ІРИНА ВЕЛИКА | ЩО ТАКЕ ЛЮБОВ?
В кімнаті настала тиша. Бабуся підійшла до вікна і мовчки дивилася на вулицю. Мама не зводила здивований погляд з Вірочки. Тато був чимось зайнятий у ноутбуці, і ніяк не реагував на розповідь дівчинки про спілкування з дідусем. Та раптом, відкинувся на спинку стільця і сказав:
- Отже так. Це був просто сон. Тобі наснилося дивне дзеркальце і все решта. Особисто я надаю перевагу саме такому поясненню
всьому, що ти нам розповіла.
Дівчинка вже хотіла почати сперечатися і доводити, що не спала, та не встигла.
Бабуся повернулася до всіх присутніх. І Віра побачила, як сльози течуть по її щоках.
- Бабусю! Чому ти плачеш? Ти мені не віриш? - запитала дівчинка, відчуваючи, що ось-ось і сама розплачеться.
- Так буває, коли дуже сумуєш за коханою людиною, - відповіла їй бабуся. І додала: - Звісно ж я тобі вірю, дитино.
-Бабусю, а хіба можна кохати того…, - дівчинка шукала потрібне слово. І знайшла: - Хто ніколи не повернеться?
- Звісно. Він все ще зі мною, бо живе в моїй пам'яті. - тихо відповіла Вірі бабуся.
- Значить, кохання - це пам'ять? - розсудливо промовила дівчинка.
Бабуся нічого не відповіла. Вона, знову відвернулися до вікна. І Вірочка відчула, що бабуся плаче.
- Розумієш, донечко, - тато підійшов до Віри і присів навколішки. - Кохання, любов - це таке сильне почуття однієї людини до іншої, яке ніколи не закінчується. Навіть, коли когось вже нема поруч. А наша пам'ять зберігає найменші дрібнички, які пов'язують нас із коханими. І, щоб ми не забували тих, кого любимо, пам'ять повертає їх до нас, а нас до них.
- Значить, коли ти їдеш у відрядження, надовго, ти про мене не забуваєш і любиш. - ствердно промовила Вірочка.
- Звісно! Завжди пам'ятаю і люблю. І тебе і твою маму. - тато посміхаючись подивився на свою дружину, додав - люблю, навіть, коли я - не у відрядженні.
Мама Вірочки підійшла до них. Обійняла і тихо сказала:
- Любі мої. - подивилася на бабусю, яка все ще стояла біля вікна і сказала. - Мамо, я тебе дуже сильно люблю.
Вірочка нетерпляче випросталася з батьківських обіймів і запитала:
- Так що ж таке - ця любов? Бабуся любить дідуся, лише пам'ятаючи його. Тато любить мене і маму, завжди, навіть коли поряд. Мама любить усіх нас. А як мені зрозуміти, чи люблю я?
Мама задумливо подивилася на свою донечку, яка дорослішала просто на очах. І промовила:
- Любов, це коли ти з задоволенням робиш те, що приємно дорогій людині. Ти готова поділитися всім, що в тебе є. І тобі дуже сумно, коли доводиться розлучатися.
А тато додав:
- І ти робиш все, щоб люди, яких ти любиш, почувалися безпечно і затишно.
Бабуся повернулася до них і сказала:
- І, незважаючи на біль і поганий настрій, ти допомагаєш і підтримуєш найдорожчих людей, як можеш.
Вірочка уважно слухала. Подумала і сказала.
- Ну, то виходить, що я люблю тільки Льошика. Мені без нього сумно. Без вас мені, також сумно, але з Льошиком - цікавіше. Я з ним всім ділюся. А з Вами мені нічим ділитися. Я можу, навіть, захистити Льошика. Якщо треба буде. А вам мій захист не потрібен, бо ви - дорослі. Я його завжди підтримую. І він мене. А вам моя підтримка не потрібна, бо ви всі свої проблеми завжди вирішуєте самі.
Дорослі, спочатку, знітилися від такої аргументованої заяви. Та під кінець Вірочкиних розмірковувань мама і бабуся посміхнулися. А тато голосно розміявся.
Віра ж не звертала уваги на реакцію дорослих. Вона вже уявляла, як буде завтра доводити Льошику, що він її любить.
