Вірочка тримала у руках срібне дзеркальце і ніяк не могла вирішити, щоб вона хотіла побачити в ньому. Про що попросити дзеркальце?... Вона оглядалася навколо в пошуках підказки. І її погляд зупинився на фото в рамці, яке стояло на придиванному столику. Вірочка знала, що то фото її дідуся. Дівчинка ніколи його не бачила. Він помер задовго до її народження. Та Вірочці здавалося, що вона дуже добре його знає. Мама і тато багато про нього розповідали. А бабуся згадує його щодня. "От би поспілкуватися із дідусем", - підтвердила Вірочкин намір її думка. 
А можна побачити людину, яка померла? - запитала Віра срібне дзеркальце. 
І воно з сумнівом їй відповіло:
То треба запитати у Смерті… 
Добре, - не вагаючись погодилась дівчинка. - Покажи мені Смерть. 
Металевий блиск люстерка засяяв і посвітлішав. Та, раптом зробився темним, наче його накрила тінь. І Вірі здалося, що та тінь, наче у чорно-білому фільтрі фотошопу, тільки дуже розмите, зображення людського черепу. Зображення рухалося. Ледь помітно. "Наче сіра хмара у небі" - подумалося дівчинці. Це притягувало погляд і заворожувало Віру. Вона зовсім забула, навіщо хотіла побачити Смерть… Та почула, далекий тихий голос. Він шелестів, наче вітер у листі. Віра прислухалися. Слів не розібрати. Дуже далеко… Аж ось, зовсім поруч, ніби помах крил дмухнув легкий вітерець у Вірино вухо: " Питай…" 
І дівчинка, наче уві сні, промовила: "Покажи мені дідуся. Будь ласка". 
         Темна хмара в дзеркальці повільно змінювалася на яскраві різнокольорові чи то круги, чи то мандали… "Мандали?" - здивовано вихопила незнайоме слово дівчинка. - Що це таке? Треба буде загуглити". Тим часом, дивні круги постійно змінювалися у розмірах і безкінечних кольорах. І, раптом, все зупинилося. Різнобарв'є поволі розвіялося. І Віра побачила жовтий пісок берега, на який м'яко набігали лагідні хвилі неймовірно-красивого ніжно-блакитного кольору. "Острів." - Віра була впевнена, що бачить саме острів. І була права.    
          Чудовий тихий острів, який загубився між океанами, світами і часами. Де ніколи не буває штормів. Де завжди тепло. Під густими величезними деревами, що притулилися до невисокої скелі - затишні сутінки. Співають ніжноголосі пташки. Між тріснувшим камінням скелі, не високо над землею, б'є веселий сильний струмочок смачної прохолодної води. 
Це - рай? - запитала Вірочка, впевнена що саме так має виглядати рай. 
Я - Смерть, я не вірю у всю цю людську лірику про рай і ад, - відповіла дівчинці її співрозмовниця. І тепер Віра чула її чітко і доволі голосно, ніби була поряд з нею. - Я повинна якісно виконувати бажання того, кого беру до себе. Тим більше, якщо ті бажання зрозумілі і обґрунтовані. 
      Раптом до струмка підбіг хлопчик і став старанно мити якийсь дивний плід. Ретельно вимив і відкусив, примруживши очі від задоволення. 
Хто цей хлопчик? - розчаровано запитала Віра, яка вже очікувала побачити у такому чудовому місці свого дідуся. А не якогось хлопчика! 
Це - той, з ким ти хотіла поспілкуватися, - відповіла їй Смерть. 
І зовсім не той! Це ж - якийсь хлопчик. А мій дідусь - доросла людина. - Віра була впевнена, що трапилося якесь непорозуміння. 
Я - Смерть. І в мене непорозумінь не буває.
"Вочевидь Смерть чує мої думки." - подумала дівчинка. 
Саме так. І це - твій дідусь. В ту мить, коли я за ним прийшла, він саме згадував своє дитинство. Дуже важке дитинство у сиротинці. Та тобі про то не треба знати. - Віра відчула співчуття у голосі, що лунав з дзеркальця. 
То мій дідусь тут назавжди залишиться хлопчиком? - дівчинка починала відчувати довіру до Смерті. 
Так. І в мене він має все, про що мріяв у своєму дитинстві. Я виконую всі його бажання. - З турботою в голосі відповіла Смерть. 
