"Кожного вечора я молюся Богу! Я прошу його, щоб з душею мого брата все було гаразд, а нас якнайшвидше забрали з цієї паранормальної планети...
Брате, якби ти нас послухав, то зараз би був живий! Якби пішов з нами, то все було б гаразд! Якби не шукав тих істот, то зараз би продовжував з нами дослідження! Брате! Брате!!! Братееее!!!"
– Джордж, Джордж! Прокинься! Що з тобою? - легко, але в той час і швидко трусив Артур Джорджа.
–А-а-а... Що?.. Що сталося? - злякано вигукнув Джордж, коли нарешті прокинувся.
–Знову те видіння? - дбайливо спитав Артур.
– Так, постійно перед очима з'являється, як ті істоти вбивають мого брата і розривають його тіло на маленькі шматочки... Я не можу тут знаходиться!.. Ми маємо повернутися додому! Маємо... Маємо... - все тихіше й спокійніше промовляв Джордж і знову поринув у сон.
– Що за укол ти йому зробив? - сонливо промовив Ральф.
– Заспокійливе і сонне, нехай поспить. Можливо, йому стане краще.
– Сподіваюсь! - промовив капітан.
– Капітане, ви йдіть, а я ще посиджу з ним.
– Добре! Клич, якщо що.
– Сподіваюсь, що не буде цього "якщо що"...
Настав ранок.
– Гей, ти, що зовсім не спав? - промовивши, Ральф допоміг піднятися Артуру із підлоги "Галактики".
– Ні, не було як. Джордж всю ніч прокидався, говорив, в нього піднялася температура.
– Треба було мене покликати! Все, йди поспи!
Я з ним посиджу!
–Капітане, ви, що тут робите? - прокинувшись, запитав Джордж.
–Джо, ти як себе почуваєш?
–Добре, а, що?
– Ти не пам'ятаєш нічого?
– А що я маю пам'ятати?
– Не важливо! Як твоє самопочуття?
– Все добре, дякую!
– Це добре! Ну я піду... - незрозумілим поглядом глянув на Джорджа капітан і швидко вискочив із кімнати.
"Дивно, що це може означати?!" - подумав Джо.
– Якийсь дивний сон... Дивно це все. Може я ще сплю?! - глянувши в дзеркало, Джо ущипнув себе за руку. – Ай, не сплю...
"Це не сон! Це не сон, брате! Не сон! Не сон!..." - незрозуміло звідки пролунав голос Олівера.
– Що за? Що це було? – в мить очі Джорджа стали скляними і він побачив знову те видіння. - То це був не сон?! Щось мені погано...
Походивши по кімнати туди-сюди Джордж намагався зрозуміти все, що відбувається, але ніяк не міг второпати, що це за чортівня?
Не зрозуміло чому він підвівся з ліжка і швидко побіг у кімнату свого брата.
– Щось... щось тут має бути... Має! - опинившись біля столу, почав ритися в шухляді Джо.
Зупинившись в один момент, він побачив себе у дзеркалі: червоні очі, дикий погляд, скуйовджене волосся, агресія. Він був сам не свій. Він не розумів, що з ним коїться, Джо почувався, немов в нього вселився демон: він все перевартав в кімнаті свого брата, він був злий незрозуміло на що чи на кого, він кидався речами, бив все, лютував, кричав, бив кулаками в стіни....
–Артуре, йди сюди. - побачивши здичавілого колегу в кімнаті Олівера, викрикнув капітан.
– Щось сталося, капітане? - прибігши на здивований крик капітана, Артур глянув в кімнату і стояв в шоці. - Що з ним?
– Сам не розумію. – в шоці промовив Ральф.
В один момент Джо почувши звуки з-за дверей, кинувся в той бік, але його колеги швидко зачинили двері і міцно їх тримали поки чоловік бив кулаками, ногами, головою, всім тілом їх.
– Що будемо робити, Ральфе? - злякано запитав Артур.
– Намагатися зв'язатися із "Зірочкою". Це єдине, що ми можемо зробити... Ти полагодив засоби комунікації?
– Так, але на зв'язок ніхто не виходить...
– Йди намагайся зв'язатися, а я тут ще побуду...