- Отже так. Це був просто сон. Тобі наснилося дивне дзеркальце і все решта. Особисто я надаю перевагу саме такому поясненню
всьому, що ти нам розповіла.
Дівчинка вже хотіла почати сперечатися і доводити, що не спала, та не встигла.
Бабуся повернулася до всіх присутніх. І Віра побачила, як сльози течуть по її щоках.
- Бабусю! Чому ти плачеш? Ти мені не віриш? - запитала дівчинка, відчуваючи, що ось-ось і сама розплачеться.
- Так буває, коли дуже сумуєш за коханою людиною, - відповіла їй бабуся. І додала: - Звісно ж я тобі вірю, дитино.
-Бабусю, а хіба можна кохати того…, - дівчинка шукала потрібне слово. І знайшла: - Хто ніколи не повернеться?
- Звісно. Він все ще зі мною, бо живе в моїй пам'яті. - тихо відповіла Вірі бабуся.
- Значить, кохання - це пам'ять? - розсудливо промовила дівчинка.
Бабуся нічого не відповіла. Вона, знову відвернулися до вікна. І Вірочка відчула, що бабуся плаче.
- Розумієш, донечко, - тато підійшов до Віри і присів навколішки. - Кохання, любов - це таке сильне почуття однієї людини до іншої, яке ніколи не закінчується. Навіть, коли когось вже нема поруч. А наша пам'ять зберігає найменші дрібнички, які пов'язують нас із коханими. І, щоб ми не забували тих, кого любимо, пам'ять повертає їх до нас, а нас до них.
- Значить, коли ти їдеш у відрядження, надовго, ти про мене не забуваєш і любиш. - ствердно промовила Вірочка.
- Звісно! Завжди пам'ятаю і люблю. І тебе і твою маму. - тато посміхаючись подивився на свою дружину, додав - люблю, навіть, коли я - не у відрядженні.
Мама Вірочки підійшла до них. Обійняла і тихо сказала:
- Любі мої. - подивилася на бабусю, яка все ще стояла біля вікна і сказала. - Мамо, я тебе дуже сильно люблю.
Вірочка нетерпляче випросталася з батьківських обіймів і запитала:
- Так що ж таке - ця любов? Бабуся любить дідуся, лише пам'ятаючи його. Тато любить мене і маму, завжди, навіть коли поряд. Мама любить усіх нас. А як мені зрозуміти, чи люблю я?
Мама задумливо подивилася на свою донечку, яка дорослішала просто на очах. І промовила:
- Любов, це коли ти з задоволенням робиш те, що приємно дорогій людині. Ти готова поділитися всім, що в тебе є. І тобі дуже сумно, коли доводиться розлучатися.
А тато додав:
- І ти робиш все, щоб люди, яких ти любиш, почувалися безпечно і затишно.
Бабуся повернулася до них і сказала:
- І, незважаючи на біль і поганий настрій, ти допомагаєш і підтримуєш найдорожчих людей, як можеш.
Вірочка уважно слухала. Подумала і сказала.
- Ну, то виходить, що я люблю тільки Льошика. Мені без нього сумно. Без вас мені, також сумно, але з Льошиком - цікавіше. Я з ним всім ділюся. А з Вами мені нічим ділитися. Я можу, навіть, захистити Льошика. Якщо треба буде. А вам мій захист не потрібен, бо ви - дорослі. Я його завжди підтримую. І він мене. А вам моя підтримка не потрібна, бо ви всі свої проблеми завжди вирішуєте самі.
Дорослі, спочатку, знітилися від такої аргументованої заяви. Та під кінець Вірочкиних розмірковувань мама і бабуся посміхнулися. А тато голосно розміявся.
Віра ж не звертала уваги на реакцію дорослих. Вона вже уявляла, як буде завтра доводити Льошику, що він її любить.
Коментарі
Упорядкувати
- За популярністю
- Спочатку нові
- По порядку
Показати всі коментарі
(1)
ІРИНА ВЕЛИКА | ЩО ТАКЕ ЛЮБОВ?
Чисте та миле дитяче кохання. Жаль, що пізніше воно набирає багато болі. Дуже гарна розповідь)
Відповісти
2023-11-03 23:36:33
3