.

Там була написана лише одна фраза: “ Згадай все”.

— Згадай все! Згадай все! Що я повинна згадати?

Я підняла голову на пильно вдивлялась в двері, шукаючи відповідь на запитання.

— Сон!!! — викрикнула я.

Закривши очі, я глибоко вдихнула. Напружуючи мозок, я намагалася згадати цей клятий сон. В цю мить переді мною з'явилася жінка в чорному платті та довгим чорним волосся. Вона щось говорила, але я не чула ні слова. Міцніше закрила очі, я намагалась почути її слова, але було марно. Через кілька секунд, я почула її голосний сміх. Божевільний сміх, від якого кров захолола в жилах. Вона ближче підійшла до мене та крикнула: “Згадай все”. Я різко відкрила очі. Емоції жаху переповнювали мене. І я відчула як сльози покотились по моїх щоках. Сльози відчаю та безвиході. Я присіла на підлогу, сперлась об стінку та, не помітила, як поринула у сон. Ось так я і побачила вихід з цього лабіринту. Крок за кроком  проходила кімнати. Сон мені показував дорогу.  Іноді я бачила знову цю жінку, яка щось шепотіла мені, але зрозуміти її слова була не в змозі. Лише чула її проклятий сміх. Згодом, я перестала звертати увагу на неї. Організм був у стані виснаження. Голод, спрага, фізичний біль, страх. Відчуття, які зливались в одне доводило до божевілля. Іноді мені здавалось,  що, можливо я і в правду, збожеволіла. Наступного разу, коли я знову поринула в сон. щоб побачити наступну підказку — не побачила нічого. Я прокинулась знову у тій самій кімнаті. Посередині горіла свічка та навколо були розкидані листки паперу та своє вирване волосся. І все повторилось. Один вихід це зрозуміти слова тієї жінки. Вона мій ключ до виходу.

Але коли закриваю очі я лише чую її шепіт, божевільний сміх та слова: “Згадай все”.