Тільки дитячі бажання? - уточнила Віра. 
Так. Найчастіше, саме нездійснені, дитячі бажання - найтяжчий тягар для людини. Бо, коли спливає час, вони втрачають сенс і залишаються не здійсненими назавжди, - Віра уважно слухала голос Смерті, але не все розуміла. 
А, якщо він тут - завжди хлопчик, то це значить, що про своє доросле життя він нічого не знає? - злякавшись цієї думки, запитала Віра. 
Звісно, що знає, - терпляче пояснювала Смерть, - він же до мене прийшов не хлопчиком, а літньою людиною. Тож, поки він тут, у мене, він пам'ятає все своє останнє життя. 
Останнє? - задумливо промовила Віра, - а що в дідуся ще були життя? 
І були, і є, і будуть. І так триватиме завжди. Тільки ти зараз дуже маленька людинка, щоб це зрозуміти. - сказала Смерть і Вірочці вчулася усмішка в її голосі. 
"Ну, як завжди, підростеш - зрозумієш…" - Вірочці пригадалася татова приказка, яка дуже сердила її. 
Саме так. - промовила Смерть, - Ну, то як, ти маєш бажання поспілкуватися з дідусем, - і додала - бо в тебе вже мало часу. 
Звісно! - вигукнула дівчинка. І знітилася. Вона зовсім не знала, що хоче сказати, чи запитати у свого дідуся. 
Тим часом, дзеркальце наблизило зображення хлопчика, який ласував дивним плодом. І його задоволене обличчя ледь вміщувалося в різьбленій рамці люстерка. 
Привіт, дідусю! Я твоя онучка, Вірочка. І у мене є твоє фото. Ось, дивись. - дівчинка показала у люстерко фото в рамці, що стояло поруч на столику. Вона була впевнена, що має надати незаперечні доводи, що вона є вона і тоді той хлопчик, який є її дідусем, повірить їй. 
Хлопчик припинив жувати і уважно подивився на неї з глибини дзеркальця . 
Он як… Онучка. Вірочка, - дівчинці стало моторошно, бо вона чула все той же голос Смерті. Хлопчик не мав свого голосу. Він, навіть рота не розкривав. 
Пересиливши страх. І нагадавши собі, що вона зовсім не лякалась, коли чула голос самої Смерті. То, чому ж повинна лякатися зараз… Зовсім не повинна! І зібравши свою сміливість продовжила. 
Це фото стоїть на бабусиному столику, в її кімнаті. І вона щодня тебе згадує. І мама з татом згадують. І мені дуже сумно, що я тебе не знала. І, що в мене зовсім нема спогадів про тебе. - мовила Віра і відчула, що їй, дійсно дуже сумно. 
Як… бабуся себе почуває? Вона стежить за своїм тиском? - схвильовано спитав голос. 
Так, все добре. Бабуся не хворіє. Я часто в неї гостюю, коли батьки у відрядженні. - як могла, заспокоїла його дівчинка. 
От і добре. І, що батьки працюють, теж добре. От, тільки те, що дуже заклопотані - не добре. Життя дуже швидко мине. Не зчуються, як донечка виросте... - голос став задумливий, та раптом змінився на зацікавлений, - Так, розкажи ж мені про себе, онучко Вірочко. Яке в тебе гарне ім'я. Мою маму звали Віра. 
Я не знаю, чи встигну тобі все розказати… В мене вже дуже мало часу. Краще ти мені щось розкажи. - попросила дівчинка
Добре… Як будеш бабусі розказувати про нашу зустріч, скажи щоб не хвилювалася. В мене тут добре. Іноді, тільки, сумую за нею і донечкою. От, тепер і за тобою, Вірочко, сумуватиму. Та то легкий сум. Добрий. Наче друг. Я без нього вже і не зможу. Скажи бабусі, що я тут рибалю кожен день. - голос став усміхнений, - Так, все в мене добре... 
І те останнє слово "добре", вже наче тануло у просторі. Дивний острів повільно закривала сіра тінь. І голос перетворювався у ледь чутний шелест. 
Дуже дякую тобі, Смерть, - промовила Вірочка, вражена усвідомленням того відбулося. 
Дзеркальце заблискотіло сріблом. Смерть пішла у своїх справах.