ІРИНА ВЕЛИКА | СПОГАДИ СРІБНОГО ДЗЕРКАЛЬЦЯ
Напевно, дуже б здивувалися власники будинку, якби побачили, як серед ночі в одній з кімнат, з темної глибини великого настінного дзеркала з'явилось тьмяне, наче вкрите шаром пилу, холодне сяйво. Трішки затрималося за тонким склом, не наважуючись залишити свій надійний прихисток. І, втративши тьмяність, вислизнуло назовні. Те дивне, біло-сіре, яскраве сяйво ледь торкнулося стелі і повільно попливло по стінах, ніби щось шукало. Затрималося на камінній полиці, вітаючись зі старим годинником, який вже давно не рахував ані хвилин, ані годин. Перескочило на придиванний столик і торкнулося згаслої свічі, яка стояла у заліпленому віском підсвічнику. І від того дотику обгорілий гніт засвітився неживим світлом. Примарний проблиск мертвого гніту відбився у маленькому старовинному срібному дзеркальці, яке лежало на стільниці біля згаслої свічки. І відполірована поверхня миттєво спалахнула чудовим блакитним мерехтливим сяйвом. Якби люди вірили, що речі, які їх оточують, мають свої життя, вони б подумали, що та прадавня маленька срібна річ ожила. Навіть, більше. Вони б почули тихий шепіт, що лунав від дзеркальзя, якби не були занадто зарозумілими.
" Я ще й нікчемне і дурне… " - ледь чутно, з образою, промовило срібне дзеркальце, пригадавши дуже давні події, свідком і мимовільним учасником яких йому довелося бути.
" Звинуватити дзеркало в брехні… Більшої дурості і не вигадаєш. Так вона ж і була дурепою. Самозакоханою і нездатною сприймати правду. Кожного разу, як згадую, ту істеричку, що кинула мене під лавку, зразу так прикро стає... Це ж добре, що в ті часи нас робили зі срібла. Ото, якби як зараз, за скла… Розбила б… А я ж, лише, відповідало на її недолугі запитання: "... Чи я у світі - красивіша, найрум'яніша й мудріша?...". Примітивна заздрісниця. Так, не пощастило мені того разу з господаркою. От попередня… Ото була мудра бабуся і навіщо вона віддала мене тій крикливіці…, ані ставити питання не вміла, ані сприймати відповіді. А для мене ж що головне? Правильне запитання! Згадую вдумливу спокійну бабусю, наче сльозами, росою покриваюся, бо теплішаю від тих спогадів. Бувало, візьме мене обережненько, покладе на стіл, протре м'якенькою ганчірочкою і лагідно, ввічливо звернеться, наче заспіває:
"Дзеркальце любеньке,
покажи, миленьке,
що там відбувається
за лісом далеченько…"
Ніколи та бабуся зі своєї лісової хатинки не виходила, а всі новини знала. Бо я їй все до дрібнички показувало. А вона все запам'ятовувала. Дуже уважною була.
Ще одну пригадую. Все дзеркальні коридори лаштувала. Все ловила щось у тій безкінечності. І дивними замовляннями ув'язнювала. Неговіркою була. Недоброю. Сумно мені було у тієї господарки. В мене нічого ніколи не питала. І я нічого не бачило, крім тих її дзеркальних коридорів. І було я, наче у в'язниці.
Так і не щастило мені більше з власниками. А згодом люди і зовсім забули про моє призначення. А так хочеться подивитися що ж там відбувається десь далеченько… Цікавинок, мабуть, люди напридумували багатенько. Люди такі витівники… От тільки дуже зарозумілі. Не поважають речей, не хочуть їх чути. А я ж створене, щоб розповідати. Спілкуватися з людьми. А не з самим собою…
Та, може ще дочекаюся когось допитливого. Як добре, що мене не зі скла зробили." - позіхаючи промовило старовинне срібне дзеркальце, яке лежало на придиванному столику.
За вікном сірів світанок, а в кімнаті дивне холодне сяйво поволі тануло.
" Я ще й нікчемне і дурне… " - ледь чутно, з образою, промовило срібне дзеркальце, пригадавши дуже давні події, свідком і мимовільним учасником яких йому довелося бути.
" Звинуватити дзеркало в брехні… Більшої дурості і не вигадаєш. Так вона ж і була дурепою. Самозакоханою і нездатною сприймати правду. Кожного разу, як згадую, ту істеричку, що кинула мене під лавку, зразу так прикро стає... Це ж добре, що в ті часи нас робили зі срібла. Ото, якби як зараз, за скла… Розбила б… А я ж, лише, відповідало на її недолугі запитання: "... Чи я у світі - красивіша, найрум'яніша й мудріша?...". Примітивна заздрісниця. Так, не пощастило мені того разу з господаркою. От попередня… Ото була мудра бабуся і навіщо вона віддала мене тій крикливіці…, ані ставити питання не вміла, ані сприймати відповіді. А для мене ж що головне? Правильне запитання! Згадую вдумливу спокійну бабусю, наче сльозами, росою покриваюся, бо теплішаю від тих спогадів. Бувало, візьме мене обережненько, покладе на стіл, протре м'якенькою ганчірочкою і лагідно, ввічливо звернеться, наче заспіває:
"Дзеркальце любеньке,
покажи, миленьке,
що там відбувається
за лісом далеченько…"
Ніколи та бабуся зі своєї лісової хатинки не виходила, а всі новини знала. Бо я їй все до дрібнички показувало. А вона все запам'ятовувала. Дуже уважною була.
Ще одну пригадую. Все дзеркальні коридори лаштувала. Все ловила щось у тій безкінечності. І дивними замовляннями ув'язнювала. Неговіркою була. Недоброю. Сумно мені було у тієї господарки. В мене нічого ніколи не питала. І я нічого не бачило, крім тих її дзеркальних коридорів. І було я, наче у в'язниці.
Так і не щастило мені більше з власниками. А згодом люди і зовсім забули про моє призначення. А так хочеться подивитися що ж там відбувається десь далеченько… Цікавинок, мабуть, люди напридумували багатенько. Люди такі витівники… От тільки дуже зарозумілі. Не поважають речей, не хочуть їх чути. А я ж створене, щоб розповідати. Спілкуватися з людьми. А не з самим собою…
Та, може ще дочекаюся когось допитливого. Як добре, що мене не зі скла зробили." - позіхаючи промовило старовинне срібне дзеркальце, яке лежало на придиванному столику.
За вікном сірів світанок, а в кімнаті дивне холодне сяйво поволі тануло.
Коментарі
Упорядкувати
- За популярністю
- Спочатку нові
- По порядку
Показати всі коментарі
(1)
ІРИНА ВЕЛИКА | СПОГАДИ СРІБНОГО ДЗЕРКАЛЬЦЯ
Ірино, ваша майстерність вражає мене щоразу.
Насправді я радий нарешті прокоментувати вашу творчість, адже вона варта найбільших похвал.
Дякую за вашу участь у конкурсі!❤️
Відповісти
2023-10-16 17:34:53
2