17. Ми не очікували цього!
Коли ми вийшли з тієї маленької кімнатки, то опинилися в невеличкому, тісному коридорі.
Побачивши сліди крові на землі, всі були нереально шоковані. Першою думкою у Артура було вискочити назад у ту кімнатку та зачекати всіх там. Виставивши зброю перед собою, всі тихо попленталися в обшуки кімнат цієї дивної бази.
Зайшовши в лабораторію, ми побачили мертвого чоловіка в позі ембріона в калюжі крові. Його голова була розбитою і з нею стирчала рукоятка ножа.
– Леонардо...
– О Боже мій!... - ледь стримавши блювотний рефлекс промовив Артур.
Після перевірки кухні та спальних відсіків, ми переконалися, що тут більше нікого немає. Майкл вирішив забрати знаряддя вбивства, трупи, їжу та воду. Продукти харчування ми віднесли до кузова планетохода, задубілі тіла наших колег ми поклали туди ж. Після чого ми почали виносити все важливе обладнання: зразки грунту, радіатори, насоси, балони з киснем, поглинач електромагнітного імпульсу, поглиначі СО2, балони із гідроксидом літію, справні системи життєзабезпечення тощо.
Назад на базу Ральф з Майклом поїхали у бурмашині, а Артур у ровері. На відміну від ровера, бурова машина мала засклену кабіну, перебувати в якій було набагато спокійніше і впевненіше ніж у цьому, так би мовити, кабріолеті. Дорогою назад Артур постійно думав, що у нього в багажнику знаходиться два трупи... Він ніколи не був так близько біля трупів.
До середини шляху небо розкрилося і розпочався неприємний дощ із невідомої червоної рідини, що нагадували кров. Де-не-де проблискувала блискавка та голосно гримів грім.
– Долфаїновий дощ... Це погано...
– А що це?
– Слабка кислота, якщо потрапить на предмет, то нічого не буде, а, якщо на тіло – почне роз'їдати шкіру.
Ральфу довелося ввімкнути яскраве світло фар, бо на поверхні блакитно-червоного Тритона не було нічого видно.
Ровер їхав зі швидкістю п'ятнадцять кілометрів за годину. Артур трясся всередині, підскакуючи на кожній нерівності. Міцно схопившись за кермо, його ніяк не могла покинути думка, що у багажнику ззаду знаходиться два задубілих трупи.
Побачивши сліди крові на землі, всі були нереально шоковані. Першою думкою у Артура було вискочити назад у ту кімнатку та зачекати всіх там. Виставивши зброю перед собою, всі тихо попленталися в обшуки кімнат цієї дивної бази.
Зайшовши в лабораторію, ми побачили мертвого чоловіка в позі ембріона в калюжі крові. Його голова була розбитою і з нею стирчала рукоятка ножа.
– Леонардо...
– О Боже мій!... - ледь стримавши блювотний рефлекс промовив Артур.
Після перевірки кухні та спальних відсіків, ми переконалися, що тут більше нікого немає. Майкл вирішив забрати знаряддя вбивства, трупи, їжу та воду. Продукти харчування ми віднесли до кузова планетохода, задубілі тіла наших колег ми поклали туди ж. Після чого ми почали виносити все важливе обладнання: зразки грунту, радіатори, насоси, балони з киснем, поглинач електромагнітного імпульсу, поглиначі СО2, балони із гідроксидом літію, справні системи життєзабезпечення тощо.
Назад на базу Ральф з Майклом поїхали у бурмашині, а Артур у ровері. На відміну від ровера, бурова машина мала засклену кабіну, перебувати в якій було набагато спокійніше і впевненіше ніж у цьому, так би мовити, кабріолеті. Дорогою назад Артур постійно думав, що у нього в багажнику знаходиться два трупи... Він ніколи не був так близько біля трупів.
До середини шляху небо розкрилося і розпочався неприємний дощ із невідомої червоної рідини, що нагадували кров. Де-не-де проблискувала блискавка та голосно гримів грім.
– Долфаїновий дощ... Це погано...
– А що це?
– Слабка кислота, якщо потрапить на предмет, то нічого не буде, а, якщо на тіло – почне роз'їдати шкіру.
Ральфу довелося ввімкнути яскраве світло фар, бо на поверхні блакитно-червоного Тритона не було нічого видно.
Ровер їхав зі швидкістю п'ятнадцять кілометрів за годину. Артур трясся всередині, підскакуючи на кожній нерівності. Міцно схопившись за кермо, його ніяк не могла покинути думка, що у багажнику ззаду знаходиться два задубілих трупи.
Коментарі