19. Ральф
Я хочу викрикнути... Від болю, від холоду, від нестачі кисню, але усвідомлюю, що в легенях залишилася та дорогоцінна частка кисню. Я розумію, що не можу просто взяти і використати її на дурниці.
– Спокійно! - почувши в останній момент голос Майкла, я відчув, як на мою голову він натягнув шолом скафандра. Моє обличчя моментально оповило теплим приємним теплом, а легені ненависно почали "хапати" кисень. Я сиджу на підлозі в лабораторії поруч стоїть Майкл, а за ним лежить Артур. Все як уві сні. Жахливому сні...
– Капітане, ви як?
– Нормально! А ти як? І що це було?
– Я теж нормально. Не знаю. Єдине, що я чув це постріл, а потім вибух.
– Артуре, а ти як?.. Артуре?!
– Він мертвий!..
– Що?!
– Він помер...
Нічого не усвідомлюючи, я знепритомнів...
– Капітане, прокиньтесь! Капітане...
– Що? - намагаючись піднятися, промовив я.
– Капітане, все гаразд! Не хвилюйтеся!
Усвідомлення того, що вибухнув моя найулюбленіша ракета прийшли поступово. Після цього я усвідомив, що ми тут на довго... Я промовляв, що все буде добре десятки разів, але думка про те, що ми назавжди залишилися на Тритоні стала перед очима у вигляді двох замерзлих тіл: мене та Майкла, що лежать на неймовірно холодній землі блакитної планети.
– Треба зібрати все, що вціліло! - через деякий час промовив Майкл. - Капітане, ви можете піднятися?
– Сподіваюсь, що ми повернемося додому...
– Спокійно! - почувши в останній момент голос Майкла, я відчув, як на мою голову він натягнув шолом скафандра. Моє обличчя моментально оповило теплим приємним теплом, а легені ненависно почали "хапати" кисень. Я сиджу на підлозі в лабораторії поруч стоїть Майкл, а за ним лежить Артур. Все як уві сні. Жахливому сні...
– Капітане, ви як?
– Нормально! А ти як? І що це було?
– Я теж нормально. Не знаю. Єдине, що я чув це постріл, а потім вибух.
– Артуре, а ти як?.. Артуре?!
– Він мертвий!..
– Що?!
– Він помер...
Нічого не усвідомлюючи, я знепритомнів...
– Капітане, прокиньтесь! Капітане...
– Що? - намагаючись піднятися, промовив я.
– Капітане, все гаразд! Не хвилюйтеся!
Усвідомлення того, що вибухнув моя найулюбленіша ракета прийшли поступово. Після цього я усвідомив, що ми тут на довго... Я промовляв, що все буде добре десятки разів, але думка про те, що ми назавжди залишилися на Тритоні стала перед очима у вигляді двох замерзлих тіл: мене та Майкла, що лежать на неймовірно холодній землі блакитної планети.
– Треба зібрати все, що вціліло! - через деякий час промовив Майкл. - Капітане, ви можете піднятися?
– Сподіваюсь, що ми повернемося додому...
Коментарі